Читать книгу Метелик - Анри Шарьер - Страница 9

Я настільки захопився спогляданням за цим маленьким світом і стеженням за солдатами, щоб побачити, чи їхній нагляд поширюється до самого входу в мурашник, що був неймовірно здивований, коли почув голос, який наказав:

– Не рухайся, інакше ти покійник. Обернись.

Я побачив чоловіка з оголеним торсом у шортах кольору хакі, взутого в червоні шкіряні чоботи. У руках двостволка. Середнього зросту, кремезний, з бронзовою засмагою. Голомозий, на обличчі – блакитна маска-татуювання. Посередині чола – татуювання таргана.

– Зброя є?

– Ні.

– Ти один?

– Ні.

– Скільки вас?

– Троє.

– Веди мене до своїх друзів.

– Не можу: в одного з них рушниця – я не хочу, щоб тебе вбили, не довідавшись про твої наміри.

– Отакої! Тоді не смикайся й говори тихо. Ви ті троє, що втекли з лікарні?

– Так.

– Хто з вас Метелик?

– Я.

– Що ж, можу тобі сказати, що твоя втеча спричинила величезну бучу в селі! Половину звільнених заарештовано, вони зараз у жандармерії.

Він підходить до мене й, опустивши дуло рушниці вниз, подає руку.

– Мене звати Бретонець-маска, чув про мене?

– Ні, але бачу, що ти не мисливець за людьми.

– Твоя правда, тут я ставлю пастки на гоко. Одного, напевно, зжер тигр чи, може, ви.

– Ми.

– Хочеш кави?

З мішка-заплічника він дістає термос, наливає мені, п’є сам. Я пропоную піти до моїх друзів. Він іде й сідає поруч з нами. І тихенько сміється, як я його розіграв з рушницею. І каже:

– Я повірив, бо ніхто з мисливців на людей не захотів вирушати на ваші пошуки: усі знають, що ви забрали із собою рушниці.

Він розказує, що вже двадцять років живе у Ґвіані, звільнений п’ять років тому. Йому сорок п’ять років. Колись здуру зробив татуювання маски на обличчі, тепер у Франції йому робити нічого. Він обожнює буш і живе суто з того, що той дає: шкіра змій, трохи тигрів, колекція метеликів, зокрема полювання на живого гоко – птицю, яку ми спожили. Вона коштує від двохсот до двохсот п’ятдесяти франків. Я пропоную за нього заплатити, він обурено відмовляється. Ось що він нам розказує:

– Ця дика птиця – це півень бушу. Він, звісно, ніколи не бачив ні курки, ні півня, ні людини. Я ловлю одного з них, несу в село й продаю тому, хто має курятник, на нього там великий попит. Увечері, коли смеркне, його, не підрізаючи крил і взагалі нічого не роблячи, запускають у курник, уранці відчиняють двері – він уже стоїть попереду й немовби перелічує курей і півнів, що виходять на подвір’я. Потім іде за ними, їсть, як усі, але пильно дивиться навсібіч: унизу, вгорі, у навколишніх заростях. Він незрівнянний сторожовий пес. Увечері стає на дверцятах і невідомо як, але, помітивши відсутність однієї чи кількох особин, іде їх шукати. І незалежно від того, півень це чи курка, жене їх додому, сильно клює дзьобом, щоб навчилися повертатися вчасно. Він убиває щурів, змій, землерийок, павуків, сороконіжок, а помітивши в небі хижака, змушує всю птицю ховатися в траві, сам стоїть на сторожі. І вже нікуди з цього курника не йде.

І таку надзвичайну птицю ми з’їли, як звичайнісінького півня.

Бретонець-маска каже, що Ісус, Пузань та ще тридцятеро звільнених ув’язнено в жандармерії на Святому Лаврентії, де намагаються з’ясувати, чи хтось із них не тинявся довкола будівлі, з якої ми вибралися. Араб сидить у карцері жандармерії. Його ізолювали, бо звинувачують у змові. Два завдані йому удари слідів не залишили, тоді як у наглядачів є невеликі ґулі на голові.

– Мене не зачіпали, бо всі знають, що я ніколи не беру участі в організації втечі.

