Читать книгу Ожинове вино - Джоанн Харрис, Joanne Harris - Страница 17

Поґ-Гілл, літо 1976 року

Джо чекав на ділянці. Гриміло радіо, повішене за мотузку на гілку, і Джеєві було чутно, як він підспівував хіт «Тін Ліззі» «Хлопці знову в місті»[31] своїм чудернацьким голосом артиста мюзик-голу. Він стояв до хлопця спиною, нахилившись над грядкою Логанової ягоди[32] із секатором у руці; привітав Джея, не обертаючись, так ніби той повсякчас і був тут. Джо постарішав – перше, що спало Джеєві на думку; волосся під засмальцьованою кепкою порідішало, крізь стару футболку вимальовувалися гострі гребені його вразливого хребта; проте, коли старий повернувся, хлопець збагнув, що це той самий Джо – голубі очі й вишкір, що більше личить підліткові, ніж шістдесятип’ятирічному чоловікові. На шиї в нього висів мішечок із червоної фланелі. Пильніше роздивившись ділянку, Джей помітив, що такий само талісман прикрашав кожне дерево, кожен кущ, і навіть кути теплиці та власноруч змайстрованого холодного парника. Крихітні паростки були захищені скляними банками та розрізаними навпіл пластиковими пляшками від лимонаду, і на кожну була або прив’язана червона нитка, або намальована червоним фломастером цятка. Це, звісно, міг бути черговий жарт Джо на кшталт капкана на щипавок, шербетного дерева або прохання збігати до пекарні по жданики, але цього разу вигляд у нього був вельми зацькований і похмурий, як у людини, яку загнали в кут. Джей спитав його про обереги, очікуючи, що він підморгне або віджартується, але обличчя Джо залишалося непохитно серйозним.

– Це захист, хлопче, – стиха промовив він. – Захист.

Але хлопець далеко не одразу зрозумів усю серйозність цих слів.

Літо звивалося, наче курява на доріжці. Джей заїжджав до провулка Поґ-Гілл мало не щодня, а коли відчував потребу побути на самоті, то відправлявся до Нижнього Краю або до каналу. Там ніяких особливих змін не відбулося. На звалищі з’явилися нові принади: поламані холодильники, набиті лахміттям торби, годинник у тріснутому корпусі, коробка розпатланих книжок у дешевих паперових обкладинках. Залізниця також підкидала різноманітні скарби: газети, журнали, поламані платівки, фаянс, бляшанки, склотару. Він щоранку прочісував колії і підбирав те, що здавалося йому цікавим або цінним, а потім на задньому дворі будинку Джо ділився з ним знахідками. У Джо все йшло в діло. Старі газети відправлялися до компостної ями. За допомогою клаптів старих килимів він запобігав поширенню бур’янів на овочевих грядках. Пластиковими пакетами накривав гілки фруктових дерев, захищаючи їх від птахів. Показував, як робити захисні ковпаки для молодих пагонів із нижньої частини пластикових пляшок та виготовляти картоплесаджалки зі старих автомобільних покришок. Якось вони декілька годин по обіді тягли викинутий морозильник угору насипом, щоб потім перетворити його на холодний парник. Металобрухт та старі лахи складали в коробки, а потім продавали лахмітнику. Порожні пластикові відра та бляшанки від фарби перетворювалися на горщики для рослин. На знак вдячності Джо розповідав хлопцеві дещо про садівництво. Джей потроху навчився відрізняти розмарин від лаванди, лаванду від іван-зілля, а іван-зілля від шавлії. Навчився пробувати на смак ґрунт – покласти дрібку під язик, наче розсмаковуєш вишуканий тютюн – так можна визначити кислотність. Навчився втамовувати біль голови розтертою лавандою, а біль у шлунку – перцевою м’ятою. Навчився заварювати чай із шоломниці й ромашки для кращого сну. Дізнався, що на картопляних грядках слід саджати нагідки – так проженеш шкідників; що з верхівок кропиви можна варити ель, а якщо повз пролетить сорока – треба обов’язково схрестити пальці, щоб не наврочити. Ясна річ, старий іноді не міг утриматися від штукарства. Підсовував йому цибулинки нарцисів замість цибулі чи пропонував посадити спілі суниці на краю ділянки – подивитися, чи проростуть. Та загалом він зберігав серйозність – принаймні так здавалося Джею – і насолоджувався новою роллю наставника. Можливо, він уже тоді відчував близькість кінця, хоча Джеєві нічого такого на думку не спадало – навпаки, то було його найщасливіше літо, коли він сидів на ділянці під звуки радіо, перебираючи коробки з барахлом, або допомагав Джо впоратися з овочерізкою, переробляючи фрукти для нової партії вина. Вони сперечалися щодо переваг «Позитивних вібрацій» (вибір Джея) на противагу «Новенькій збиральній машині» (вибір Джо). Він почувався убезпеченим і захищеним, ніби все це було такою собі кишеньковою вічністю, яку неможливо втратити і яка ніколи тебе не зрадить. Проте щось змінювалося. Можливо, це було пов’язано з Джо: із якоюсь новою тривожністю, з його обережним виглядом, зі скороченням кількості відвідувачів – іноді приходили лише один чи два на тиждень – або з незвичною моторошною тишею у провулку Поґ-Гілл. Більше не стукали молотки, не лунали пісні у дворах, поступово порожніли білизняні мотузки, потроху розвалювалися покинуті кролячі клітки та голубники.

