Читать книгу Метелик - Анри Шарьер - Страница 4

Одразу після прибуття нас заводять у кабінет начальника. Він чванливо сидить у кріслі за столом у стилі ампір на подіумі висотою метр.

– Струнко! З вами говоритиме начальник.

– Засуджені, ви в місці пересилки для в’язнів, які очікують відправки на каторгу. Це тюряга. Абсолютна постійна тиша, не чекайте нічиїх візитів, ні листів. Або піддатися, або зламатися. Вибирати між двома дверима: одні за гарної поведінки приведуть вас на каторгу, другі – на кладовище. У разі поганої поведінки таке: за найменшої провини шістдесят діб карцеру на хлібі й воді. Ніхто не витримав у карцері два сидіння поспіль. Хто має вуха, той почує, бувайте.

Тоді звертається до П’єрро-придурка, виданого Іспанією:

– Ваша професія на волі?

– Тореадор, пане начальнику.

Розлютований відповіддю, начальник горлає:

– Заберіть цього чоловіка! Силою!

Четверо чи п’ятеро фараонів миттєво збивають тореадора з ніг і лупцюють кийками, швидко тягнучи геть. Долинають його крики:

– Сучі сини, п’ятеро на одного, та ще й із палицями, виродки! – Іще: – А! – крик смертельно пораненого звіра, і все. Тільки звук тертя чогось, що тягнуть по бетонній підлозі.

Після такої сцени той, хто чогось не зрозумів, ніколи того не зрозуміє. Деґа стоїть коло мене. Рухом пальця, одного лише пальця він торкається моїх штанів. Я зрозумів, що він хотів сказати: «Будь обережним, якщо хочеш доїхати до каторги живим». За десять хвилин кожен з нас (окрім П’єрро-придурка, якого кинули до підвалу в гидотний карцер) опиняється в камері дисциплінарного відділення центральної в’язниці.

Нам з Деґа пощастило: наші камери поруч. Перед цим нас представили рудому одноокому монстрові під два метри на зріст, з новеньким батогом з бичачих жил у правій руці. Це наглядач із числа в’язнів, який катує за наказом справжніх наглядачів. Він уособлює жах ув’язнених. Завдяки йому наглядачі мають переваги в тому, що можуть лупашити й шмагати людей, з одного боку, не стомлюючись, з другого, – не несучи відповідальності в разі смерті.

Пізніше, під час короткого перебування в лікарні, я почув історію цього звіра в людській подобі. Начальника в’язниці можна було привітати з вдалим вибором свого ката. Цей хлоп працював у каменоломні й мешкав у невеликому містечку Фландрії. Одного дня він надумав піти з цього світу, порішивши водночас свою дружину. Для цього скористався досить великою динамітною шашкою. Лягає спати поруч із дружиною, яка відпочиває, на третьому поверсі семиповерхового будинку. Дружина спить. Він запалює цигарку й підпалює шнур динамітної шашки, яку тримає в лівій руці між їхніми головами.

Гримить страшенний вибух. Результат: дружину довелося збирати просто ложкою, вона перетворилася буквально на фарш. Частина будинку обвалюється, під завалами гине троє дітей та сімдесятирічна старенька жінка. Решта мешканців отримують більш-менш серйозні рани.

Сам Трібуйяр утратив частину лівої кисті, від якої залишилися тільки мізинець і половина великого пальця, та ліве око й вухо. А ще був досить серйозно поранений у голову, що призвело до трепанації черепа. Після засудження він виконує обов’язки наглядача з числа в’язнів у дисциплінарних камерах-одиночках центральної в’язниці. Цей напівбожевільний може на свій розсуд розпоряджатися бідолахами, що потрапляють у його парафію.

Один, два, три, чотири, п’ять, поворот, один, два, три, чотири, п’ять, поворот… знову нескінченне ходіння від стіни до дверей камери.

Лежати вдень заборонено. О п’ятій ранку всіх будить пронизливий свисток. Треба встати, вмитися й ходити або сидіти на зафіксованій на стіні табуретці. Не можна навіть прилягти. Вища міра вигадливості пенітенціарної системи – ліжко піднімається й закріплюється на гачок у стіні. Таким чином в’язень не може прилягти й за ним легше стежити.