Він каже, що Ісус – негідник. Коли я розповідаю про човен, він хоче його побачити. Глянувши на нього, не стримує вигуку:

– Та він посилає вас на смерть, цей мудак! Ця пірога ніколи не зможе втриматися на морі більше години. Упавши з першої трішки більшої хвилі, вона розлетиться надвоє. Не здумайте на ній виходити, це самогубство.

– Що ж нам робити?

– Гроші в тебе є?

– Так.

– Тоді скажу, що слід робити, ба більше – допоможу, ти на це заслуговуєш. Допоможу тобі просто так, щоб ви з товаришами перемогли. Вам нізащо не можна в село. Для того, щоб дістати гарне суденце, треба йти на Голубиний острів. На цьому острові перебуває близько двох сотень прокажених. Наглядачів там немає, ніхто зі здорових людей туди не потикається, навіть лікар. Щодня о восьмій годині човен привозить харчі на добу, сирі продукти. Лікарняний санітар передає ящик з медикаментами двом санітарам, так само прокаженим, які й доглядають хворих. На острів не приїздять ні охоронці, ні мисливці за людьми, ні кюре. Прокажені живуть у маленьких хижках, які вони самі збудували. Мають один спільний зал, де збираються. Розводять курей і качок, щоб доповнити звичний раціон. Офіційно вони не можуть нічого продавати за межі острова, тож потайки торгують з островами Святого Лаврентія, Святого Івана й китайцями з Альбіни Голландської Ґвіани. Усі небезпечні злочинці. Вони рідко вбивають один одного, але чинять чимало злодіянь під час таємних вилазок з острова, куди повертаються, переховуючись від покарання за ці проступки. Для вилазок мають кілька човнів, вкрадених у сусідньому селі. Володіння човном вважають найбільшим злочином. Охоронці стріляють по будь-якій пірозі, що причалює чи відпливає від Голубиного острова. Тож прокажені затоплюють свої човни, навантажуючи їх камінням; коли виникає потреба в судні, пірнають і виймають каміння – човен спливає на поверхню. На острові повно всякого люду всіх рас та з усіх регіонів Франції. Висновок: твоя пірога придатна тільки для плавання по Мароні, і то – увага – не дуже навантажена! Щоб вийти в море, треба знайти інший човен, найкраще місце для цього – Голубиний острів.

– Як це зробити?

– Слухай. Я проведу тебе річкою до місця, звідки видно острів. Сам ти його не знайдеш або переплутаєш. Він лежить на відстані півтори сотні кілометрів від гирла, тож доведеться повертатися назад. Від Сен-Лорана до нього п’ятдесят кілометрів. Я підвезу тебе якнайближче до нього, потім пересяду на свою пірогу, яку візьмемо на буксир; на острові маєш діяти сам.

– Чому ти не хочеш піти на острів разом з нами?

– Боже збав! – вигукнув Бретонець. – Я всього лише раз ступив на причал, куди офіційно прибуває човен від адміністрації. Це був ясний день, і того, що я там побачив, мені вистачило. Вибачай, Меті, ніколи в житті ноги моєї не буде на тому острові. На додачу я не зможу приховати відрази, перебуваючи поряд з ними, розмовляючи чи домовляючись. Тож від мене буде більше шкоди, ніж користі.

– Коли рушаємо?

– Як смеркне.

– Котра зараз година, Бретонцю?

– Третя.

– Піду трохи посплю.

– Ні, ти маєш усе завантажити й розподілити у своєму човні.

– Та ні. Я поїду на порожньому човні й повернуся за Клузіо, який залишиться тут і стерегтиме манатки.

– Це неможливо: ти ніколи не віднайдеш цього місця навіть удень. А з’являтися вдень на річці абсолютно неможливо. Полювання на вас не припинено. Річка досі для вас небезпечна.

Настав вечір. Він пішов за своїм човном, який ми прив’язали до корми нашого. Клузіо розмістився коло Бретонця, який узявся за рульове весло, Матюретт – посередині, я – на носі. Ми з потугою вибираємося з бухточки, і, коли дісталися до річки, зовсім стемніло. Величезне багряно-червоне сонце палахкотіло на видноколі з боку моря. Безліч вогнів величезного феєрверка ніби змагаються один з одним щодо інтенсивності, намагаючись запалати червонішим серед червоних, жовтішим серед жовтих, мінячись різнобарв’ям відтінків там, де кольори змішуються. Кілометрів за двадцять виразно видно гирло цієї величної ріки, яка лине до моря, виблискуючи рожево-срібними блискітками.

