Читать книгу Ожинове вино - Джоанн Харрис, Joanne Harris - Страница 11

Поґ-Гілл, липень 1975 року

Джо жив у темному та кривому терасовому будинку, схожому на інші помешкання, що тягнулися вздовж залізничної колії. Фасад виходив прямісінько на вулицю, і вхідні двері від тротуару відділяв лише низенький парканчик та ящик для квітів під вікном. Позаду тіснилися маленькі дворики з вивішеною білизною та скупченням саморобних кроликових кліток, курників і голубників. Цей бік виходив просто на залізницю; тут крутий берег розтинався навпіл, і по тому відрізку йшли поїзди. У цьому місці дорога переходила у міст, і з саду Джо було видно червоний сигнал семафора, ніби маяк вдалечині. Також проглядав Нижній Край та тьмяні сірі абриси шлакових відвалів за полями. Нерівномірно розкидані вздовж стрімкого провулочка, ті нечисленні будиночки якраз виходили вікнами на Джеєві володіння. У сусідньому саду хтось співав – судячи з тонкого тремтливого голосу, то була стара жінка. Хтось інший рубав дрова – простий, приємний звук.

– Випити хочеш? – Джо кивнув у бік будинку. – На вигляд ніби не відмовишся.

Джей глянув туди, і раптом збагнув, що на ньому порвані джинси, а на носі й верхній губі загусла кров. У роті в нього пересохло.

– Гаразд.

У будинку було прохолодно. Джей пройшов слідом за чоловіком до кухні – великого приміщення майже без меблів, але з чистою дерев’яною підлогою та великим сосновим столом із подряпинами від ножів. На вікні не було фіранок, але весь віконний виступ був заставлений пагонистими рослинами, які утворювали розкішну ширму від сонячного світла. Рослини мали приємний землистий запах, який заповнював кухню.

– То мої помідорки, – пояснив Джо, відчиняючи комору, і Джей помітив, що серед нагрітого листя й справді росли помідори: маленькі – жовті, великі й неправильної форми – червоні, або ж смугасті, схожі на скляні кульки – оранжево-зелені. На підлозі у горщиках були й інші рослини: вони вишикувалися вздовж стін і обвивали одвірок. По один бік кімнати стояло чимало дерев’яних ящиків з овочами та фруктами – дбайливо розкладеними, щоб не зіпсувалися.

– Гарні рослини, – машинально промовив хлопець.

Джо насмішкувато глипнув до нього.

– Якщо хочеш, щоб вони росли, треба до них балакати. І лоскотати, – додав він, вказуючи на довгу палицю, приставлену до муру. До неї був прив’язаний кролячий хвостик.

– Бачиш, це моя палочка-лоскоталочка. Помідорки дуже чутливі до лоскоту.

Джей байдуже дивився на нього.

– Видно, ти втрапив у якусь халепу, – припустив Джо, відчиняючи двері в дальньому кінці кімнати, за якими виявилася простора комора. – Побився, чи шо.

Джей стримано розповів. Коли він описував, як Зет розтрощив приймач, то мимоволі збився на високі тони, мало не заплакав – і одразу збагнув, як це по-дитячому. Тож замовк і густо почервонів.

Джо начебто й не помітив. Він заліз до комори і витяг звідти пляшку з темно-червоною рідиною та дві склянки.

– Нумо, ковтни ось цього, – запропонував Джо, наливаючи рідину в склянку. Вона мала плодовий, але незнайомий запах, трохи відгонила дріжджами, наче пиво, але з оманливо солоденькою нотою. Джей підозріло придивився до неї.

– Це вино? – запитав із сумнівом.

Джо кивнув.

– Ожинове, – пояснив він, із неприхованою насолодою відпиваючи зі своєї склянки.

– Не думаю, що мені можна, – завів було Джей, та Джо нетерпляче тицьнув склянку йому до рук.

– Скуштуй, хлопче, – наполіг він. – Ковтни трохи мистецтва.

І він ковтнув.

Джо плескав його по спині, поки він не припинив кашляти, при цьому старий дбайливо забрав у хлопця склянку з коштовним вмістом – щоб не розлив.

– Це ж огидно! – вичавив із себе Джей між нападами кашлю.