Один, два, три, чотири, п’ять… чотирнадцять годин крокування. Аби досягти автоматизму такого постійного крокування, треба навчитись опускати голову і, тримаючи руки за спиною, крокувати ні швидко, ні повільно, витримуючи довжину кроку, й автоматично крутнутися в одному кінці камери на лівій нозі, в іншому – на правій.

Один, два, три, чотири, п’ять… Порівняно з Консьєржері камери освітлені трохи більше, до слуху долинають зовнішні звуки, вони з дисциплінарного відділення, а деякі – із села. Уночі чутно свист та спів сільськогосподарських працівників, які повертаються додому, повеселілі після гарної дози сидру.

Я маю різдвяний подарунок: через тріщину в дошках, якими забито вікно, мені видно білі засніжені поля й кілька чорних дерев у світлі повного місяця. Наче типовий краєвид на різдвяній листівці. Під поривами вітру дерева позбулися снігового покриву, тепер їх видно дуже чітко. На загальному фоні вони схожі на великі темні плями. Різдво настає для всіх, навіть для частини в’язниці. Адміністрація зробила зусилля й для пересильних каторжан: нам дозволили купити по два брусочки шоколаду. Саме брусочки, а не плитки. Ці два шматочки шоколаду «Еґебель» і були моєю вечерею у святвечір 1931 року.

Один, два, три, чотири, п’ять… Караючий меч правосуддя перетворив мене на маятник, ходіння туди й назад по камері – це весь мій світ. Математично вивірено. Нічого, абсолютно нічого не повинно залишатись у камері. Зокрема, засуджений не може відволікатися на щось стороннє. Якби мене застукали на спогляданні крізь тріщину в дошках на вікні, то суворо покарали б. Напевно, вони мають рацію, адже для них я лише живий труп. За яким правом можу собі дозволити насолоджуватися природним краєвидом?

З’являється метелик, він світло-блакитний, з вузьким чорним ободочком, неподалік від нього, коло віконного скла, гуде бджола. Що ці створіння тут шукають? Вони наче збожеволіли від зимового сонця, хіба що їм холодно й вони хочуть потрапити у в’язницю. Метелик узимку – це відродження життя. Як йому вдалося не загинути? Яка безумна сміливість – сюди наблизитися. На щастя, у наглядача немає крил, бо їм недовго залишилося б жити.

Той Трібуйяр – жахливий садист, я передчував, що ми ще перетнемось. І, на жаль, не помилився. Наступного дня після відвідин тих двох чарівних комах я сказав, що хворий. Я більше не можу, мене душить самотність. Мені потрібно побачити чиєсь обличчя, почути чийсь голос, навіть неприємний, але голос, почути бодай щось.

Голий-голісінький у льодяному коридорі, обличчям до стіни, що не далі, як чотири пальці від мого носа, я стою передостаннім у шерензі з восьми осіб, чекаючи черги до лікаря. Мені хотілося побачити людей… Що ж, мені це вдалося! Наглядач підловлює нас якраз тієї миті, як я шепочу кілька слів Жуло, на прізвисько Довбня. Реакція рудого дикуна страшна. Ударом кулака ззаду він майже оглушив мене: оскільки я не чекав удару, то вдарився носом об стіну. Бризнула кров; підвівшись після падіння, я труснув головою, намагаючись збагнути, що трапилось. Оскільки я зробив жест протесту, той колос тільки того й чекав – ударом ноги в живіт збив мене на підлогу й взявся шмагати своїм батогом з бичачих жил. Витримати таке Жуло не може. І стрибає на нього, зав’язується бійка; оскільки Жуло зазнає поразки, наглядачі байдуже спостерігають за бійкою. Ніхто не зважає на мене, хоч я вже підвівся. Оглядаюся в пошуках чогось, що може послужити зброєю. Раптом помічаю лікаря, який нахилився над своїм кріслом, намагаючись роздивитися з оглядового кабінету, що відбувається в коридорі, а ще – як на каструлі під тиском пари піднімається кришка. Здоровенна емальована каструля стоїть на вугільній печі, яка обігріває кабінет лікаря. Пара з неї, вочевидь, має очищувати повітря.