Бретонець каже:

– Відплив завершується. За годину відчуємо приплив, ми ним скористаємося, щоб піднятися вгору по Мароні, і так само, без зусиль, під його поштовхами, досить швидко доберемося до острова.

Раптово западає ніч.

– Уперед, – командує Бретонець. – Греби активніше, щоб дістатися середини річки. Не курити.

Весла занурюються у воду, ми досить швидко линемо напереріз течії – шух, шух, шух. Вловивши ритм, ми з Бретонцем гребемо дуже синхронно, Матюретт також старається. Чим ближче до середини річки, тим сильніше відчувається сила припливу. Ми мчимо швидко, натиск міцнішає щопівгодини. Приплив могутнішає й прискорює рух нашого човна. Минає шість годин, нам уже зовсім близько до острова, ми йдемо прямо на нього: це велика пляма майже посередині річки, трішки правіше.

– Ось він, – тихо каже Бретонець.

Ніч не така вже й непроглядна, але помітити нас на віддалі нелегко через туман над поверхнею річки. Ми підходимо ближче. Коли обриси прибережних скель стають чіткішими, Бретонець перестрибує у свій човен, швидко відв’язує його від нашого й неголосно просто каже:

– Щасти вам, хлопці!

– Дякуємо.

– Нема за що.

Позбувшись керування Бретонцем, повернутий боком човен несе просто на острів. Я намагаюся його вирівняти й розвернути, це мені не вдається, і під тиском течії ми на три чверті врізаємося просто в рослинність, що нависає над водою. Попри мої намагання гальмувати веслом, ми влітаємо так стрімко, що, якби замість гілок і листя дерев там була скеля, човен розлетівся б на друзки і ми все утратили б: їжу, спорядження тощо. Матюретт стрибає у воду, підтягує човна, і ось ми вже під великим жмутком рослин. Він тягне й тягне, нарешті ми прив’язуємо нашого човна. Випиваємо по ковтку рому, я видряпуюся на берег, залишивши обох друзів у човні.

З компасом у руці я пробираюся крізь кущі, заламуючи по дорозі гілки й залишаючи там-сям стьожки з мішка для борошна, які я підготував завчасу. Я помічаю світло, раптом розрізняю голоси й бачу три солом’яні хижки. Іду вперед, та, оскільки не знаю, як учинити, вирішую дати про себе знати. Запалюю цигарку. Щойно мигнув вогник, на мене з гавкотом кидається маленький песик, він стрибає, намагаючись укусити мене за ногу. «Хоч би той пес не був прокаженим, – думаю я. – Ідіоте, собаки не хворіють на проказу».

– Хто там? Відповідай. Це ти, Марселю?

– Це утікач.

– Чого ти сюди прийшов? Нас обікрасти? Гадаєш, тут є щось зайве.

– Ні, мені потрібна допомога.

– Безкоштовно чи за гроші?

– Стули пельку, Сово!

З хижок виходять чотири тіні.

– Підходь повільно, друже, б’юсь об заклад, що ти той чоловік з рушницею. Якщо вона з тобою, поклади її на землю, тут тобі нічого боятися.

– Так, це я, але я без рушниці.

Я підходжу ближче, ось і вони, темно, і я не можу роздивитися їхні обличчя. Бездумно простягаю руку, ніхто зі мною не ручкається. Трохи запізно розумію, що такі жести тут ні до чого: вони не хочуть мене заразити.

– Ходімо в хижку, – пропонує Сова.

Приміщення освітлює олійна лампа, що стоїть на столі.

– Сідай.

Я сідаю на сплетений із соломи стілець без спинки. Сова запалює ще три олійні лампи, одну з них ставить на стіл якраз переді мною. Чад від ґнота лампи з кокосовою олією пахне вкрай відразливо. Я сиджу, вони вп’ятьох стоять, їхніх облич мені не видно. Моє добре освітлене лампою, яка стоїть якраз переді мною, чого вони й хотіли досягти. Голос, який наказав Сові стулити писок, промовляє:

– Вугре, запитай у спільному домі, чи вони хочуть його бачити. З відповіддю не гайся, особливо якщо Туссен згоден. Тут ми не маємо чого тобі запропонувати попити, друже, хіба що хочеш випити яйце-друге.

