Читать книгу Курячий бульйон для душі. 101 найкраща історія - Джек Кэнфилд - Страница 20

Нещодавно я був у Нью-Йорку і разом з приятелем їхав у таксі. Коли ми виходили з автівки, мій товариш сказав водієві:

– Дякую за поїздку. Ви чудово кермуєте.

Таксист ошелешено поглянув на нього, а тоді промовив:

– Ти глузуєш з мене, чи що?

– Ні, любий друже, я не хотів тебе образити. Просто захоплююся твоєю здатністю не зважати на інтенсивний рух на дорозі.

– Отакої, – пробурмотів водій, від’їжджаючи.

– Що це було? – спитав я.

– Я намагаюся повернути до Нью-Йорка любов, – відказав мій приятель. – Гадаю, лише так можна врятувати це місто.

– Як одна людина може врятувати Нью-Йорк?

– Не одна. Щойно я підніс цьому таксистові настрій на цілий день. Уявімо, що за сьогодні він підбере двадцять пасажирів і буде люб’язний з ними, бо я зробив йому комплімент. Ті пасажири й собі краще поводитимуться зі своїми підлеглими, продавцями, офіціантами чи навіть родичами. Зрештою, ця доброзичливість торкнеться принаймні тисячі людей. Непогано, правда ж?

– Ну, все залежить від того, чи таксист вирішить передати твою люб’язність іншим.

– Не залежить, – відповів приятель. – Я розумію, моя система не ідеальна, та мені доведеться спілкуватися сьогодні щонайменше з десятьма людьми. І коли мені вдасться ощасливити бодай трьох з десяти, то я вплину на настрій ще трьох тисяч.

– На словах звучить чудово, – визнав я, – але не певен, що на практиці все працює саме так.

– Навіть якщо все інакше, я нічого не втрачаю. Щоб сказати цьому чоловікові, що він добре виконав свою роботу, не треба багато часу. Я не дав йому ні більше, ні менше чайових. Може, він пустить мої слова повз вуха, то й що? Завтра буде новий таксист, якого я спробую потішити.

– Ти трохи безумець.

– Це лише показує, яким цинічним ти став. Я сприймаю все як дослідження. Знаєш, чого найбільше бракує нашим працівникам пошти – крім, безперечно, грошей? Ніхто ніколи не говорить їм, що вони добре виконують свою роботу.

– Але ж вони виконують її погано.

– Вони не докладають зусиль, бо розуміють: усім байдуже до того, як вони її виконають. Чому б не сказати їм кілька теплих слів?

Ми проминали споруду, де йшли будівельні роботи, і побачили п’ятьох робітників за обідом. Приятель зупинився.

– Яка чудова будівля, друзі! Мабуть, у вас така важка й небезпечна праця.

Робітники підозріливо дивилися на нього.

– Коли ви все закінчите?

– У червні, – буркнув один із чоловіків.

– Ого, це вражає! Мабуть, ви дуже пишаєтеся собою.

І ми рушили далі.

– Востаннє я бачив когось схожого на тебе у п’єсі «Чоловік з Ламанчі».

– Коли вони вдумаються в мої слова, то почуватимуться краще. А їхня радість піде на користь місту.

– Але самостійно ти нічого не досягнеш! – заперечив я. – Ти лише один.

– Найважливіше – не втрачати ентузіазму. Змусити містян знову стати добрими – непросте завдання, проте якщо я залучу до своєї справи інших…

– Ти щойно підморгнув не надто вродливій жінці.

– Знаю, – відповів приятель. – І якщо вона вчителька, то в її учнів сьогодні буде просто фантастичний день.

Арт Бухвальд