Я миттю стрибаю до плити, міцно хапаю каструлю за ручки, які обпікають мені долоні, і одним махом вихлюпую кип’яток в обличчя наглядача-арештанта, який через бійку з Жуло на мене не зважає. Жахливий крик виривається з горла цього типа. Йому добряче дісталося. Він падає на землю й з великим зусиллям один за одним зриває із себе три вовняні светри. Коли настає черга третього, з ним злазить і шкіра. Комір светра вузький, і при намаганні його зняти віддирається шкіра з грудної клітки, частково з шиї й усієї щоки, що прилипла до вовни. Обварилось і його єдине око, тепер він геть сліпий. Нарешті він підводиться, бридкий, закривавлений, зі здертою шкірою; Жуло цим користується й з усієї сили ногою завдає йому удару в пах. Гігант падає, як підкошений, блює й пускає піну. Він своє отримав. А нам боятися більше нічого.

Двоє наглядачів, що спостерігали за сценою, не настільки самовпевнені, щоб на нас нападати. Вони подають знак тривоги, викликаючи підмогу. Охоронці біжать з усіх боків, і удари кийків сиплються на нас, наче град. Мені пощастило швидко знепритомніти й уже нічого не відчувати.

Отямлююся я двома поверхами нижче, абсолютно голим, у залитому водою карцері. Поволі повертається й свідомість. Рукою обмацую зболіле тіло. На голові щонайменше від дванадцяти до п’ятнадцяти ґуль. Котра година? Невідомо. Тут немає ні дня, ні ночі, ні світла. Чую удари об стіну, вони долинають здалеку.

Тут, тук, тук, тук, тук. Ці удари – своєрідний дзвінок «телефону». Я маю двічі постукати об стіну, якщо хочу отримати повідомлення. Постукати, але чим? У темряві не видно нічого, чим би я міг скористатися. Кулаками не можна: їхні удари не досить чіткі. Я ступив убік, де, як здавалося, могли бути двері, бо там трішки світліше. Наштовхуюся на прути, яких не помітив. Навпомацки визначаю, що карцер перегороджений решіткою, за якою на відстані більше метра двері і яка не дає змоги до них наблизитися. Отже, якщо до небезпечного арештанта хтось входить, той не може до нього дотягнутися, бо сам сидить у клітці. До нього можуть озиватися, його підтоплювати, кидати їсти й безкарно ображати. Перевага в тому, що його не можуть ударити, не наражаючи себе на небезпеку, адже для того, щоб його побити, треба відчинити решітку.

Удари час від часу повторюються. Хто до мене добивається? Той хлопець заслуговує на відповідь, бо багато чим ризикує. Пересуваючись карцером, я ледве не розбиваю собі пику. Відчуваю під ногою щось тверде й кругле. Піднімаю – дерев’яна ложка. Швидко її підхоплюю й збираюся відповідати. Притулившись вухом до стіни, чекаю знака. Тут, тук, тук, тук, тук, стоп, тук, тук. Я відповідаю: тук, тук. Для того, хто стукає, ці два удари означають «Продовжуй, я приймаю». Стук поновлюється: тук, тук, тук… швидко пробігають літери алфавіту… абвгґджзиіїйклм, стоп. Він зупиняється на літері «м». У відповідь сильний удар – тук. Тепер він знає, що я зупинився на літері «м», потім слідує «е», далі «т», «і» тощо. Він каже: «Меті, як ти? Тобі добряче перепало, у мене зламана рука». Це Жуло.

Ми перемовляємося більше двох годин, не переймаючись тим, що нас піймають, ми буквально шаліємо від можливості обмінюватися фразами. Я сповіщаю, що в мене все ціле, от тільки повно ґуль на голові, але обійшлося без ран.

Він бачив, як мене за ногу волокли вниз, і каже, що моя голова щоразу стукалася, падаючи зі сходинки на сходинку. Він сам ні разу не знепритомнів. Трібуйяр, на його думку, серйозно обпечений, через контакт із вовною його рани дуже глибокі, він не скоро видряпається.