Він ставить переді мною плетений кошичок з яйцями.

– Ні, дякую.

Один з них сідає праворуч, дуже близько коло мене, і я вперше бачу обличчя прокаженого. Це жахливо, я докладаю зусиль, щоб не відвернутися й не виказати своїх почуттів. Ніс – кістку і м’ясо – повністю з’їла проказа, на його місці просто посеред обличчя дірка. Я висловився правильно: не дві, а одна завбільшки з двофранкову монету. Правий кутик нижньої губи також з’їдено, з опалих ясен стирчать три дуже довгі жовті зуби, які впираються в голу кістку верхньої щелепи. У нього лише одне вухо. Він кладе на стіл забинтовану руку, праву. Двома єдиними пальцями лівої тримає товсту й довгу сигару, яку цілком певно скрутив сам з листка напівдостиглого тютюну, бо вона зеленкувата. Повіка є тільки на правому оці, на лівому вона відсутня, видно глибоку рану, що тягнеться від ока до верхньої лінії лоба, гублячись у густому сивому волоссі.

Він дуже хрипко каже:

– Ми допоможемо тобі, хлопче. Тут не варто залишатися, щоб не стати таким, як я, я цього не хочу.

– Дякую.

– Мене звати Жан Безстрашний, я з передмістя. Колись, прибувши на каторгу, я був гарнішим, здоровішим і сильнішим за тебе. Ось що стало зі мною за десять років.

– Тебе не лікують?

– Лікують. Мені стало краще, коли почали отримувати уколи олії чаульмугри. Дивися.

Він повертає голову й показує лівий бік.

– Тут підсихає.

Мене охоплює почуття глибокого співчуття, і я піднімаю руку, щоб торкнутися його лівої щоки, продемонструвати свою дружню прихильність; він різко відхиляється й каже:

– Дякую, що захотіли торкнутися мене, але ніколи не торкайтеся хворого, не їжте й не пийте з його посуду.

Це було єдине обличчя прокаженого, яке я бачив, бо йому вистачило мужності витримати мій погляд.

– То де той хлопець?

На порозі розчинених дверей видно тінь невисокого, трішки вищого за карлика чоловіка.

– Туссен та інші хочуть його бачити.

Жан Безстрашний підводиться й велить іти за ним. Ми всі виходимо в ніч: четверо чи п’ятеро – попереду, я – поруч із Жаном Безстрашним, інші – позаду. Коли трьома хвилинами пізніше ми виходимо на еспланаду, молодик слабко освітлює цей своєрідний майданчик. Це пласка частина острова. Посе редині – будинок. Два вікна освітлені. Перед дверима на нас чекає зо два десятки чоловіків, ми йдемо до них. Коли ми підходимо до дверей, усі відступають убік, щоб нас пропустити. Це прямокутна зала метрів десять завдовжки й приблизно чотири завширшки. Своєрідний камін з чотирьох однакових величезних каменів, де палає вогонь. Залу освітлюють дві керосинові штормові лампи. На табуретці сидить чоловік без віку з блідим обличчям. За ним – іще п’ять чи шість осіб. У нього чорні очі, він каже:

– Я Туссен Корсиканець. Ти, напевно, Метелик?

– Так.

– На каторзі новини поширюються швидко, так само швидко, як ти дієш. Куди ти подів рушницю?

– Ми викинули її в річку.

– Де саме?

– Навпроти лікарняної стіни, якраз там, де зістрибнули.

– Тож її можна забрати?

– Думаю, так: вода там неглибока.

– Звідки знаєш?

– Нам довелося зайти у воду, бо ми переносили в човен свого пораненого друга.

– Що з ним?

– Зламав ногу.

– І що ви зробили?

– Я приклав розщеплені гілки з двох боків і зробив щось на зразок бандажа на нозі.

– Йому боляче?

– Так.

– Де він?

– У човні.

