Читать книгу Метелик - Анри Шарьер - Страница 12

Та наша перша ніч свободи в англійському місті збереглась у моїй пам’яті так, немовби це було вчора. Ми вешталися скрізь, сп’янівши від світла й тепла в наших серцях, щомиті дотикаючись до душі святкової радісної юрми, яка хлюпоче щастям. У барі повно моряків і тропічних дівчат, які чекають, щоб їх трішки «пощипати». Але в цих дівчат немає нічого корисливого, вони нічим не подібні на жінок з низів Парижа, Гавра чи Марселя. Вони зовсім інакші. Замість надміру нафарбованих, позначених пороком облич, на яких гарячково сяють хитрі оченята, перед нами дівчата всіх кольорів шкіри: від китаянок до темношкірих африканок, а ще світло-шоколадних істот із прямим волоссям, індіанок чи яванок, чиї батьки зустрілися на плантаціях какао чи цукрової тростини, від кулі-метисок китайсько-індійського походження із золотою раковинкою в носі до дівчини індійської крові з римським профілем, чиє обличчя кольору міді осяяне парою величезних чорних блискучих очей з неймовірно довгими віями, яка виставляє на огляд дуже відкриті груди, немовби кажучи: «Погляньте на мої досконалі перса», – усі ці дівчата (у волоссі кожної квітка інакшого кольору) випромінюють кохання, підохочують до сексу, але без бруду чи якогось розрахунку; вони не показують, що виконують якусь роботу, вони справді розважаються, відчувається, що гроші для них зовсім не головне в житті.

Немов ті хрущі, що натикаються на лампи, ми з Матюреттом вештаємося від бару до бару. Тільки опинившись на невеличкій залитій світлом площі, на годинникові чи то церкви, чи то храму я зауважую час. Друга година. Друга година ночі! Швидше, час повертатися. Ми надуживаємо ситуацією. У капітана Армії порятунку складеться дивне враження про нас. Ми квапимося. Я зупиняю таксі, воно відвозить нас за два долари. Я розраховуюся; засоромлені, заходимо в готель. У холі нас люб’язно зустрічає білява жінка-солдат Армії порятунку, вона дуже молода, їй від двадцяти п’яти до тридцяти років. Схоже, наше пізнє повернення її не дивує й не шокує. Сказавши кілька слів англійською, які видаються нам люб’язними й привітними, вона дає ключ від кімнати й бажає доброї ночі. Ми влягаємося спати. У валізці я знаходжу піжаму. Перед тим, як я вимкнув світло, Матюретт каже:

– Ми все-таки маємо подякувати Господові Богу за те, що дав так багато за такий короткий проміжок. Що скажеш, Меті?

– Подякуй йому й за мене, він класний хлопець. І, як ти гарно так сказав, неймовірно щедрий до нас. Добраніч.

І вимикаю світло.

Це воскресіння, це повернення з могили, вихід із кладовища, де мене було поховано; всі пережиті емоції й купіль цієї ночі, яка знову прийняла мене в життя серед інших людей, настільки мене розтривожили, що я ніяк не можу заснути. Перед моїми заплющеними очима, наче в калейдоскопі, без жодної хронології пролітають образи й речі, уся сукупність відчуттів, вони чіткі, але геть безсистемні: суд присяжних, Консьєржері, потім прокажені, Сен-Мартен-де-Ре, Трібуйяр, Ісус, шторм… Так, наче все те, що я пережив, намагається постати водночас у галереї моїх спогадів у фантасмагоричному танку. Я марно намагаюся прогнати всі ці образи, та мені це ніяк не вдається. Найкумедніше те, що вони поєднуються з виском свиней, криками гоко, завиванням вітру, шумом хвиль, усе оповите музикою однострунних скрипок, яку ми щойно слухали в різних барах.

Мені вдається заснути вже над ранок. Близько десятої ранку хтось стукає в наші двері. Це всміхнений метр Бовен.

– Доброго ранку, друзі. Ви ще в ліжку? Ви пізно повернулися. Чи гарно розважилися?

– Доброго ранку. Так, пізно, перепрошуємо.

