Читать книгу Ожинове вино - Джоанн Харрис, Joanne Harris - Страница 14

Лондон, весна 1999 року

Коли Джей нарешті дістався до «Спайз», вечірка була в розпалі. Чергова літературна презентація Керрі, похмуро подумав він. Знуджені журналісти, дешеве шампанське і завзята молодь бігає на пальчиках перед такими ж старими пердунами, як і він сам. Керрі ніколи не набридають такі заходи, і вона шпурляє імена, наче конфетті – Жермен, Вілл, Юен, – перебігаючи від одного престижного гостя до іншого з ревністю верховної жриці. Джей щойно зрозумів, як же він ненавидить усе це.

Забігши додому тільки щоб схопити декілька речей, він побачив, що на автовідповідачі несамовито блимає червоний вогник, але не став прослуховувати повідомлення. Пляшки у повстяній торбі поводилися цілком сумирно. Це він зараз бурлив, тремтів і розхитувався – одної миті бадьорий, а іншої – уже з очима на мокрому місці. Порпався у своїх речах, наче злодій; боявся, що якщо зупиниться бодай на секунду, то втратить темп і знову апатично звалиться у своє минуле життя. Увімкнув радіо і знову натрапив на ретро-станцію – «Під вітрилом»[25] у виконанні Рода Стюарта, одна з улюблених пісень Джо – «завше нагадує мені про ті часи, коли я подорожував, малий», – він слухав і набивав одяг у торбу, поверх мовчазних пляшок. Дивно, що він захотів узяти з собою так мало речей. Друкарську машинку. Незавершений рукопис «Відважного Кортеса». Кілька улюблених книжок. Радіоприймач. І, звісно ж, Особливих від Джо. Ще одне імпульсивне рішення, подумалось йому. Вино не вартувало й ламаного шеляга, пити його було неможливо. Та він усе одно не міг позбутися відчуття, що ці пляшки містили щось дуже йому потрібне. Без чого він не може обійтися.

«Спайз» нічим не відрізнявся від багатьох інших лондонських клубів. Міняються назви й оздоблення, але сутність у таких місць одна: прилизаність, гучність і бездушність. До опівночі більшість гостей покине свої претензії на інтелектуалізм і стане до серйозної справи – напиватися, вихвалятися одне перед одним або обливати помиями конкурентів. Вилізаючи із таксі з повстяною торбою через плече та валізкою в руці, Джей раптом збагнув, що забув узяти запрошення. Після короткої сварки зі швейцаром він усе ж спромігся передати Керрі звісточку, і вона з’явилася кілька хвилин по тому, вдягнена у сукню від «Гоуст»[26], із крижаною посмішкою на губах.

– Усе гаразд! – кинула вона швейцарові. – Просто він нікчема, от і все.

Її зелені очі уважно розглядали Джея, фіксуючи джинси, плащ і повстяну торбу.

– Бачу, ти знехтував Армані, – завважила вона.

Ейфорія вже зникла, залишивши по собі похмільний присмак, та Джей зі здивуванням помітив, що його рішучість ніде не ділася. Дотик до повстяної торби заспокоював, і він учепився в неї, ніби переконуючись у її справжності. Всередині тихенько дзенькнули пляшки.

– Я придбав будинок, – сповістив Джей, простягаючи зачовгану брошуру. – Подивись, Керрі, це ж шато Джо. Я придбав його сьогодні вранці. Я його впізнав.

Під цим незмигним поглядом зелених очей він почувався, наче дитина. Чого це він вирішив, що вона зрозуміє? Він і сам не розумів свій імпульс.

– Він зветься Шато Фудуен, – додав Джей.

Керрі зиркнула на нього.

– Ти придбав будинок.

Він кивнув.

– Що значить – ти придбав будинок? – не вірячи своїм вухам, перепитала вона. – Сьогодні?

Він знову кивнув. Хотілося розповісти так багато всього. Він сказав би їй, що це – доля, це – магія, яку він намагався вловити добрячих двадцять років. Хотів пояснити про брошуру, і про гру сонячного променя, і як фотографія наче наскочила на нього зі сторінки. Хотів розказати, як раптово ухвалив тверде рішення, адже то будинок обрав його, а не навпаки.