– Ти сказав, що прийшов по допомогу. Що потрібно?

– Човен.

– Ти хочеш, щоб тобі дали човна?

– Так, у мене є гроші, я заплачу.

– Гаразд. Я продам тобі свого, він чудовий і зовсім новий, минулого тижня я вкрав його в Альбіні. Це не човен, це лайнер. Бракує однієї деталі – кіля. Але ту балку ми поставимо за дві години. А так у нього є все, що потрібно: стерно зі штурвалом, чотириметрова щогла із залізного дерева й новеньке лляне вітрило. Скільки даси?

– Скажи мені свою ціну, я не знаю вартості речей тут.

– Три тисячі франків, якщо вони в тебе є, якщо немає, то завтра поїдеш за рушницею, в обмін на неї матимеш човна.

– Ні, я краще заплачу.

– Гаразд, домовилися. Неси каву, Блохо!

Блоха – той недомірок-карлик, який за мною приходив, – прямує до дошки, що закріплена на стіні над вогнем, бере блискучий новий чистий казанок, з пляшки наливає в нього каву й ставить на вогонь. За якусь мить знімає чавунець, наливає каву в кілька кварт, що стоять коло каменів. Туссен нахиляється й передає кварти чоловікам, що сидять за ним. Блоха простягає мені казанок зі словами:

– Пий, не бійся, цей казанок тільки для гостей. Ніхто з хворих з нього не п’є.

Я беру казанок, надпиваю й ставлю його на коліно. У цей момент помічаю, що до казанка прилип палець. Я починаю усвідомлювати, аж тут Блоха каже:

– Отакої, знову палець загубив! Де ж він у чорта подівся?

– Ось він, – кажу я йому, показуючи на казанок. Він відриває палець і кидає його у вогонь, а тоді повертає мені казанок зі словами:

– Можеш пити, у мене суха лепра. Я розпадаюся на частини, але не гнию, я не заразний.

Пахне горілим м’ясом. Напевно, палець присмалило.

Туссен каже:

– Тобі доведеться пробути тут до вечора, коли настане відплив. Іди попередь друзів. Занесіть пораненого в хижку, заберіть усе, що є в човні, і затопіть його. Допомоги чекати нізвідки, самі знаєте чому.

Я поквапився до своїх приятелів, ми беремо Клузіо й несемо його в хижку. Годиною пізніше все зібрано, спорядження з піроги складено. Блоха просить подарувати йому човен та одне весло. Я віддаю, він затопить його у відомому йому місці. Ніч минає швидко. Ми втрьох лежимо в хижці на нових покривалах, які нам прислав Туссен. Їх принесли в міцних паперових упаковках. Випроставшись на покривалі, я переповідаю Клузіо й Матюретту деталі всього, що сталося зі мною з моменту прибуття на острів, та про домовленість із Туссеном. Клузіо, не подумавши, ляпає дурницю:

– Отже, втеча обійшлася в шість тисяч п’ятсот франків. Я віддам тобі половину, Метелику, тобто три тисячі, які в мене є.

– Ми тут не для того, щоб торгуватися. Доки в мене є грошва, я заплачу. Потім побачимо.

Ніхто з прокажених до нас не заходить. Світає. Приходить Туссен.

– Добридень. Можете спокійно вийти. Тут вас ніхто не потурбує. На кокосовій пальмі на найвищому пагорбі острова сидить чоловік, який стежить за появою човнів охорони на річці. Наразі нікогісінько. Доки там майорить біла ганчірка, отже, усе чисто. Якщо він щось помітить, то спуститься попередити. Можете назбирати плодів папаї й поїсти.

Я цікавлюся:

– Як наш кіль, Туссене?

– Ми зробимо його з дверей лазарету. Це важке зміїне дерево. Двох дощок буде досить. Ми вже затягли човен на плато під прихистком ночі. Ходімо подивимося.

Підходимо. Це чудовий човен до п’яти метрів завдовжки, зовсім новий, дві банки, в одній отвір для щогли. Вона важка, нам з Матюреттом довелося поморочитися, доки ми її перекинули. Вітрило й такелаж новенькі. На бортах вкручено кільця для кріплення потрібних предметів, скажімо, діжки води. Ми беремося до роботи. Опівдні кіль, який тягнеться від корми до носа, міцно закріплено довгими гвинтами й чотирма скобами, що в мене були.

