Читать книгу Курячий бульйон для душі. 101 найкраща історія - Джек Кэнфилд - Страница 22

Чимало американців читало «Маленького принца» – чудову книжку Антуана де Сент-Екзюпері. Ця дивна й неперевершена книжка – повість для дітей, яка водночас надихає на роздуми багатьох дорослих. Але мало хто знає інші твори Сент-Екзюпері, зокрема його романи та оповідання.

Сент-Екзюпері був військовим пілотом, який боровся з нацистами й загинув у бою. До Другої світової він брав участь у громадянській війні в Іспанії, де протистояв фашистам. Спираючись на свій досвід тих років, він написав захопливу історію під назвою «Усмішка». Невідомо, чи це оповідання ґрунтується на реальних подіях, чи є авторовою вигадкою. Я схильний думати, що це реальний випадок.

Сент-Екзюпері розказує, що вороги піймали й кинули його в тюремну камеру. Через презирство та жорстоке ставлення тюремників він був переконаний, що його стратять другого ж дня. З цього моменту я розповім вам ту історію, як її пам’ятаю, своїми словами.

«Я був упевнений, що мене вб’ють. Я дуже хвилювався й не знаходив собі місця, тож почав нишпорити в кишенях, шукаючи цигарок, що їх ненароком могли не помітити під час обшуку, і таки знайшов одну; але мої руки тряслися, тож я заледве підніс її до губ. Та в мене не було сірників, бо їх забрали.

Крізь ґрати я поглянув на тюремника. Він на мене навіть не дивився. Зрештою, навіщо дивитися на дрібничку, на труп. Я звернувся до нього: «У вас не буде чим прикурити?» Він зиркнув на мене, стенув плечима й підступив, щоб запалити мені цигарку.

Коли він підійшов і витер сірника, його погляд мимоволі зустрівся з моїм. Тоді я всміхнувся. Не знаю, навіщо це зробив. Можливо, це сталося через хвилювання чи тому, що важко стримати усмішку, коли інша людина так близько. Хай там як, але я всміхнувся. Тієї миті наче іскра проскочила між нашими серцями, між нашими душами. Я знаю, що він цього не хотів, але усмішка пробралася крізь ґрати й викликала усмішку у відповідь. Він прикурив мені цигарку, одначе не відходив, дивлячись мені просто в очі й усміхаючись.

Я також усміхався, розгледівши в ньому людину, а не лише тюремника. Він, здавалося, також побачив мене в новому світлі.

– У тебе є діти? – спитав він.

– Авжеж, ось.

Я вийняв свій гаманець і нервово видобув з нього фотографію своєї сім’ї. Він теж показав мені своїх дітей та почав розказувати про свої плани й надії щодо них. Мої очі наповнилися слізьми. Я повідав йому, що найбільше боюся ніколи не побачити своєї сім’ї і того, як дорослішатимуть мої діти. На його очах також проступили сльози.

Раптом, нічого не сказавши, він відімкнув двері моєї камери й мовчки вивів мене – спершу з в’язниці, а тоді задвірками з містечка. На околиці міста він відпустив мене і, не зронивши й слова, повернувся назад.

Моє життя врятувала усмішка».

Так, усмішка – це невимушений, незапланований, природний зв’язок між людьми. Я згадую цю історію у своїй роботі, бо хочу, щоб люди поміркували про ті всі нашарування, які ми збираємо на собі для самооборони, для захисту своєї гідності, звань, наукових ступенів і потреби показувати себе з певного боку, адже під ними ховається наше справжнє «я». Я не боюся назвати його душею, бо дійсно вірю, що ми б не були ворогами, якби частинка вас і частинка мене могли пізнати одна одну. Між нами не було б ненависті, заздрості чи страху. З сумом мушу констатувати, що ці всі нашарування, які ми так старанно збираємо впродовж життя, віддаляють та ізолюють нас від інших. В оповіданні Сент-Екзюпері йдеться про ту чарівну мить, коли дві душі пізнають одна одну.

У моєму житті теж траплялися такі моменти. Наприклад, коли я закохувався або дивився на немовлят. Чому ми всміхаємося, коли бачимо маленьких дітей? Може, тому, що перед нами людина без ніяких захисних нашарувань, чия усмішка справді щира й нелукава. І дитяча душа всередині нас мрійливо усміхається у відповідь.

Ганок Маккарті