– Та що ви! Це нормально після всього того, чого вам довелося зазнати. Слід належно використати першу ніч вільних людей. Я прийшов, щоб провести вас у поліцейський відділок. Ви маєте прийти в поліцію й заявити про нелегальний в’їзд у країну. Після цієї формальності ми провідаємо вашого друга. Сьогодні зранку йому зробили рентген. Результат буде пізніше.

Ми швиденько вмиваємося й спускаємося вниз, де на нас чекають капітан і Бовен.

– Добридень, друзі, – поганою французькою вітається капітан.

– Усім доброго ранку, чи все гаразд?

Жінка-офіцер Армії порятунку запитує:

– Чи сподобався вам Порт-оф-Спейн?

– Так, мадам. Ми дістали масу задоволення.

Невелика чашка кави – і ми рушаємо до поліцейського відділку. Ідемо пішки: до нього менше двохсот метрів. Поліцейські з нами вітаються, не звертаючи особливої уваги. Проминувши двох темношкірих вартових в одностроях кольору хакі, ми заходимо в строгий, імпозантний кабінет. З-за столу підводиться офіцер років п’ятдесяти в сорочці й краватці кольору хакі, на його грудях повно значків і нагород. Він у шортах, до нас звертається французькою:

– Добридень. Сідайте. Перш ніж офіційно прийняти ваші заяви, я хочу трішки вас розпитати. Скільки вам років?

– Двадцять шість і дев’ятнадцять.

– За що вас засуджено?

– За ненавмисне вбивство.

– Який вирок?

– Довічні каторжні роботи.

– Тоді це вбивство було навмисним?

– Ні, пане, у мене ненавмисне.

– А в мене навмисне, – уточнює Матюретт. – Мені було сімнадцять.

– У сімнадцять років уже усвідомлюєш, що робиш, – каже офіцер. – Якби такий факт був підтверджений в Англії, вас би повісили. Утім англійська влада не повинна висловлювати судження про французьку судову систему. Єдине, з чим ми не погоджуємося, – це висилка засуджених у Французьку Ґвіану. Ми знаємо, що це нелюдське покарання, негідне такої цивілізованої нації, як Франція. На жаль, ви не можете залишитися на Тринідаді чи на будь-якому іншому англійському острові. Це виключено. Тож прошу вас грати чесно й не намагатися знайти якісь лазівки – хвороба чи якась інша причина, – щоб відкласти свій від’їзд. У Порт-оф-Спейн ви можете вільно відпочивати від п’ятнадцяти до вісімнадцяти днів. У вас, кажуть, гарний човен. Я дозволю вам перевезти його в порт. Якщо потрібен ремонт, його зроблять теслі королівського флоту. Перед від’їздом ви отримаєте необхідні харчові припаси, а також гарний компас та морську мапу. Сподіваюся, що південно-американські країни вас приймуть. Не йдіть у Венесуелу: там вас заарештують і змусять працювати на будівництві доріг доти, аж доки не видадуть французьким властям. Людина, яка вчинила великий проступок, не повинна вважатися втраченою назавжди. Ви молоді та здорові, симпатичні на вигляд, тож я сподіваюся, що після всього, чого вам довелося зазнати, ви ніколи не погодитеся на те, щоб вас зламали. Те, що ви прийшли сюди, свідчить про протилежне. Мені приємно, що я один з чинників, який допоможе вам стати хорошими й відповідальними людьми. Удачі вам. Якщо виникне якась проблема, телефонуйте на цей номер – вам дадуть відповідь французькою.

Він телефонує, і за нами приходить службовець у цивільному. У залі, де чимало поліцейських і цивільних друкують на машинках, цивільний приймає в нас заяву.

– Чому ви прибули в Тринідад?

– Щоб відпочити.

– Звідки ви?

– З Французької Ґвіани.

– Чи під час утечі ви вчинили якийсь злочин, спричинилися до поранення або заподіяли смерть іншим особам?

– Ми нікому не завдали серйозної шкоди.

– Звідки вам це відомо?

– Нам сказали про це перед відплиттям.

