Читать книгу Курячий бульйон для душі. 101 найкраща історія - Джек Кэнфилд - Страница 4

Усе своє життя я був учителем: спершу викладав у школі, а пізніше впродовж сорока років працював промовцем і тренером на ниві людського розвитку. Часто я по півмісяця проводжу в дорозі, літаючи з міста до міста, організовую одноденні семінари й тижневі тренінги.

Я давно виявив: слухачі краще запам’ятовують концепції та принципи, якщо проілюструвати їх зворушливою історією. Тож я завжди збирав і використовував чимало історій, щоб пояснити свої ідеї на семінарах: про значення любові у житті людини, про віру в себе та свої мрії, про довіру своїй інтуїції і серцю, про обрання високих цілей, про подолання перешкод і про те, що ніколи не слід опускати рук.

1991 року трапилася дивна річ. Одного дня, ні сіло ні впало, хтось запитав мене: «А історію про дівчинку-скаута, що продала за рік 3526 коробок печива, можна знайти в якійсь книжці? Моя дочка мусить її прочитати». Другого дня я почув ще одне запитання: «А історію про хлопчика й цуценя надруковано в якійсь книжці? Я хочу прочитати її синові». Упродовж наступного місяця так повторювалося день у день. «Я мушу прочитати історію про хлопчика з ампутованою ногою, що зумів стати зіркою тенісу, своїм підлеглим. Хочу показати їм, що не слід шукати виправдань, коли хочеш досягти успіху». «Чи зможу я знайти історію про хлопчика, що обгорів у ДТП, у якійсь книжці? Хочу надіслати її своєму синові у коледж». Щодня я чув одне: «Цю історію можна прочитати в котрійсь книжці?»

Одного вечора я летів додому з Бостона до Лос-Анджелеса, де я тоді жив, і раптом мене осяяла блискуча думка. Наче сам Господь стукав мене по голові й казав: «Отямся! Ти повинен зібрати всі ці історії в одну книжку!» До кінця польоту я складав список оповідей, що їх я використовував у своїх промовах і семінарах. Коли ми приземлилися в Лос-Анджелесі, у моєму списку було сімдесят історій.

Того вечора я пообіцяв собі кожного тижня записувати по дві історії зі списку. Щовечора, від десятої години до півночі, я працював над цими оповідями, записуючи й переписуючи їх, аж поки цілком удовольнявся. За рік я закінчив сімдесят історій зі списку, складеного в літаку, і додав ще кілька тих, які почув за цей час.

Приблизно тоді ж я вмовився поснідати зі своїм другом Марком Віктором Гансеном. Ще на початку розмови Марк запитав, чи не працюю я тепер над якимось цікавим проектом. Я розповів йому про книжку, і він тут-таки випалив:

– Я хочу працювати над нею разом з тобою.

– Марку, – відповів я, – я майже її завершив. Навіщо мені це?

– Усе дуже просто, – почав пояснювати він. – Насамперед, гадаю, тобі треба видати сто одну історію, а не сімдесят п’ять. Коли я був студентським послом в Індії, то дізнався, що число 101 означає «завершення». По-друге, частину своїх найкращих історій ти почув від мене. І, по-третє, я знаюся на маркетингу та рекламі, тож думаю, що з нас вийде чудова команда.

Я сказав Маркові: якщо він напише ще двадцять шість історій і вони будуть справді неперевершені, то я погоджуся на співпрацю. Я любив свого друга й знав, що він дійсно вміє рекламувати та продавати. Марк не зламав свого слова й менш ніж за місяць написав решту історій, яких нам не вистачало до числа 101. Залишилося тільки продати книжку видавцеві.

За тиждень Марк і я зустрілися з літературним агентом Джеффом Германном на вечірці в Палм-Спрінґсі, що в Каліфорнії. Ми розповіли Джеффові про цю книжку, і йому дуже сподобалася наша ідея, тож він поцікавився, як ми збираємося її назвати. Сміх та й годі – ми так поспішали завершити збірку, що геть забули вигадати для неї назву. Ми поговорили про це на вечірці, але не змогли дібрати нічого посутнього. А що і Марк, і я полюбляємо медитувати, то ми погодилися кожного ранку проводити принаймні по півгодини за медитацією, присвяченою пошукові назви для книжки.

Перші два дні минули дарма. Жоден з нас не мав цікавих ідей. Третього дня під час медитації я зненацька побачив образ великої зеленої дошки, схожої на ті, що висять у шкільних класах.

Тоді з’явилася рука (мені уявлялося, що Божа) і вивела на дошці два слова: «Курячий бульйон». Я звернувся до руки:

– Що спільного має курячий бульйон із цією книжкою?

– Коли ти хворів у дитинстві, бабуся приносила тобі курячий бульйон, – відповіла рука.

– Але ж ця книжка не про хворих.

– Люди занепали духом. Вони живуть у покорі, страху й безнадії. Ця книжка допоможе їм зіпнутися на ноги.