Джо незрідка наближався до краю своєї ділянки і мовчки дивився на залізницю. Потягів також поменшало: лише двійко швидкісних пасажирських, а решта – маневрові локомотиви та вантажні з вугіллям, що неквапом прямували на північ, до сортувальної станції. Колія, така сліпуче-сяюча минулого року, місцями вже проіржавіла.

– Схоже, лінію планують закрити, – зауважив якось Джо в такий момент. – Наступного місяця знесуть Кірбі Центральний.

Кірбі Центральний був головним сигнальним постом при станції.

– Поґ-Гіллу гаплик, якщо я щось у цьому тямлю.

– Але ж там твоя теплиця! – заперечив Джей. Скільки він знав Джо, старий завжди використовував напівзруйновану сигнальну будку, розташовану за п’ятдесят ярдів від будинку, як парник – там він розмістив тендітні рослини: помідори, два персикові деревця, декілька виноградних лоз, що випросталися назовні, зачепилися за карниз і звисали з білого даху гірляндою великого яскраво-зеленого листя.

Джо знизав плечима.

– Зазвичай такі штуки першими стирають з лиця землі, – буркнув він. – Дотепер мені просто щастило.

Він зупинив погляд на червоних мішечках, прибитих до задньої стіни, простяг руку і потер один із них між великим і вказівним пальцями.

– Уся справа в тому, що ми були обережні, – продовжив він. – Не привертали до себе уваги. Але якщо лінію закриють, тут з’являться хлопи, що зніматимуть рейки вздовж усього Поґ-Гіллу аж до Нижнього Краю. Вони можуть копирсатися тут декілька місяців. А все навколо – то ж приватна територія. Належить Британській залізниці. Ми з тобою, хлопче, правопорушники.

Вслід за ним Джей кинув оком на територію за колією, наче вперше помічаючи широчінь ділянки, прямі охайні ряди овочів, холодні парники, сотні пластикових горщиків, десятки фруктових дерев, густі чагарники малини, чорної смородини, ревеню. Цікаво, але йому ніколи раніше не спадало на думку, що це – самозахоплення землі.

– Отакої. Гадаєш, вони захочуть усе відібрати?

Джо на нього й не глянув. Звісно, вони все відберуть. Він зрозумів це з профілю старого, з того, як найого обличчі відобразився підрахунок – скільки вдасться пересадити? Скільки вийде перебудувати? Не те, щоб їм дуже була потрібна ця місцина, але ж вона належала їм, була їхньою – дарма, що пустка, але їхня. Джей раптом майже наживо згадав Зета і його поплічників у той момент, коли Зет пожбурив радіо в повітря. У тих будуть такі само вирази облич, коли вони розкудовчать залізницю, зламають теплицю, повиривають саджанці й кущі, проїдуться бульдозером по гарненьких купках лаванди і по недозрілих грушах, по невикопаній картоплі, моркві й пастернаку, і по всій загадковій екзотиці, яку Джо збирав ціле життя. Джей несподівано відчув пульсуючу лють, і він болісно втиснув кулаки в цегляну стіну.

– Вони не можуть так учинити! – несамовито вигукнув він.

Джо стенув плечима. Звісно, можуть. Тепер Джей зрозумів усю серйозність червоних оберегів, що прикрашали кожну вільну поверхню, звисали з кожного гвіздка, з кожного дерева – з усього, що він хотів урятувати. Невидимим вони його зробити не могли, але… Але що? Відвернули б бульдозери? Це неможливо.

Джо промовчав. Очі в нього були чисті й яскраві. Якусь мить він мав вигляд старого стрільця з типового вестерна, по зуби озброєного для останньої перестрілки. Якусь мить усе – що завгодно – здавалося можливим. Що б там не сталося потім, але тоді він повірив у це.