– Ваш вік і судовий вирок, отриманий у Франції (і таке інше). Панове, ви маєте від п’ятнадцяти до вісімнадцяти днів, щоб тут відпочити. Упродовж цього періоду ви абсолютно вільні робити все, що заманеться. Якщо захочете змінити готель, просимо нас попередити. Мене звати сержант Віллі. Ось моя візитівка з двома телефонами: це мій службовий телефон в поліції, інший – приватний номер. Хай там що, якщо потребуватимете допомоги, негайно мені телефонуйте. Я певен, що ми недаремно вам довіряємо. Ви виправдаєте це своєю доброю поведінкою.

Трохи пізніше пан Бовен відвозить нас у клініку. Клузіо радісно нас вітає. Ми нічого не розповідаємо про те, як пройшла минула ніч. Кажемо лише, що ми вільні ходити скрізь, куди нам заманеться. Він настільки здивований, що уточнює:

– Без супроводу?

– Так, без.

– Що за диваки ці ростбіфи!

Бовен виходить і повертається з лікарем. Той запитує в Клузіо: – Хто вам вправив перелом, перш ніж накласти шину?

– Я та ще один хлопець, якого з нами немає.

– Ви зробили це настільки вдало, що немає необхідності ламати ногу. Мала гомілкова кістка складена дуже добре. Ми візьмемо її в гіпс і накладемо залізну пластину, щоб ви могли потроху ходити. Хочете залишитися тут чи підете з друзями?

– Піду з ними.

– Гаразд, завтра вранці зможете так і зробити.

Ми засипаємо його подяками. Пан Бовен і лікар ідуть собі, увесь ранок і трохи часу пополудні ми проводимо разом з нашим товаришем. Наступного дня страшенно радіємо, коли всі троє збираємося в нашій кімнаті в готелі, навстіж відчинене вікно й вентилятори трохи охолоджують повітря. Ми вітаємо один одного з тим, що маємо гарний вигляд та що нам личить новий одяг. Зауваживши, що розмова повертається до минулого, я кажу:

– Наразі постараймося забути минуле, подумаймо про теперішнє й майбутнє. Куди маємо прямувати? У Колумбію? Панаму? Коста-Рику? Слід порадитися з Бовеном щодо країни, де маємо шанси бути прийнятими.

Я телефоную Бовену в контору, його там немає. Телефоную йому додому, у Сан-Фернандо, слухавку бере дочка. Після обміну люб’язностями вона каже:

– Месьє Анрі, коло готелю на рибному ринку є автобуси, які їдуть до Сан-Фернандо. Чому б вам не приїхати до нас і не провести півдня з нами? Приїздіть, я чекаю.

І ось ми втрьох їдемо в Сан-Фернандо. Клузіо має чудовий вигляд у напіввійськовому строї тютюнового кольору.

Ми дуже схвильовані поверненням у дім, де нас так тепло зустріли; схоже, що обидві жінки розуміють наші почуття, бо в один голос кажуть:

– Ось ви знову вдома, дорогі друзі. Влаштовуйтеся якнайзручніше.

І замість того, щоб звертатися до нас «месьє», вони називають нас на ім’я: «Прошу передати цукор, Анрі», «Ще трохи пудингу, Андре (це Матюретт)?»

Пані та панно Бовен, я сподіваюся, що Бог воздав вам за всю вашу до нас доброту, а ваші благородні душі, що подарували нам стільки чистої радості, знали в подальшому житті тільки невимовне щастя.

Ми розмовляємо з ними, розгорнувши на столі мапу. Відстані величезні: тисяча двісті кілометрів, щоб дістатися до першого колумбійського порту Санта-Марта, дві тисячі сто кілометрів до Панами, дві з половиною тисячі – до Коста-Рики. Повертається метр Бовен.

– Я зателефонував у всі консульства й маю гарну новину: ви зможете перепочити кілька днів на Кюрасао. У Колумбії немає встановлених правил щодо втікачів. Наскільки консулові відомо, ніхто ніколи не діставався морем до Колумбії. Те саме з Панамою.

– Я знаю одне безпечне місце для вас, – каже Марґарет, донька пана Бовена. – Але це далеко: щонайменше три тисячі кілометрів.

– Де саме? – запитує її батько.