Я замислився. «Курячий бульйон для духу, – подумав я. – Чи навіть краще, курячий бульйон для душі». Раптом по моїй шкірі забігали мурашки. «Курячий бульйон для душі: історії, які зцілять ваш дух!» Така назва мені подобалася. Мурашки забігали інтенсивніше. Я був у захваті, тож негайно розплющив очі й поспішив розповісти про це дружині. Тоді я зателефонував Маркові, у якого також від назви забігали мурашки. Він сказав мені, що кілька його друзів називає цей стан «божими мурашками» і вважає, що вони свідчать про божественне натхнення. Я не міг з ними не погодитися.

Коли ми зателефонували нашому агентові, він теж не уник мурашок. Прихопивши книжку з новою назвою, ми вирушили до Нью-Йорка, щоб за кілька холоднючих і вітряних лютневих днів зустрітися з деякими видавцями й спробувати продати свою роботу.

На жаль, ніхто, крім нас, на цих зустрічах мурашок на шкірі не відчув. На кожній зустрічі нам говорили, що збірки коротких історій погано продаються, що ці історії занадто солодкаві, занадто добродушні й позитивні, а наша назва, яка на той час перетворилася на «Курячий бульйон для душі: 101 історія, щоб відкрити ваші серця і зцілити дух», просто безглузда.

Відверто розчаровані, ми повернулися до нашого готелю й зібралися на літак до Південної Кароліни. Одначе перед відльотом зазирнули в Собор святого Патрика на П’ятій авеню і, хоч жоден з нас не був католиком, запалили свічку, попросивши Господа допомогти нам знайти видавця.

Минуло кілька тижнів, і зателефонував наш агент, який розповів, що після поїздки до Нью-Йорка від співпраці з нами відмовилося ще кілька видавців. Він повідомив, що поверне нам книжку, бо, на його думку, продати її не вдасться.

Ми запитали, чим би заохотити видавців до нашої книжки, і він відповів: «Треба довести, що вони зможуть продати 20000 примірників. Лише це переконає їх вкласти гроші в редагування, виробництво, друк, розповсюдження та рекламу. Коли вони знатимуть напевно, що продадуть 20000 примірників, то неодмінно її видадуть».

Після цієї розмови у нас із Марком виникла ідея. Ми часто виступаємо перед великою аудиторією, часом навіть перед тисячею слухачів, тож вирішили видрукувати анкети попереднього замовлення й попросити людей у письмовій формі підтвердити своє бажання придбати один чи більше примірників книжки, коли вона врешті вийде друком.

Упродовж кількох наступних місяців ми розкладали наші формуляри, які назвали «анкетами готовості придбати книжку», на всі стільці в кожній залі, де виступали. А наприкінці нашої промови чи семінару просили людей заповнити анкету, вказавши свої імена й зазначивши, скільки саме примірників книжки вони хотіли б купити. На презентаціях ми розповідали багато історій, тож люди розуміли, що ми пропонуємо їм якісний матеріал, і майже одностайно погоджувалися заповнити анкету. Реймонд Арон, наставник і тренер успіху з Канади, пообіцяв придбати 1700 примірників (для кожного зі своїх учнів), коли книжку опублікують. (І ми були приємно вражені, коли він таки виконав свою обіцянку.) Незабаром ми зібрали кілька ящиків зданих анкет – ішлося навіть про більш ніж 20000 книжок! На той час ми дістали майже сто відмов від усіх, здавалося б, великих видавців Америки.

Але ми були справді одержимі нашим проектом, бо чули багато похвал від учасників наших семінарів, яких ці історії надихали, зцілювали, мотивували й підштовхували до змін. Тож нам хотілося поділитися ними з ширшою аудиторією. Попри всі відмови, ми не мали наміру зупинятися.

Одного дня приятель запропонував нам завітати на з’їзд Американської асоціації книговидавців в Анагаймі (штат Каліфорнія), який відбувався неподалік нашого дому, і зробити те, що він назвав «обходом кімнати». На з’їзді будуть присутні понад 4000 видавців, тож ми змогли б просто підійти до кожного стенда у виставковій зоні й запитати, чи хотіли б вони видати нашу книжку. Ми вирушили у виставковий центр Анагайма з двома наплічниками, наповненими примірниками наших тридцяти найкращих історій, щоб знайти собі видавця.

Упродовж двох дуже довгих днів ми обходили видавців. Кінець кінцем, ноги нам потомилися, ступні боліли, а голови гули від повторювання тих самих слів, націлених на продаж нашого проекту. «Ми знаємо, що ця книжка продаватиметься, бо отримали письмові підтвердження від наших слухачів, які погодилися придбати понад 20000 примірників», – пояснювали ми, показуючи заповнені анкети. Однак чомусь це не спрацювало, хоч я сумніваюся, що видавцям коли-небудь доводилося бачити людей, які справді взяли з інших обіцянку придбати невидану книжку. Можливо, вони не повірили, що ми дійсно зібрали 20000 підтверджень.