Три швидкі удари з повтором означають «шухер». Я затих. І справді, минуло кілька митей, і двері розчинилися. Почувся крик:

– До стіни, паскудо! Відійди вглиб камери й стань струнко!

Це новий наглядач-в’язень.

– Мене справді звати Баттон, тобто Кийок. Ім’я, як бачиш, відповідає моєму заняттю.

За допомогою великого корабельного ліхтаря він освітлює карцер і моє голе тіло.

– Тримай, одягайся. Стій на місці. Ось вода й хліб. Не їж усе одразу, це тобі на цілу добу.

Він кричить, як навіжений, а тоді підіймає ліхтар до обличчя. І я бачу, що він усміхається, але без зла. Торкається пальцем вуст і вказує на залишені ним речі. Напевно, у коридорі стоїть наглядач, тож він вирішив показати, що він мені не ворог.

І справді, у пайці хліба я знаходжу великий шматок вареного м’яса, а в кишені штанів – оце так скарб! – пачку цигарок і запальничку з маленьким трутом. Такі подарунки тут варті мільйонів. Дві сорочки замість однієї, вовняні кальсони, що сягають щиколоток. Я завжди пам’ятатиму цього Баттона. Усе це свідчить, що він хоче мені віддячити за усунення Трібуйяра. До останнього випадку Баттон був лише помічником наглядача-в’язня. Тепер завдяки мені став титулованим головним босом. Тобто своїм просуванням він завдячує мені, тож демонструє свою вдячність.

Оскільки для того, щоб локалізувати, звідки долинає телефонний стукіт, потрібно терпіння людини з племені сіу, – а це може зробити тільки наглядач-в’язень, оскільки в’язничні наглядачі ледачі, – ми з Жуло розважаємося досхочу, почуваючись у безпеці з боку Баттона. І цілий день обмінюємося телеграмами. Від нього я дізнаюся, що від’їзд на каторгу неминучий через три-чотири місяці.

Минає два дні, нас виводять з карцеру і, приставивши по два наглядачі, приводять у кабінет начальника. Навпроти входу за столом сидять троє мужчин. Свого роду суд. Начальник виконує обов’язки голови, заступник і наглядач – засідателів.

– А, от і ви, хлопці! І що ж ви нам скажете?

Жуло дуже блідий, у нього запухлі очі, його вочевидь лихоманить.

Він мусить сильно страждати через руку, зламану три дні тому.

Жуло тихо проказує:

– У мене зламана рука.

– Гм, ви самі цього захотіли. Це вас навчить, як нападати на людей. Лікар огляне вашу руку, коли прийде. Сподіваюся, десь за тиждень. Чекання має подіяти на вас благотворно, можливо, біль чогось-таки вас навчить. Ви ж не думаєте, що я викличу лікаря спеціально для подібного на вас типа? Тож чекайте, коли в лікаря центральної в’язниці з’явиться час, щоб вас оглянути. Тимчасом прирікаю обох на сидіння в карцері до нового розпорядження.

Жуло дивиться мені просто в очі, немовби хоче сказати: «Цей гарно вбраний пан легко розпоряджається життям людей».

Я повертаю голову й дивлюся на начальника. Він гадає, що я хочу щось сказати. І запитує:

– Таке рішення вам теж не до смаку? Хочете щось заперечити?

Я відповідаю:

– Анічогісінько, пане начальнику! Лишень відчуваю потребу на вас плюнути, але цього не роблю, бо боюся забруднити слину.

Він настільки здивований, що, не одразу збагнувши сказане, червоніє. Але старший наглядач розуміє. І кричить підлеглим:

– Заберіть його й всипте як слід! Сподіваюся, за годину він приповзе молити про пощаду. Ми його видресируємо! Він мені взуття язиком вилизуватиме разом з підошвою. Рук не жаліти.

Двоє наглядачів заламують мені праву руку, двоє – ліву. І ось я долілиць на підлозі, із заведеними за спину руками на рівні лопаток. Мені накладають кайданки із зажимами, які з’єднують лівий вказівний із правим великим пальцем. Головний наглядач підводить мене, потягнувши, наче тварину, за волосся.