– Британський Гондурас. Там губернатором мій хрещений батько.

Я дивлюся на друзів і кажу:

– Пункт призначення – Британський Гондурас.

Це англійське володіння, на півдні воно сусідить з Республікою Гондурас, на півночі – з Мексикою.

Другу половину дня ми разом з Марґарет та її мамою прокладали шлях. Перший етап: Тринідад – Кюрасао, тисяча кілометрів. Другий етап: від Кюрасао до якогось з островів, що трапиться нам на шляху. Третій етап: Британський Гондурас.

Оскільки ніколи не знаєш, що може трапитись у морі, вирішено, що припаси, які нам видасть поліція, варто поповнити резервними запасами в спеціальному ящику: м’ясо, овочі, джеми, риба тощо. Марґарет каже, що супермаркет «Сальватторі» охоче надасть нам усі ці консерви.

– У разі відмови ми з мамою купимо все це самі, – просто додає вона.

– Ні, мадемуазель.

– Мовчіть, Анрі.

– Ні, це неможливо, у нас є гроші, і зловживати вашою добротою, коли ми самі можемо придбати необхідні продукти, негарно.

Наш човен тепер на воді в Порт-оф-Спейн, у доці військово-морського флоту. Прощаючись, обіцяємо навідатися перед відплиттям. Ми щовечора строго об одинадцятій виходимо гуляти. Клузіо сідає на лавочці в людному сквері, ми з Матюреттом по черзі сидимо з ним, тоді як інший блукає містом. Ми тут уже десять днів. Завдяки пластинці на гіпсі Клузіо може ходити без особливих проблем.

Ми навчились їздити в порт трамваєм. Часто їдемо туди пополудні й завжди ввечері. Нас уже знають і приймають у кількох портових барах. Чергові поліцейські з нами вітаються, усім відомо, хто ми й звідки тут узялися, але ніхто жодного разу ні на що не натякнув. З часом ми помітили, що в барах, де нас знають, за випите й з’їдене з нас беруть менше, ніж з моряків. Те саме з дівчатами. Зазвичай, коли вони сідають за столики з моряками, офіцерами чи туристами, то нестримно п’ють і намагаються розкрутити їх на якомога більшу суму. У тих барах, де танцюють, вони завжди приймають запрошення тільки після кількох чарочок. Але з нами всі вони поводяться цілком інакше. Довгенько засиджуються за нашим столиком, доводиться наполягати, щоб вони бодай щось випили. А погоджуючись, замовляли не свою знамениту маленьку чарчину, а пиво чи справжнє віскі із содовою. Усе це нам дуже приємно, бо це прихований спосіб дати знати, що їм відомо наше становище й що вони всім серцем з нами.

Наш човен пофарбовано й нарощено десятисантиметрові бортики. Укріплено кіль. Жоден із внутрішніх шпангоутів не постраждав, човен також. Нашу щоглу замінили вищою, але легшою; клівер і косе вітрило з мішка з-під борошна – якісною парусиною кольору вохри. Капітан з військово-морської бази дав мені бусоль з розою вітрів (вони звуть його компасом) і пояснив, як за допомогою мапи можна приблизно визначити своє місцезнаходження. Маршрут до Кюрасао прокладено: захід – 25 градусів північ.

Капітан корабля познайомив мене з морським офіцером, командиром навчального корабля, який запитав, чи я не проти ви йти завтра вранці в море за межі порту. Не розуміючи навіщо, я погодився. Наступного ранку ми з Матюреттом прийшли на призначену годину на базу. З нами в човен сідає матрос, і я виходжу з порту за гарного вітру. Двома годинами пізніше, коли ми здійснюємо маневри з виходом і заходом у порт, з’являється військовий корабель, який прямує до нас. На палубі вишикувано весь екіпаж та офіцерів, усі в білому. Вони проходять повз нас із вигуком «Ура!», розвертаються й двічі піднімають та опускають свій прапор. Це офіційне вітання, суть якого мені не зрозуміла. Коли повертаємося на базу, військовий корабель уже пришвартований до дебаркадера. Ми причалюємо коло набережної. Матрос робить знак іти за ним, ми піднімаємося на його борт, командир корабля чекає нас нагорі коло сходин. Мелодійний звук свистка знаменує наше прибуття, нас представляють офіцерам і проводять перед строєм курсантів і молодших офіцерів, які стоять струнко. Командир корабля каже їм декілька слів англійською – і стрій розсипається. Молодий офіцер пояснює, що командир сказав курсантам екіпажу, що ми заслуговуємо на велику пошану в моряків, оскільки на такому маленькому суденці здійснили таку тривалу подорож, і що перед нами нова, ще триваліша й небезпечніша. Ми дякуємо офіцерові за виявлену нам честь. Він дарує три морські дощовики, які нам стануть у пригоді надалі. Це чорні плащі із застібкою-блискавкою й каптурами.