Обступивши нас колом, прокажені мовчки спостерігають за нашою роботою. Туссен підказує, як слід робити, ми дослухаємося. На обличчі Туссена, яке нормальне на вигляд, не видно жодної рани, але коли він розмовляє, стає помітно, що рухається тільки одна, ліва половина. Він сам про це говорить і додає, що в нього суха проказа. Його торс і права рука так само паралізовані, він побоюється, що невдовзі паралізує й праву ногу. Праве око завмерло, немовби скляне, він ним бачить, але не може рухати. Я не називаю жодного імені прокажених. Можливо, ті, хто їх любив чи знав, ніколи не довідаються, що вони так жахливо розкладалися живими.

Працюючи, я весь час розмовляю з Туссеном. Ніхто більше не озивається. Лише раз, коли я, бажаючи міцніше закріпити кіль, хочу взяти петлі, які вони виламали з лазаретних меблів, один з них каже:

– Зачекай, не бери. Я порізався, коли виривав одну з них, там залишилася кров, хоч я їх і протер.

Один з прокажених полив їх ромом і двічі запалив.

– Тепер можеш брати, – каже чоловік.

Доки ми працюємо, Туссен каже одному прокаженому:

– Ти тікав кілька разів, розкажи докладно Метеликові, що треба робити, оскільки всі троє тікають уперше.

Той одразу пояснює:

– Відплив сьогодні ввечері дуже ранній. Приплив починається о третій годині. Коли смеркне, годині о шостій, ти матимеш дуже сильну течію, яка менш як за три години віднесе тебе приблизно за сотню кілометрів у напрямку виходу з гирла. Десь о дев’ятій маєте зупинитись. І, добре прив’язавшись до дерева в буші, перечекати шестигодинний приплив, це буде о третій ночі. Рушати в цей час не варто: течія буде заслабка. О пів на п’яту ранку постарайся дістатися середини річки. У тебе буде півтори години до настання світанку, щоб пройти п’ятдесят кілометрів. Ці півтори години – це твій шанс. О шостій, коли сходить сонце, маєш вийти в море. Навіть якщо сторожа тебе помітить, вона не зможе переслідувати, бо до піщаної смуги підійде якраз тоді, коли розпочнеться приплив: перейти мілину вони не зможуть, а ти вже будеш за нею. Отой кілометр випередження, який ти мусиш мати тоді, як тебе помітять, – це твоє життя. На цьому човні тільки одне вітрило. Що було на твоєму каное?

– Вітрило й клівер.

– Це важкий човен, він може витримати два клівери, один – трикутний від носа човна до низу щогли, другий, стаксель, – надувний на краю судна, щоб добре піднімався ніс. Виходь під усіма вітрилами носом проти морських хвиль: море завжди неспокійне в естуарії. Нехай для більшої стійкості твої друзі ляжуть на дно, а ти міцно тримай штурвал у руках. Мотузку, яка тримає вітрило, до ноги не прив’язуй, а пропусти через спеціально передбачене кільце й тримай тільки з петлею на руці. Якщо відчуєш, що сила вітру жене велику хвилю й ти можеш лягти на бік, ризикуючи перекинутися, не вагайся, відпусти все, тоді побачиш, що твій човен відновить рівновагу. Якщо таке трапиться, не зупиняйся, не зважай на вітрило, намагайся просуватися вперед, використовуючи силу вітру, з косим парусом і стакселем. І тільки в спокійних водах у тебе з’явиться час потроху скрутити вітрило, притягнути його на борт і рушити далі, знову піднявши. Ти знаєш дорогу?

– Ні. Знаю тільки, що Венесуела й Колумбія лежать на північному заході.

– Усе так, але вважайте, щоб вас не викинуло на берег. Голландська Ґвіана, що навпроти, повертає втікачів, Британська Ґвіана також. Тринідад – ні, але зобов’язує тебе покинути країну через два тижні. Венесуела повертає, змусивши попрацювати рік-два на будівництві доріг.

