Читать книгу Курячий бульйон для душі. 101 найкраща історія - Джек Кэнфилд - Страница 9

Коли мій батько говорив до мене, то завжди починав розмову зі слів: «Я вже казав сьогодні, як тебе обожнюю?» Цей вияв любові був взаємним, і згодом, коли батькове життя поволі почало згасати, ми зблизилися навіть більше – якщо це взагалі можливо.

У вісімдесят два роки батько був готовий померти, а я була готова відпустити його, щоб страждання, яких він зазнавав, урешті скінчилися. Ми сміялись, плакали, трималися за руки і говорили одне одному про свою любов, погоджуючись, що час настав. Я сказала: «Тату, після твоєї смерті я хочу отримати від тебе знак, що з тобою все гаразд».

Він засміявся з абсурдності мого прохання: тато ніколи не вірив у реінкарнацію. Я також не була певна, що вірю в неї, проте досвід переконав мене, що я можу дістати якийсь сигнал «з потойбіччя».

Зв’язок між батьком і мною був такий глибокий, що мені заболіло в грудях, коли він помер від серцевого нападу. Пізніше я журилася, що персонал лікарні зі своєю стерильністю не дозволив мені тримати батька за руку, коли той відходив.

Щодень я молилася, просячи звістки від нього, але нічого не відбувалося. Щоночі, перш ніж лягти в ліжко, я благала батька відвідати мене у сні. Однак минули чотири довгі місяці, а я й досі не зажила нічого, крім горя від своєї втрати. Мати померла п’ять років тому від хвороби Альцгеймера, і я, дарма що виростила власних дочок, відчула себе покинутим дитям.

Одного дня, коли я лежала на масажному столі в темній тихій кімнаті, чекаючи на свій сеанс, мене накрила хвиля туги за батьком. Я почала питати себе, чи не була занадто вимогливою, просячи його дати мені якийсь знак. І помітила, що мій мозок тієї миті став напрочуд сприйнятливим. Мене охопила незвична ясність, і я могла легко додавати довгі стовпчики чисел просто в голові. Я перевірила, чи при тямі й не сплю, і зрозуміла, що мій стан не має нічого спільного з маренням. Кожна моя думка здавалася краплею води, що розбивалась об поверхню тихого ставка, і я чарувалася спокоєм кожної швидкоплинної миті. А потім мені сяйнуло: «Я ж намагалася контролювати сигнали з потойбіччя. Треба негайно припинити це».

Раптом переді мною постало обличчя матері – таке, яким воно було, перш ніж хвороба Альцгеймера відібрала в неї розум, людські риси й двадцять кілограмів ваги. Її прекрасне обличчя увінчували пишні сріблясті кучері. Вона була напрочуд реальна та близька, і мені здавалося: досить простягти руку – і я зможу її торкнутися. Вона мала такий самий вигляд, як і десяток років тому, коли її тіло ще не встигло заслабнути. Я навіть відчула аромат парфумів «Джой» – її улюблених. Вона нічого не казала, ніби чекаючи на щось. Я не могла зрозуміти, чому з’явилася мати, коли я думала про батька, і почувалася винною, що не просила її також явитися мені.

– Мамо, – озвалась я, – мені так шкода, що тобі довелося страждати на цю жахливу хворобу.

Вона ледь-ледь схилила голову набік, немов показуючи, що чує мої слова про її муки. А тоді обдарувала мене своєю прекрасною усмішкою і дуже чітко мовила:

– Я пам’ятаю лише любов.

Після цих слів мати зникла.

У кабінеті різко стало холодно, тож я затремтіла, зрозумівши всім своїм єством, що любов, яку ми даємо й беремо, – це єдине, що має значення, і єдине, що залишиться в пам’яті. Страждання зникають, а любов зостається.

Її слова були найважливішими з усіх, які мені коли-небудь доводилося чути, і ця мить назавжди закарбувалася в моєму серці.

Я досі не бачила й не чула свого батька, але не сумніваюся, що одного дня, коли я чекатиму цього найменше, він з’явиться і скаже: «Я вже казав сьогодні, як тебе люблю?»

Боббі Пробштейн