Читать книгу Ожинове вино - Джоанн Харрис, Joanne Harris - Страница 15

Поґ-Гілл, літо 1975 року

Літо поволі собі котилося, і Джей дедалі частіше заглядав до провулка Поґ-Гілл. Джо ніби був радий його бачити, але ніколи не питав, якщо той пропадав, і хлопець цілими днями сидів у засідці біля каналу або залізничного насипу, непевно оглядаючи свою територію, постійно чигаючи на Зета і його друзяк. Схованка біля шлюзу стала небезпечною, тож він витяг скарбничку із заглиблення в насипі й почав шукати надійніше місце. Нарешті знайшов його в авторозвалюсі на звалищі – приладнав коробку за допомогою скотчу до прогнилого бензобака. Джеєві подобалася ця трухла машина. Прихований від світу пишною зелениною, він годинами валявся на єдиному вцілілому сидінні, вдихаючи затхлий запах старої шкіри. Раз чи двічі він чув голоси Зета й компанії, але, зігнувшись у низькому салоні авта, затиснувши в кулаку оберіг Джо, був у повній безпеці – треба було зіткнутися з ним ніс до носа, щоб нарешті помітити. Він спостерігав і прислуховувався, отримуючи задоволення від шпигування за своїми ворогами. У такі миті він беззастережно вірив у силу оберега.

Коли літо майже добігло кінця, Джей усвідомив, що полюбив Кірбі Монктон. Попри свій опір, він знайшов тут те, чого не мав більше ніде. Липень і серпень проплили повз, наче граційні білі шхуни. Він став приходити на Поґ-Гілл мало не щодня. Іноді вони з Джо залишалися самі, але значно частіше поряд були відвідувачі, сусіди, друзі, хоча Джо не справляв враження сімейної людини. Джей інколи ревнував Джо і обурювався, що той проводить час із іншими, аде старий завжди радо вітав усіх, роздаючи направо й наліво ящики фруктів зі своєї ділянки, оберемки моркви, мішки картоплі: тому – пляшку ожинового вина, іншому – рецепт зубного порошку. Він гендлював приворотним зіллям, чайними сумішами та сухими парфумами. Люди приходили до нього начебто по овочі та фрукти, але залишались у якихось таємних справах, перешіптувались із Джо і незрідка йшли із невеличкими пакуночками в обгортковому папері або з клаптем фланелі у жмені чи в кишені. Платні він ніколи не просив. Іноді відвідувачі приносили йому щось взамін: хлібину-другу, домашній пиріг, цигарки. Джеєві кортіло дізнатися, де Джо брав гроші і звідки мають з’явитися п’ять тисяч фунтів на омріяне шато. Та коли він згадував про фінанси, старий лише сміявся.

Із наближенням вересня кожен день набував особливого щемкого значення й статусу міфу. Охоплений ностальгією, Джей гуляв уздовж каналу. Він пригадував те, що Джо розповідав йому під час тривалих бесід біля кущів порічки, і прокручував у голові перед сном. Хлопець годинами крутив педалі спустошеними, але такими рідними дорогами і вдихав тепле, закопчене повітря. Піднявся на пагорб Верхнього Кірбі, оглянув звідти пурпурово-чорний простір Пеннінських гір і пошкодував, що не може лишитися тут назавжди.

А Джо ніби й у вус не дув. Він поводився як завжди: збирав плоди й складав їх у ящики, варив варення з падалиць, знаходив дикі трави і рвав їх на повний місяць, збирав чорницю на болотах та ожину біля залізничного насипу, готував чатні[28] з помідорів, пікулі з цвітної капусти, саше з лаванди від безсоння, гаультерію[29] для швидкого загоєння, робив на зиму закрутки – гострі перчики в олії з розмарином та мариновану цибулю. Звісно, ще ж було вино. Протягом усього літа Джей нюхав запахи бродіння, ферментації та визрівання вина. Тут виробляли будь-які види вина: бурякове, з горохових стручків, малинове, бузинове, трояндове, хміль-яблучне, сливове, з пастернаку, імбирне, ожинове. Будинок перетворювався на винокурню, де на плиті кипіли чани з фруктами, на кухонній підлозі стояли великі оплетені лозою бутлі в очікуванні, поки їх вміст розіллють по пляшках, на мотузках сохли клапті мусліну, що використовувались для проціджування, і всюди охайними рядами стояли готові до вжитку сита, відра, пляшки, лійки.

Перепускний куб зберігався у підвалі. Це була чимала мідна штуковина, схожа на велетенський чайник – стара, але добре доглянута. У ньому Джо виганяв свій «первак» – чистий алкоголь, що прошибав до сльози. Настоював на ньому літні фрукти, а потім розставляв у льосі ряди переливчастих пляшок. Він називав його картопляною горілкою, хміль-яблучним соком. Сімдесят градусів. Заливав ним фрукти й цукор в однаковій пропорції і отримував настоянки. Вишневу, сливову, порічкову, чорничну. У тьмяному світлі льоху плоди забарвлювали алкоголь пурпуровим, червоним і чорним. Кожна сулія була дбайливо підписана й датована. Цих запасів жодна людина не спожила б за все життя. Та Джо на це не зважав; він і так роздавав переважну більшість своїх виробів. Крім вина та декількох ложок полуничного варення – намазати на вранішній тост, – Джей ніколи не бачив, щоб Джо торкався тих чудернацьких закруток і настоянок. Хлопець припустив, що старий таки продає їх узимку, хоч він ніколи не бачив його за торгівлею. Той переважно все роздавав задарма.

У вересні Джей повернувся до школи. Школа Мурлендз анітрохи не змінилася: там так само пахло пилом, дезінфікуючим засобом, поліролем і вічним, незнищенним смородом кухні. З розлученням батьків усе якось владналося, після численних слізних дзвінків матері та поштових замовлень від Короля Хлібців. Дивно, та він нічого не відчував. Протягом літа його лють перебродила на байдужість. Колишня злість видавалася йому тепер блазенством. Він писав Джо щомісяця чи навіть частіше, хоч старигань не завдавав собі клопоту вчасно відповідати на листи. Він виправдовувався, що не дуже здібний до писання, тож обмежився різдвяною листівкою та парою рядків ближче до кінця семестру. Джея не бентежила його мовчанка. Цього було достатньо, щоб знати, що він поряд.

Наступного літа Джей знову приїхав до Кірбі Монктона. Він нібито сам на цьому наполіг, але міг заприсягнутися, що батьки потай відчули полегшення. У матері в цей час були зйомки в Ірландії, а Король Хлібців проводив літо на своїй яхті – подейкували, що в компанії молодої моделі на ім’я Кандіда.

Тож Джей утік до Поґ-Гілл, навіть не озираючись.