Звісно, цей напій відрізнявся на смак від будь-якого іншого вина, яке він куштував до того. Смак вина не був для нього новим – батьки час від часу наливали йому за обідом, і він навіть мав власні вподобання (приміром, солодкі німецькі вина), але це був зовсім інший досвід. Воно смакувало як земля й болотяна вода, із присмаком скислих фруктів.

Таніни обпікали йому язик. Горлянка горіла. Очі наповнилися сльозами.

Джо спершу образився. Але потім розреготався.

– Заміцне для тебе, еге ж?

Джей кивнув, не припиняючи кашляти.

– Тю, треба було мені подумати, – бадьоро промовив Джо, повернувшись до комори. – Гадаю, щоб звикнути, потрібен час. Але в ньому є мистецтво, – захоплено додав він, обережно ставлячи пляшку на полицю. – І це – все, що має значення.

Він знову обернувся, цього разу тримаючи пляшку «Жовтого лимонаду Бена Шоу».

– Думаю, зара’ це для тебе буде краще, – сказав, наливаючи лимонад у склянку. – А для інших напоїв ти дуже скоро доростеш.

Повернув пляшку до комори, застиг на мить, а потім повернувся до Джея.

– Гадаю, в мене є дещо, щоб завадити й іншій твоїй проблемі, якщо бажаєш, – мовив він. – Ходім зі мною.

Джей і дупля не різав, що саме старигань зібрався йому дати. Може, уроки кун-фу, а може, й базуку, що завалялась у нього з якоїсь війни, гранату, зулуський спис, який він привіз із далеких подорожей, або ж навчити його особливому непереможному удару, який він сам перейняв від тібетського майстра бойових мистецтв. Натомість Джо відвів його в інший бік дому, там на цвяху висів невеличкий червоний фланелевий мішечок. Чоловік зняв його, приторком понюхав уміст і простягнув Джеєві.

– Бери, – запевнив він. – На якийсь час його вистачить. А я потім зроблю нам новий.

Джей витріщився на нього.

– Що це? – нарешті вичавив із себе він.

– Просто носи з собою, – пояснив Джо. – У кишені або, якщо хочеш, на шийному мотузочку. Ось побачиш, це допоможе.

– А що це? – він дивився на стариганя як на божевільного. Підозри, які вже було притамувались у ньому, знову прокинулися.

– О, таке-сяке. Сандал. Лаванда. Трошки Джона-завойовника[12]. Я навчився цьому фокусу в однієї леді з Гаїті, дуже давно. Щоразу допомагає.

Он воно що, вирішив Джей. Старий точно несповна розуму. Шкоди не заподіє – принаймні він на те сподівався – але ж ненормальний. Він стривожено глипнув на обшир саду й прикинув, чи зможе вчасно добігти до муру, якщо старий озвіріє. Джо лише усміхнувся.

– Спробуй, – наполягав він. – Просто поклади до кишені. Присягаюся, ти навіть забудеш, що воно там.

Джей вирішив підіграти йому.

– Гаразд. А який з нього зиск?

Джо знову вишкірився.

– Може, й жодного.

– Ну а як я дізнаюся, що від нього є користь? – не вгамовувався хлопець.

– Знатимеш, – легковажно запевнив його Джо. – Коли наступного разу підеш у Нижній Край.

– Не збираюсь я знову там з’являтися, – різко одказав Джей. – Ті хлопці…

– Ти ж не хочеш лишити їм скриньку зі своїми скарбами, еге ж?

Він влучив у яблучко. Джей і думати забув про скарбничку, яка й досі була там, у схованці під розхитаним каменем. Раптова тривога майже затьмарила впевненість у тому, що він ніколи не розказував Джо про скриньку.

– Я й сам ходив туди хлопчаком, – вкрадливо промовив Джо. – У кутку шлюзу був розхитаний камінь. Він усе ще там?

Джо вирячив на нього очі.

– Звідки ви знаєте? – прошепотів він.

– Шо таке? – підкреслено невинним голосом перепитав Джо. – Шо ти маєш на увазі? Я звичайний собі шахтар. Нічого я не знаю.