За два дні до від’їзду до нас навідується метр Бовен і від імені суперінтенданта поліції просить узяти із собою трьох засланих, яких підібрали тиждень тому. За їхніми словами, вони висадилися на острів, а їхні супутники вирушили далі, до Венесуели. Мені це не подобається, але до нас ставилися так шляхетно, що я не можу відмовитися й не взяти цих трьох на борт. Прошу дозволу їх побачити, перш ніж дати відповідь. За мною приїздить поліцейська машина. Я розмовляю із суперінтендантом, старшим офіцером, який розпитував нас після прибуття. За перекладача сержант Віллі.

– Як поживаєте?

– Усе гаразд, дякую. Ми просили б зробити для нас послугу.

– Охоче, якщо це можливо.

– У нашій в’язниці сидять троє засланих французів. Вони кілька тижнів жили таємно на острові, кажуть, що їхні супутники покинули їх тут, а самі вирушили далі. Ми вважаємо, що вони потопили свій човен, хоча кожен заявляє, що не вміє керувати човном. Ми маємо їх відправити: було б шкода, якби мені довелося передати їх комісарові на першому французькому судні, що зайде в порт.

– Пане суперінтенданте, я спробую виконати неможливе, але перед цим хочу з ними поговорити. Маєте розуміти, що брати на борт трьох незнайомців небезпечно.

– Розумію. Віллі, накажіть привести трьох французів.

Я хочу розмовляти з ними наодинці й прошу сержанта піти.

– Ви засланці?

– Ні, каторжники.

– Чому назвалися засланцями?

– Гадали, що краще бути людиною, яка вчинила кілька дрібних злочинів, ніж один великий. Бачимо, що це помилка. А ти хто такий?

– Каторжник.

– Ми тебе не знаємо.

– Я прибув з останнім конвоєм, а ви?

– У тисяча дев’ятсот двадцять дев’ятому.

– Я – у двадцять сьомому, – уточнює третій.

– Отож суперінтендант викликав мене й попросив узяти вас на борт, нас самих троє. Він каже, що в разі моєї відмови, оскільки ніхто з вас керувати човном не вміє, він буде вимушений передати вас на перший французький корабель, що тут проходитиме. Що скажете?

– З відомих нам причин ми більше не хочемо йти в море. Ми зможемо зробити вигляд, що йдемо з вами, ти висадиш нас у кінці острова, а сам продовжиш свою втечу.

– Я не можу цього зробити.

– Чому?

– Бо не хочу віддячити підлістю за гарне ставлення.

– Гадаю, що на перше місце слід ставити каторжників, а не ростбіфів.

– Чому?

– Тому, що ти сам каторжник.

– Авжеж, але каторжники бувають різними, і між вами й мною може бути більша різниця, ніж між мною й ростбіфами, це залежить від кута зору.

– Отже, ти хочеш, щоб нас віддали французьким властям?

– Ні, але й не хочу висаджувати вас раніше Кюрасао.

– Мені бракує мужності починати все спочатку, – каже один з них.

– Послухайте, гляньте спершу на човен. Може, посудина, на якій ви прийшли, була ненадійною?

– Що ж, погляньмо, – погоджуються двоє інших.

– Домовились. Я попрошу суперінтенданта дозволити вам оглянути наш човен.

У порт ми йдемо в супроводі сержанта Віллі. Побачивши човен, вони стають упевненішими.