– Не може бути, щоб ти купив будинок, – Керрі й досі ніяк не хотіла цьому вірити. – Облиш, Джею, та ти годинами ремиґаєш, перш ніж купити хоча б сорочку.

– Це зовсім інше. Це було схоже на…

Джей намагався висловити, як же то насправді було. Безпомилкове відчуття, всеохопне розуміння, що він неодмінно має цим заволодіти. Він не відчував такого з підліткових часів. Усвідомлення, що життя буде неповноцінним без цього безмежно жаданого, чарівного, тотемного предмета – рентгенівських окулярів, перебивних картинок з «Янголами Пекла»[27], квитка у кіно, нового сингла модної групи – впевненість, що володіння ним змінить геть усе, а якщо він з’явиться в кишені – постійне обмацування, перевіряння, знову обмацування. Дорослі такого не відчувають. Для них це надто грубо, надто примітивно. Він із подивом усвідомив, що вже двадцять років нічого собі не жадав.

– Це ніби я знову повернувся на Поґ-Гілл, – пояснив він, знаючи, що вона не зрозуміє. – Так, ніби останніх двадцяти років зовсім не було.

Керрі дивилася на нього без жодних емоцій.

– Не віриться, що ти придбав будинок із чистої забаганки, – озвалася вона. – Інша справа – авто. Або мотоцикл. Якщо подумати, це цілком на тебе схоже. Великі іграшки для великого хлопчика. Але ж будинок? – вона спантеличено потрясла головою. – Що ти будеш з ним робити?

– Житиму там, – чесно відповів Джей. – Працюватиму.

– Але ж він десь у Франції, – вона перейшла на роздратований вереск. – Джею, я не можу дозволити собі тижнями стирчати у Франції. Наступного місяця починаються зйомки нового сезону. У мене надто багато обов’язків. Там бодай є аеропорт десь поряд?

Вона замовкла. Її погляд ковзав по повстяній сумці, валізі, дорожньому одязі – вона ніби вперше побачила все це. Між її вигнутих дугою брів залягла зморшка.

– Послухай, Керрі…

Вона по-командирськи підняла руку.

– Їдь додому, – наказала вона. – Ми не можемо обговорювати все просто тут. Їдь додому, Джею, відпочинь, і поговоримо про все, коли я повернусь. Гаразд?

Вона зараз говорила, обережно підбираючи слова, ніби зі знервованим маніяком.

Джей похитав головою.

– Я не повернуся додому, – сповістив він. – Мені потрібно на деякий час поїхати звідси. Я прийшов попрощатися.

Навіть тепер Керрі не продемонструвала ніякого подиву. Було роздратування. Мало не злість. Та все ж вона зберігала спокій та впевненість у своїх переконаннях.

– Ти знову налигався, Джею, – констатувала вона. – Забрав собі в голову казна-що. Прийшов до мене з цією божевільною ідеєю про другий будинок, а коли я не танцюю від радості…

– Це не про другий будинок.

Його тон здивував їх обох. Він сказав це дуже різко.

– І що це в біса означає? – загрозливо спитала вона.

– Це значить, що ти мене не слухаєш. Гадаю, ти взагалі не слухала, що я тобі кажу. – Джей зробив паузу. – Ти завжди торочиш мені, що треба вирости, думати своєю головою, відпустити минуле. Але при цьому ти радо тримаєш мене на прив’язі біля свого будинку, щоб я в усьому залежав від тебе. У мене немає нічого свого. Контакти, друзі – вони всі твої, а не мої. Ти навіть наказуєш мені, що вдягти. У мене є гроші, Керрі, в мене є книжки, я більше не голодую в мансарді, як колись.

Керрі відповіла весело, навіть поблажливо.

– Он воно що! У нас тут декларація про незалежність! – Вона дзьобнула його поцілунком у щоку. – Гаразд. Я розумію, що ти не хочеш іти на вечірку, і прошу вибачення, що не помітила цього вранці. Добре?