Утім, другого дня Пітер Веґсо і Ґері Сейдлер, керівники невеличкого видавництва Ейч-сі-ай з Флориди, погодилися взяти наші рукописи й прочитати їх удома. Ми раділи до нестями, коли за кілька тижнів у моєму домі пролунав дзвінок. Це були Пітер і Ґері. Вони поспішили повідомити нас, що книжка їм дуже сподобалася! «Вона змусила нас плакати й сміятися. Вона чудова, тож ми хочемо її видати». Також вони додали, що, читаючи, відчули, як по шкірі їм бігали мурашки!

Ми запитали, скільки примірників книжки вони планують продати. Хлопці відповіли:

– Якщо пощастить, то близько 25000.

– Ми думаємо інакше. Хочемо продати 150000 примірників до Різдва й мільйон з половиною за наступні півтора року.

На тому кінці лінії почувся сміх. Пітерові й Ґері здалося, ніби ми справжні безумці.

Книжку опублікували наприкінці червня 1993 року. Усі, хто обіцяв придбати примірник, так і вчинили, але потім продаж спинився. Ми з Марком навідалися до нашого мудрого приятеля Рона Сколастіко й попросили поради. Він сказав: «Коли ви щодня п’ять разів сильно вдарятимете сокирою по стовбуру, то невдовзі зможете зрубати навіть найбільше дерево в лісі».

Після цієї розмови Марк і я вигадали так зване «правило п’яти». Ми вмовилися, що кожного дня робитимемо п’ять активних кроків для реклами й продажу нашої книжки. Часом ми надсилали п’ять примірників критикам у газети. Інколи телефонували п’ятьом компаніям мережевого маркетингу й запитували, чи не хотіли б вони придбати кілька примірників для мотивації своїх агентів. А якось надіслали цілу коробку книжок членам журі у справі О-Джея Сімпсона. І за тиждень отримали приємного листа від судді Іто, яка дякувала нам за дарунок. Зрештою, ця історія потрапила в новини і про нас почали говорити.

Якось на касі в супермаркеті я помітив невеличку червону книжку під назвою «Адресна книжка знаменитостей». У ній можна було знайти адреси й номери телефонів зірок кіно й телебачення. Я придбав її і впродовж тижня щодня надсилав п’ять безплатних примірників голлівудським знаменитостям, сподіваючись, що комусь із них сподобається книжка і вони порекомендують її своїм друзям та шанувальникам.

Одна з цих книжок потрапила до рук продюсерки телевізійного шоу «Дотик янгола». Книжка так зворушила жінку, що та попросила прочитати її всіх сценаристів, акторів і навіть членів знімальної групи. Про це написали в «Голлівуд ріпортер», а згодом заговорили в усій країні, тож ми здобули ще більшу популярність.

У результаті ми змогли продати 135000 примірників до Різдва і 1,3 мільйона за наступні півтора року. Кінець кінцем, видавництво збуло десять мільйонів примірників книжки, від якої відмовилося 144 видавці. Наш видавець уже не сміявся. Він просив писати далі. На його подив, ми були готові. Коли книжку от-от мали надрукувати, він сказав, що через особливий формат примірників наприкінці залишиться кілька пустих сторінок, і запитав, чи не хотіли б ми щось на них надрукувати. Ми надіслали йому такий абзац:

«Розкрийте своє серце світові. Коли маєте історію, поезію чи статтю (яку написали ви чи ще хтось) і вам здається, що її місце в іншому томі “Курячого бульйону для душі”, надішліть її, будь ласка, нам».

Ми навіть не уявляли, чим це обернеться. На нашу пошту надходило по кілька сотень історій за день. Здавалося, кожному є що сказати. Не всі оповіді, звісно ж, годилися для книжки, але серед отриманого ми знайшли досить цікавих історії, щоб створити перші шість книжок серії.

Якось Марсі Шимофф запропонувала, щоб ми видали збірку історій лише для жінок. Так з’явився «Курячий бульйон для жіночої душі». Потім моя сестра Кімберлі Кірберґер запропонувала створити книжку для підлітків, і так зародилася ідея серії «Курячий бульйон для підліткової душі». Доктор Марті Бекер, ветеринар, висловив ідею зібрати книжку історій для тваринолюбів і у співавторстві з Керол Клайн створив ще одну серію. А все інше, як то кажуть, – історія.

Минуло кілька років після першого видання «Курячого бульйону для душі», і ми дізналися від нашого першого видавця Пітера Веґсо, що він теж був у Нью-Йорку в лютому 1992 року. Тоді він переживав фінансові труднощі, з якими зіткнулася його компанія, і також пішов у Собор святого Патрика, де запалив свічку й молив Бога, щоб той послав йому автора чи книжку, які зможуть врятувати його видавництво. Коли він розповів нам цю історію, ми знову відчули на шкірі мурашок.

Джек Кенфілд