Не варто розповідати, що вони зі мною зробили. Досить того, що я пробув у кайданках за спиною одинадцять днів. Життям я завдячую Баттону. Він щодня кидав у мою клітку належний шмат хліба, але я не міг його їсти без допомоги рук. Мені не вдавалося його вкусити, навіть затиснувши проти решітки. Тож Баттон додатково кидав шматочки хліба на один укус, їх було достатньо, щоб вижити. Ногою я згрібав їх у купки, тоді лягав долілиць і їв, як пес, старанно пережовуючи кожен шматочок, щоб ні крихти не пропало.

Коли на дванадцятий день кайданки зняли, виявилося, що сталь в’їлася в тіло, подекуди метал був укритий розпухлим м’ясом. Старший наглядач перелякався, тим паче, що я від болю знепритомнів. Привівши до тями, мене відвели в медпункт, де промили все перекисом водню. І за наполяганнями санітара зробили протиправцевий укол. Мої руки наче задерев’яніли й ніяк не могли повернутись у нормальне положення. Після більш ніж півгодинного розтирання камфорним спиртом я зміг випростати їх уздовж тіла.

Я спустився в карцер, побачивши одинадцять шматків хліба; старший наглядач сказав:

– Тепер ти бенкетуватимеш! Дивно, ти не так уже й схуд після одинадцятиденного голодування.

– Я пив багато води, начальнику.

– Он як, розумію. Тепер їж досхочу, щоб відновити сили.

І пішов собі.

Нещасний ідіот! Він так каже, бо впевнений, що впродовж одинадцяти днів я нічого не їв, і якщо я наїмся без міри, то здохну через розлад шлунка. Нехай сам удавиться. Десь під вечір Баттон передав мені тютюну й цигаркового паперу. Я курю, курю, випускаючи дим в отвір для подачі тепла, якого, звісно, ніколи немає. Він придався принаймні для цього.

Трохи пізніше я викликаю Жуло. Він гадає, що я не їв одинадцять днів, і радить їсти потроху. Я боюся сказати йому правду, боюсь, аби якась паскуда не перехопила й не розшифрувала телеграму. Його руку загіпсували, у нього чудовий настрій, хвалить мене за стійкість.

Каже, що відправка не забариться. Санітар сказав йому, що ампули для щеплення каторжників перед відправкою вже прибули. Загалом їх привозять за місяць до від’їзду. І необережно запитує мене, чи я зумів зберегти патрон.

Так, урятував, але чого мені вартував порятунок свого статку, годі й описати. Анус вкритий болючими ранами.

Трьома тижнями пізніше нас виводять з камер. У чому справа? Нас ведуть у неймовірний душ із милом і гарячою водою. Я просто відроджуюся. Жуло сміється, наче хлопчак, а П’єрро-придурок сяє від радості.

Оскільки нас вивели з карцеру, нам невідомо, що відбувається. Перукар так нічого й не відповів на моє запитання, вимовлене крізь ледь розтулені губи:

– Що тут діється?

Незнайомець із мерзенною пикою каже:

– Напевно, нас амністовано з карцеру. Можливо, вони бояться приїзду інспектора. Головне – ми живі.

Кожного з нас ведуть у звичайну камеру. Опівдні в мисці гарячого вперше за сорок три дні супу я знаходжу шматочок дощечки. На ній написано: «Від’їзд за тиждень. Щеплення завтра». Хто міг її послати?

Я цього так і не дізнаюся. Вочевидь, хтось із в’язнів, який люб’язно захотів нас попередити. Він знає: досить комусь одному повідомити, щоб дізналися геть усі. Напевно, це послання потрапило до мене цілком випадково.

Я швиденько попереджаю стуком Жуло: «Передай далі». Телеграф працював усю ніч. Я ж заспокоївся, виконавши свій обов’язок.

Мені так добре в ліжку. Не хочу жодних клопотів. І мені аж ніяк не світить повернутись у карцер. Сьогодні менше, ніж будь-коли.