Я слухаю дуже уважно. Він розповідає, що час від часу сам намагається звідси вибратися, та оскільки він прокажений, його одразу ж відсилають. Зізнається, що жодного разу не доходив далі від Джорджтауна в Британській Ґвіані. Його проказу помітно тільки на стопах, де відпали всі пальці. Він ходить босоніж. Туссен просить повторити всі висловлені поради, і я безпомилково все повторюю. Тоді Жан Безстрашний запитує:

– Скільки часу він має йти до відкритого моря?

Я відповідаю першим:

– Я три дні йтиму норд-норд-ост. З урахуванням припливу це дає норд-норд, четвертого дня я поверну норд-вест, що дасть чітко західний напрямок.

– Молодець, – похвалив прокажений. – Минулого разу я витримав норд-вест усього два дні й опинився в Британській Ґвіані. Ідучи три дні на північ, ти пройдеш північніше Тринідаду чи Барбадосу, а там одразу, не зоглянувшись, проминеш Венесуелу й потрапиш у Кюрасао чи Колумбію.

Жан Безстрашний питає:

– За скільки ти продав човна, Туссене?

– За три тисячі, – відповідає Туссен. – Гадаєш, дорого?

– Ні, я запитую не для цього. Просто хочу знати. Ти можеш заплатити, Метелику?

– Так.

– У тебе ще залишилися гроші?

– Ні, це все, що в нас є, якраз три тисячі, які має мій друг Клузіо.

– Я віддаю тобі свій револьвер, Туссене, – пропонує Жан Безстрашний. – Хочу допомогти хлопцям. Скільки за нього даєш?

– Тисячу, – каже Туссен. – Я також хочу їм допомогти.

– Дякуємо за все, – каже Матюретт, дивлячись на Жана Безстрашного.

– Дякуємо, – каже Клузіо.

Мені стає соромно за свою брехню, і я кажу:

– Ні, я не можу цього прийняти. Чого раптом?

Він дивиться на мене й каже:

– Зараз поясню. Три тисячі франків – значна сума, однак навіть тоді Туссен втрачає дві тисячі: він віддає вам чудовий човен. Тож немає причин, аби я також чогось для вас не зробив.

Те, що відбувається після цього, неймовірно зворушливе: Сова кладе на землю шапку, і прокажені починають кидати в неї банкноти й монети. Вони підходять звідусіль і щось та кидають. Із сорому можна згоріти! Але я вже не можу сказати, що в нас іще залишилися гроші! Що ж робити, Господи, наскільки ницим є мій учинок порівняно з такою шляхетністю?

– Будь ласка, не треба робити такої пожертви!

Скалічений – дві культі без пальців – темношкірий з Томбукту каже:

– Гроші для нас не є засобом існування. Бери, не соромся. Гроші в нас для гри або для жінок-прокажених, які час від часу приїздять з Альбіни.

Ця фраза приносить мені полегшення й не дає зізнатися, що в мене ще залишилися гроші.

Прокажені зварили дві сотні яєць. Вони принесли їх у ящику з червоним хрестом. Уранці в ньому привезли для них денну норму ліків. А ще – дві живі черепахи (кілограмів по тридцять кожна, їх міцно прив’язали панцирами донизу), листя тютюну, дві пачки сірників та ґнота, мішок рису кілограмів на п’ятдесят, два мішки деревного вугілля, примус із медпункту та заплетений бутиль керосину. Уся ця нещасна спільнота непокоїться за нас, кожен хоче сприяти успіху нашого задуму. Так, немовби це їхня втеча. Човен витягли недалеко від місця, де ми причалили. Порахували гроші, зібрані в шапку: вісімсот десять франків. Я маю дати Туссенові всього тисячу двісті. Клузіо віддає мені свій патрон, я відкриваю його перед усіма. У ньому одна банкнота на тисячу франків і чотири по п’ятсот. Я віддаю Туссену тисячу п’ятсот франків, він повертає мені триста, потім каже:

– Ось, візьми револьвер, це подарунок. Ви все поставили на карту заради цієї справи; шкода, якщо в останню мить усе лусне тільки тому, що у вас немає зброї. Сподіваюся, тобі не доведеться нею скористатися.

