Читать книгу Ожинове вино - Джоанн Харрис, Joanne Harris - Страница 5

Лондон, весна 1999 року

Був березень. Несподівано теплий, навіть у льосі не було зимно. Джей працював нагорі: ну як працював – на свій манер, із пляшкою під ліктем та телевізором, що стиха базікав. Керрі була на якійсь вечірці з нагоди нової премії для письменниць молодше двадцяти п’яти років, тож у будинку було тихо. Джей користувався друкарською машинкою, коли займався «справжньою», як сам це називав, роботою, а для фантастики в нього був ноутбук. Тож за наявністю чи відсутністю стукоту клавіш завжди можна було вгадати, що саме він пише. Він спустився вниз після того, як пробило десяту. Налаштував радіо на якусь ретрохвилю, і було чути, як він вовтузиться на кухні й тупотить по теракотових підлогових кахлях. Поряд із холодильником був невеличкий бар. Він відчинив його, засумнівався і знову зачинив. Відчинилися дверцята холодильника. Там, як і всюди, домінували смаки Керрі. Сік з паростків пшениці, салат із кускусом, молодий шпинат, йогурти. Джей подумав, що йому зараз дуже хочеться величезний бутерброд з беконом і смаженим яйцем та кухоль міцного чаю. Він знав, що це бажання якось пов’язане з Джо та провулком Поґ-Гілл. Нічого особливого, просто асоціація, яка часто виникала, коли він намагався писати. Та все це давно скінчено. Суцільна примара. Він насправді не відчував голоду. Натомість закурив цигарку – заборонена розкіш, яку притримував для тих митей, коли Керрі не було вдома – і жадібно затягнувся. З хрипкого радіо почувся голос Стіва Гарлі – він співав «Розвесели мене», пісню якраз із того далекого, неминучого літа 75-го року, і на якусь мить Джей відкрив рота, щоб підспівати: «Приходь до мене й розвесели-и-и-и мене», – і кухнею розкотилася самотня луна.

У льосі чужинці, що стояли позаду нас, ніяк не вгамовувалися. Чи то через музику, а чи в повітрі цього приємного весіннього вечора було розлито якесь відчуття можливості, але вони розвинули кипучу діяльність: клекотіли у своїх пляшках, деренчали одне об одного, підстрибували від нетерпіння, бо їм кортіло говорити, відкритися, випустити свій аромат у повітря. Можливо, саме це й примусило його спуститись – було чутно, як він тупав грубими, нетесаними сходами. Джею подобався льох; там було прохолодно і втаємничено. Він повсякчас приходив сюди – просто щоб помацати пляшки і провести пальцями по припорошених стінах. Я завжди радів його появі. Мов барометр, я відчуваю його емоційну температуру щоразу, коли він близько підходить до мене. До певної міри, я навіть можу і думки його прочитати. Я ж казав, між нами відбувається якась хімія.

У льосі було темно, єдиним джерелом світла була тьмяна лампочка під стелею. Ряди пляшок – більшість із них нічого не варті, але Керрі вони до смаку – розташовані на полицях вздовж стін; інші тісняться в ящиках на підлогових плитах. Проходячи, Джей легким рухом торкався пляшок, низько нахиляючи до них обличчя, ніби намагаючись уловити ув’язнені всередині літні пахощі. Двічі чи тричі він брав якусь із пляшок і вертів її в руках, а потім повертав на полицю. Пересувався без цілі й напряму, просто йому подобалися вологість і тиша у льосі. Тут навіть притишувався звук лондонського дорожнього руху, і якоїсь миті він відчув спокусу лягти просто на гладку, прохолодну підлогу й заснути, можливо, навіки. Ніхто б його тут не шукав. Та Джей, навпаки, почувався дуже бадьорим, збудженим, неначе тиша прочистила йому мозок. Утім, в атмосфері відчувалася якась напруга, ніби щось от-от має статися.

Нові пляшки стояли в коробці, у далекому куті льоху. Перед нею була поламана драбина; він відсунув її й із зусиллям підтягнув коробку до себе. Навмання витягнув пляшку й підніс її до світла, щоб роздивитись етикетку. Вміст був чорнильно-червоним, а на дні накопичився товстий шар осаду. Йому раптом здалося, що всередині є ще дещо, якась форма, але то був лише осад. Нагорі, десь на кухні, усе ще грало радіо, налаштоване на хіти 1975-го року – тепер звучала передріздвяна «Богемська рапсодія», стиха, але цілком розбірливо, – і його охопило тремтіння.

Повернувшись до кухні, він із цікавістю оглянув пляшку – шість тижнів тому, коли приніс її додому, він заледве зиркнув на неї: воскова печатка на горлечку, коричневий шнурок, надписана від руки етикетка – «Особливе 1975 року», – порох із льоху надавав їй вельми занехаяного вигляду. Цікаво, чому він саме її витяг із забуття. Мабуть, ностальгія, хоч його почуття до Джо все ще були надто суперечливими, щоб він міг дозволити собі розкіш ностальгії. Злість, ніяковість, шалене бажання накочувалися на нього крижаними й гарячими хвилями. Стариганю. Шкода, що ти зараз не тут, зі мною.

У пляшці щось хлюпало й підстрибувало. Її товаришки, що зосталися у льосі, деренчали й танцювали у відповідь.

Іноді це стається випадково. Чекаєш роки, аж раптом чи то планети стануть, як треба, чи то відбудеться несподівана зустріч, а чи заскочить тебе натхнення – правильні обставини складаються на свій розсуд, тишком-нишком, без фанфар та попереджень. Джей думає, що це доля. Джо вважав це магією. Та іноді все це – просто якась хімія: щось у повітрі, якась непомітна дія, що призводить до раптових, невідворотних змін.

Джо називав це алхімією дилетантів. Магією повсякденних речей. Джей Макінтош потягнувся по ніж – зрізати печатку.