Того дня Джей до каналу не вертався. Він був надто збентежений усіма подіями, в його голові змішалися бійки, зламані приймачі, гаїтянське чаклунство і яскраві й усміхнені очі Джо. Натомість він сів на велосипед і повільно проїхався вздовж залізничного мосту три чи чотири рази. Серце калатало, й він так і не набрався сміливості залізти вгору насипом. Урешті-решт, поїхав додому, засмучений і невдоволений – увесь його тріумф випарувався. В його уяві Зет із друзяками дісталися до його скарбів і перебирають їх із мерзенними посмішечками, розкидають комікси й книжки, запихаються цукерками й шоколадками, прибирають до кишень грошенята. Найгірше те, що там були нотатники з його оповіданнями та віршами. Отже, він таки подався додому (щелепи аж ломило від люті), подивився «Суботній вечір у кінотеатрі»[13], пізно заснув і спав тривожним сном, у якому без упину тікав від невидимого ворога, а у вухах дзвенів сміх Джо.

Наступного дня Джей вирішив залишитися вдома. Червоний фланелевий мішечок лежав на тумбочці біля ліжка, наче німий виклик. Хлопець ігнорував його і намагався переключитися на читання, але всі його найкращі комікси зосталися в скарбничці. Втрата радіо наповнила атмосферу гнітючою тишею. Надворі світило сонечко, а вітерець розганяв спеку. Це мав бути найгарніший день літа.

Джей приїхав до залізничного моста у приголомшеному стані. Він і не збирався там з’являтися; навіть коли крутив педалі у напрямку міста, то глибоко в душі знав, що поверне в інший бік, поїде іншим маршрутом, залишить канал Зетові та його ватазі – це тепер їхнє місце. Можливо, він попрямує до будинку Джо: той його наче не запрошував, але й не виганяв, ніби йому взагалі було байдуже на присутність Джея; або заїде до газетного кіоску по цигарки. Так чи інакше, він точно не збирався повертатися на канал. Коли ховав велосипед у знайомому вербовому чагарнику й видирався нагору, то подумки повторював цей свій намір. Так ризикуватиме лише ідіот. Червоний фланелевий мішечок Джо був у нього в кишені джинсів. Він відчував його – м’якенький згорточок завбільшки з зіжмаканий носовичок. Цікаво, як цей згорток із травками може йому допомогти. Минулої ночі він його випотрошив і розклав вміст на тумбочці біля ліжка. Декілька паличок, якийсь брунатний порошок і шматочки чогось зеленого й пахучого. А він у глибині душі очікував побачити висушені голови. То лише жарт, подумав розлючений Джей. Старий покепкував із нього, от і все. Але впертість давалася взнаки, хоч їй і дуже не хотілось піддаватися. А що, як і справді у мішечку є певна магія? Джей уявив, як він простягає руку з чарівним мішечком, дзвінко вимовляє заклинання, а Зет і його посіпаки зіщулюються й пригинаються до землі… Мішечок приємно тиснув йому на стегно, ніби його підтримувала міцна рука. Серце калатало, хлопець почав спускатися насипом до каналу. Може, він і не зустріне там нікого.

Знову помилка. Джей прослизнув по доріжці для вершників, ховаючись у тіні гілок і нечутно ступаючи кросівками по попеченій жовтій землі. Він тремтів від надлишку адреналіну і був готовий зірватися з місця від будь-якого звуку. Якийсь птах із шурхотом випурхнув перед ним з очерету, і він застиг на місці, упевнений, що цей страшний шум було чути на декілька миль навкруги. Нічого. Тепер Джей майже дійшов до шлюзу, йому було видно місце схованки. Каміння й досі було вкрите друзками пластику. Він опустився на коліна, відсунув шмат торфу, який затуляв камінь…

Джей так довго уявляв їх, що спочатку йому здалося, що ті звуки йому ввижаються. Але тепер йому було видно нечіткі, напівприкриті кущами абриси їхніх фігур – хлопці підходили до каналу з боку попільника. Тікати було вже пізно. Вони його помітять максимум за пів хвилини. Доріжка для вершників – як на долоні, а залізничний міст надто далеко. За кілька секунд він стане для них легкою мішенню.