Вона поклала руку йому на плече і посміхнулася. Фірмовою посмішкою Керрі О’Ніл.

– Прошу. Вислухай мене. Лише раз.

Цікаво, чи Джо відчував те ж саме. Значно легше втікати мовчки, уникаючи звинувачень, сліз, сумнівів. Уникаючи відчуття провини. Але він чомусь не міг учинити так із Керрі. Він знав, що вона його вже не кохає. Якщо взагалі колись кохала. А втім, він не міг заподіяти їй таке. Мабуть, тому, що по собі знав, як це відчувається.

– Спробуй зрозуміти. Це місце… – його жест охопив клуб, залиту неоновим світлом вулицю, низьке небо і весь задушливий, темний, зловісний Лондон під ним. – Мені тут більше нема чого робити. Коли я тут, то не можу нормально мислити. Я увесь час чекаю, що щось станеться, буде якийсь знак…

– На бога, ти ще така дитина! – раптово розлютилась вона. І верескливо зацвірінькала, наче сердита пташка. – Оце і є твоє виправдання? Якась ідіотська тривога? Якби ти менше рюмсав за тим старим сучим сином Джо Коксом, а більше шукав можливостей змінитися, якби ти тільки взяв на себе відповідальність, а не виглядав знаки й прикмети…

– Та я ж це й роблю, – перервав він її. – Беру на себе відповідальність. Роблю те, що ти мені завжди казала робити.

– Але не тікати до Франції! – судячи з голосу, тепер вона була на межі паніки. – Не в такий спосіб! Ти ж усім завдячуєш мені! Без мене ти б і двох хвилин не протримався! Я знайомила тебе з потрібними людьми, використовувала свої контакти. Ти був лише автором однієї книжки, збитим льотчиком, фальшивкою…

Джей холоднокровно дивився на неї. Дивно, відсторонено подумав він, як швидко богемна жінка з хлопчачою стрижкою перетворюється на убогу посередність. Її червоні вуста злобно скривились. Очі звузилися до місяцеподібних шпаринок. Його огорнула така знайома й визвольна злість – і він засміявся.

– Не кажи дурниць, – одказав він. – Вигода була взаємною. Тобі ж подобалося згадувати моє ім’я на вечірках, так? Я для тебе був аксесуаром. З яким приємно з’явитися на люди. Щось на кшталт читання віршів у метро. Люди бачили тебе зі мною і думали, що ти справжня інтелектуалка, а не медійна вискакуля без жодної власної думки в голові.

Вона втупилась у нього із сумішшю подиву й люті, широко розплющеними очима.

– Що?!

– Прощавай, – він повернувся, щоб піти.

– Та як ти смієш повертатися до мене спиною! – зашипіла вона. – Дуже приємно було користуватися моїми зв’язками, коли я була тобі потрібна. Як ти смієш розвертатися й казати, що йдеш, не давши мені належного пояснення! Якщо тобі потрібен особистий простір, скажи про це. Котись у своє французьке шато, якщо ти цього хочеш, бовтайся в повітрі, якщо вже так судилося. – Раптом вона зупинила на ньому пильний погляд. – Це вона? Це нова книжка? – Тепер у голосі відчувалися голодні нотки, а злість перетворилася на схвильованість. – Якщо це так, Джею, ти маєш мені сказати. Ти мені винен. Після всіх моїх…

Джей глянув на неї. Простіше погодитися, подумав він. Дати їй щось, що вона зрозуміє і за що, може, пробачить.

– Не знаю, – нарешті промовив він. – Не думаю.

Повз них саме їхало таксі, і Джей зупинив його, кинув речі на заднє сидіння й заліз усередину. Керрі заволала від відчаю і ляснула по вікну авто, наче то було його обличчя.

– Що ж, уперед! Втікай! Ховайся! Ти такий самий, як і він – боягуз! Тільки це й умієш! Джею! Джею!

Коли таксі м’яко від’їхало від узбіччя, Джей усміхнувся і сперся на повстяну торбу. На шляху до аеропорту її вміст видавав тихеньке погідне дзеленчання.