Читать книгу Курячий бульйон для душі. 101 найкраща історія - Джек Кэнфилд - Страница 12

Лі Шапіро – суддя на пенсії. А ще він один з найвідоміших людей, яких переповнює щира любов. На котромусь етапі своєї кар’єри Лі зрозумів, що любов – це найбільша у світі сила, тому почав обіймати всіх навколо. Колеги прозвали його «суддею-обіймальником» (певно, за аналогією до судді-вішальника). На бампері його автівки – наліпка зі словами «Не чіпай мене! Обіймай мене!»

Близько шести років тому Лі створив те, що назвав набором для обіймів. Зовні красувався напис: «Обмінюю серце на обійми». Всередині лежало тридцять червоних вишитих сердець з липкою стрічкою на звороті. Лі завжди носить із собою цей набір. Він підходить до людей і пропонує їм маленьке червоне серце в обмін на обійми.

Ця звичка уславила Лі, тож його часто запрошують на конференції та з’їзди, де він ділиться своїм баченням беззастережної любові. На одній з конференцій у Сан-Франциско представник місцевого телеканалу кинув йому виклик, сказавши: «Нескладно роздавати обійми на конференціях, коли люди добровільно прийшли сюди. Але це нізащо не спрацює в реальному світі».

Лі запропонували пообіймати людей на вулицях Сан-Франциско. У супроводі операторів місцевої служби теленовин Лі вийшов на міські вулиці. Спершу він підступив до жінки, яка проходила повз нього.

– Вітаю, я Лі Шапіро, суддя-обіймальник. Роздаю ці сердечка в обмін на обійми.

– Гаразд, – відповіла вона.

– Надто просто, – заперечив телекоментатор.

Лі роззирнувся навкруги й побачив на платній стоянці контролерку, яку сварив власник «БМВ», діставши від тої квитанцію на оплату. Лі попрямував до неї, і операторська група поспішила за ним.

– Гадаю, вам саме потрібні обійми. Я суддя-обіймальник і можу поділитися ними з вами.

Жінка погодилася.

Тоді телекоментатор вигадав для Лі останнє випробування:

– О, під’їжджає автобус. Водії автобусів у Сан-Франциско – найсуворіші люди в усьому місті. Погляньмо, чи зможете ви обійняти одного з них.

Чоловік прийняв цей виклик.

Тільки-но автобус під’їхав до зупинки, Лі сказав водієві:

– Привіт, я Лі Шапіро, суддя-обіймальник. Гадаю, ваша робота чи не найнапруженіша у світі. А я сьогодні роздаю обійми, щоб хоч якось полегшити іншим тягар. Ви не проти, якщо я вас обійму?

Водій автобуса, що був справжнім велетнем, устав з місця, ступив крок назустріч і промовив:

– А чом би й ні?

Лі обійняв його, вручив сердечко і, коли автобус рушив, помахав рукою на прощання. Операторській групі заціпило язики. Кінець кінцем, телекоментатор сказав:

– Мушу визнати, я дуже вражений.

Одного дня Ненсі Джонсон, подруга Лі, з’явилася в нього на порозі. Ненсі – професійна клоунеса, тож мала при собі свій костюм, грим та інше причандалля.

– Лі, прихопи кілька наборів для обіймів. Навідаймося до притулку для людей з фізичними вадами.

Коли вони приїхали туди, то почали роздавати надувні капелюхи, сердечка й обійми. Лі відчував дискомфорт. Він зроду ще не обіймав смертельно хворих, паралізованих чи розумово відсталих. Це було непросто. Але потроху йому ставало легше, а навколо них з Ненсі збиралися лікарі, медсестри й санітари, які ходили за ними від палати до палати.

Минуло кілька годин, і вони зайшли в останню палату. У ній лежали тридцять чотири найтрудніші пацієнти, яких Лі коли-небудь доводилося бачити в житті. Там панувала гнітюча атмосфера, і в Лі краялося серце. Але вони з Ненсі були віддані своїй справі – ширити любов і змінювати світ на краще, тож узялися обходити палату в супроводі медпрацівників, кожен з яких уже мав на комірці сердечко, а на голові – надувного капелюха.

Нарешті Лі добрався до останнього пацієнта Леонарда. На ньому був великий білий нагрудник, куди стікала слина. Лі побачив, як слина котилася з рота хворого, і сказав:

– Ходімо, Ненсі, ми нічим не зможемо зарадити цьому чоловікові.

– Ну ж бо, Лі, – обурилася вона. – Він такий самий, як усі ми, чи не так?

Сказавши це, вона начепила Леонардові на голову надувний капелюх. Лі вийняв маленьке червоне серце і приклеїв до нагрудника хворого. А тоді, глибоко вдихнувши, нахилився й обійняв пацієнта.

Раптом Леонард почав голосно вищати. Інші пацієнти в палаті підтримали його стуком. Лі обернувся до медперсоналу, чекаючи на пояснення, але побачив, що лікарі, медсестри й санітари стоять, мало не плачучи.

– У чім річ? – запитав Лі головну медсестру.

Він ніколи не забуде її відповіді:

– Леонард усміхнувся вперше за двадцять три роки.

Часом дуже просто змінити життя інших на краще.

Джек Кенфілд і Марк Віктор Гансен