Джей збагнув, що йому лишилася лише одна схованка. Канал. Той майже повністю висох – залишилися поодинокі калюжі, а дно поросло очеретом і вкрилося сміттям і шаром сторічного мулу. Невеличка гребля була вищою від хлопця десь на чотири фути, тож він міг би знайти там укриття, принаймні на деякий час. Звісно, лише доти, доки вони вийдуть на греблю, або зійдуть на доріжку, або ж просто нахиляться, щоб роздивитися щось на поверхні брудної води…

Але думати про це часу вже не було. Джей засунув скарбничку на місце й ковзнув на колінах вниз, у канал. На мить йому здалося, що ноги вгрузають у багнюку, але він одразу відчув дно, опинившись по кісточки в муляці. Мул затік у кросівки й просочився між пальцями ніг. Не зважаючи на це, Джей низько пригнувся, намагаючись стати якомога меншим; очерет лоскотав його обличчя. Він інстинктивно роззирнувся в пошуках зброї – каменюк, бляшанок, будь-чого, що можна пожбурити. Якщо вони його помітять, то єдиною перевагою буде раптовість.

Він і забув про магічний артефакт Джо в кишені. Мішечок якимось чином випав, поки хлопець повзав по багнюці, й Джей, роздратований сам на себе, машинально його підхопив. Як він міг повірити, що його захистить мішечок із паличками й листочками? Чому він захотів у це повірити?

Тепер вони були вже близько; футів за десять від нього, здогадався Джей. Йому було чутно тупотіння їхніх чобіт. Хтось швиргонув пляшку чи банку об каміння; вона вибухнула друзками, і хлопець здригнувся, коли уламки скла засипали йому голову й плечі. Тепер рішення сховатися майже в них під ногами здавалося безглуздим, навіть самовбивчим. Їм треба було лише поглянути вниз – і ось він тут, відданий на їхню милість. Треба було тікати, гірко подумав він, тікати, поки була змога. Кроки наближалися. Дев’ять футів. Вісім. Сім. Джей притулився щокою до вогкого каміння, намагаючись злитися зі стіною каналу. Оберіг Джо змок від поту. Шість футів. П’ять. Чотири.

Голоси – Бакенбарда й Літачка – звучали вбивчо близько.

– Шо, думаєш, він не повернеться?

– Тіко якщо в нього клепки немає. Він же покійник, якщо сюди носа суне.

«Це про мене, – наче уві сні подумав Джей. – Вони говорять про мене».

Три фути. Два.

Голос Зета, що здається байдужим від холодної ворожості:

– Нічого, почекаю.

Два фути. Один. На нього впала чиясь тінь, змусивши притиснутися до землі. Джей відчув, як волосся на потилиці стає дибки. Вони дивилися униз, розглядали канал, а він не смів підняти голову, хоча від бажання йому аж свербіло, наче від кропивниці. Відчував, як їхні погляди ковзають у нього по потилиці, чув, як хекає курець Зет. Ще мить – і він не витримає. Йому треба подивитися, конче підвести погляд…

У брудну калюжу десь фути за два від нього плюхнувся камінь. Джей побачив це краєм ока. Ще один камінь. Плюх.

Вони, мабуть, його перевіряють – промайнула відчайдушна думка. Уже помітили – і тепер просто затягують потрібний момент, тамують зловтішний сміх, а самі мовчки збирають каміння й інші снаряди, щоб кидати в нього. А може, Зет уже підняв свою пневматичну гвинтівку й зосереджено примружив очі…

Але нічого цього не сталося. Тієї миті, коли Джей зібрався вже задерти голову, він почув кроки. Ще один камінь ударив по грязюці й покотився до нього, примусивши відхилитися. І одразу він почув їхні голоси, що віддалялися у напрямку попелової ями – хтось із них щось бовкнув про пляшки, які треба знайти для стрілецького вправляння.

Джей почекав трохи, не наважуючись поворухнутись. Це такий викрутас, переконував він себе, хитрість, щоб примусити його викрити схованку, адже вони аж ніяк не могли не помітити його. Але голоси все віддалялися – он вони вже за греблею, стишуються, бо хлопці вийшли на зарослу доріжку до попільника. Він почув далекий скрегіт гвинтівки. Регіт із-за дерев. Це неймовірно. Вони ж мали його побачити. Але ж якось…

Джей обережно витяг мішечок. Оберіг аж почорнів від поту його долонь. Спрацювало, здивовано констатував він. Це було неможливо, але спрацювало.