Я не знаю, як висловити свою вдячність Туссенові й усім іншим. Санітар підготував невеличку аптечку: вата, спирт, аспірин, бинт, йод, кілька ножиць і лейкопластир. Один прокажений приніс дві гарно обтесані дощечки й дві пов’язки Вельпо, нові, в упаковці. Він просто їх простягає, щоб змінити шину Клузіо.

О п’ятій годині розпочинається дощ. Жан Безстрашний каже:

– Вам дуже пощастило. Вас не зможуть побачити, можете вирушати просто зараз і виграти добрих півгодини. Так ви будете ближче до гирла, щоб рушити о пів на п’яту ранку.

Я запитую:

– Як я знатиму, котра година?

– Орієнтуйся по припливу й відпливу.

Човен спускають на воду. Це аж ніяк не наша пірога. З усім вантажем і нами трьома на борту він більш ніж на сорок сантиметрів вивищується над водою. Загорнена у вітрило щогла лежить на дні, адже її треба поставити тільки при виході в море. Ми приладнали стерно із запобіжним брусом і румпелем, а також подушку з ліан, аби я міг сісти. За допомогою ковдр ми влаштували затишну нішу для Клузіо, який не захотів змінювати свою пов’язку. Він лежить між мною й діжкою з водою. Матюретт також сідає на дно, але в носовій частині. У мене одразу з’являється відчуття захищеності, якого доти не було в нашому каное.

Дощ не припиняється, я маю йти по середині річки з легким ухилом ліворуч, до голландського узбережжя.

Жан Безстрашний каже:

– Прощавайте, швидше відчалюйте!

– Удачі! – Туссен сильно штовхає човен ногою.

– Дякую, Туссене, дякую, Жане, безмежно дякую геть усім!

Ми зникаємо дуже швидко, підхоплені відпливом, який розпочався дві з половиною години тому й неймовірно швидко набирає сили.

Дощ не вщухає, на відстані десяти метрів нічого не розгледіти. Оскільки нижче є два невеличкі острови, Матюретт нахиляється й пильно вдивляється вперед, щоб не наштовхнутися на їхні скелі. Сутеніє. На якусь мить нам перешкоджає дерево, яке разом з нами спускається річкою, на щастя, значно повільніше. Невдов зі ми з нього виборсуємося й мчимо зі швидкістю щонайменше тридцять кілометрів на годину. Куримо, п’ємо ром. Прокажені дали нам шість обплетених пляшок з-під к’янті, але налили в них рому. Дивна річ: ніхто з нас не заводить мови про страшне каліцтво, побачене в багатьох прокажених. Єдина тема розмов – їхня доброта, щедрість, відкритість; нам так пощастило познайомитись із Бретонцем, який доправив нас до Голубиного острова. Дощ дедалі рясніший, я промок до нитки, але наші вовняні куртки, навіть мокрі, дуже добре тримають тепло. Нам не холодно. Під дощем заклякла тільки рука, яка лежить на стерні.

– Зараз ми йдемо зі швидкістю більше сорока кілометрів на годину, – каже Матюретт. – Як думаєш, скільки часу минуло відтоді, як ми відпливли?

– Зараз скажу, – втручається Клузіо. – Хвилинку. Три години п’ятнадцять хвилин.

– Ти збожеволів? Звідки знаєш?

– Щойно ми відчалили, я почав рахувати й кожні триста секунд відрізав клаптик картону. У мене тридцять дев’ять клаптиків. Кожний означає п’ять хвилин. Отже, ми спускаємося впродовж трьох годин п’ятнадцяти хвилин. Якщо я не помилився, то хвилин за п’ятнадцять-двадцять спуск припиниться й нас понесе туди, звідки ми прибули.

Я повертаю стерно праворуч, ставлячи човен навкоси, щоб підійти до берега з боку Голландської Ґвіани. Ми ще не причалили до бушу, як течія зникла. Ми не спускались і не піднімались. Дощ не вщухає. Ми не куримо, не розмовляємо, спілкуємося пошепки: «Бери весло й налягай». Я сам гребу веслом, затиснувши стерно правою ногою. Ми м’яко входимо в буш, підтягуємося за гілки й ховаємося під їхнім прихистком. Ми в мороку завдяки довколишній рослинності. Річка сіра, вкрита туманом. Якби не приплив і відплив, годі й розібрати, де тут море, а де річка.