Читать книгу Ожинове вино - Джоанн Харрис, Joanne Harris - Страница 18

Марсель, березень 1999 року

Поїзд дістався до Марселя десь по обіді. Було хмарно, але тепло, тож Джей перекинув пальто через руку, поки пробирався крізь натовп. У кіоску біля платформи він купив пару сендвічів, але був занадто збудженим, занадто знервованим, щоб проковтнути бодай шматок. Поїзд на Ажен затримувався на годину, та ще й не квапився; ця мандрівка дорівнювала подорожі з Парижа. Сплеск енергії залишив по собі втому. Незручно вмостившись, він дрімав, поки потяг переповзав від однієї маленької станції до іншої; йому було жарко, він хотів пити й відчував легке похмілля. Час від часу витягав брошуру, щоб переконатися, що все це існує не лише в його уяві. Намагався налаштувати радіо, але з приймача було чути лише білий шум.

Раннім вечором він нарешті прибув до Ажена. До нього поверталася зосередженість, чоловік почав звертати увагу на те, що його оточує. З вагона він бачив поля й ферми, фруктові сади й зорану землю шоколадного кольору. Навкруги буяла зелень. Багато дерев уже цвіли, як для березня – зарано, подумав він, хоча свій єдиний досвід садівництва набував разом із Джо, за тисячу міль на північ звідси. Він узяв таксі й поїхав до агенції нерухомості – адреса була вказана на брошурі, – сподіваючись, що йому дозволять оглянути маєток, але там уже було зачинено. Чорт забирай!

Охоплений збудженням від несподіваної втечі, Джей якось не продумав, що робити в такому випадку. Зняти номер в Ажені? Тільки після того, як побачить будинок. Свій будинок. Від цієї думки настовбурчилися волоски на руках. Завтра неділя. Скоріш за все, агентство знову буде зачинене. Йому доведеться чекати до понеділка. Він завагався на порозі, а таксист позаду нього переминався від нетерплячки. Чи далеко звідси Ланскне-су-Танн? Звісно, там знайдеться щось звичне, якийсь «Кампаніл» або «Ібіс»[33], або принаймні там можна буде винайняти кімнату. Було пів на шосту. Йому вистачить часу роздивитися будинок, хай навіть лише зовні, допоки не сяде сонце.

Бажання було надто сильним. Повернувшись до знудженого таксиста, Джей із невластивою йому рішучістю розгорнув карту.

– Vous pouvez m’y conduire tout de suite?[34]

Водій трохи поміркував – мешканцям цього регіону притаманна така некваплива розсудливість. Джей витяг із кишені джинсів пачку банкнот і продемонстрував таксистові. Той байдуже знизав плечима й кивнув на автомобіль. Джей завважив, що він не запропонував йому допомогу з багажем.

Поїздка тривала пів години. Джей знову задрімав на задньому сидінні, в оточенні ароматів шкіри та тютюну, а водій курив собі «Голуаз» і щось задоволено буркотів сам до себе; він натискав на гудок, пробираючись крізь шеренги автівок на трасі, мчав тісними вуличками, владно бібікаючи на кожному розі й час від часу полохаючи курей. Джей потроху зголоднів і захотів пити. Спочатку він вирішив, що поїсть, коли добереться до Ланскне. Але тепер, розглядаючи запилюжений провулок, уздовж якого тряслося й підстрибувало таксі, він почав сумніватися в правильності такого рішення.

Постукав водія по плечу.

– C’est encore loin?[35]

Таксист знизав плечима, тицьнув пальцем уперед і з гуркотом зупинив машину.

– Là[36].

Звісно ж, він і був там, прихований невеликим скупченням дерев. Помірні надзахідні промені доволі страховито освітили черепичний дах та поваплені стіни. Джей побачив десь збоку блиск води, а сад, зелений на фото, тепер був укритий блідим цвітом. Прекрасне видовище. Він щедро відрахував таксистові із залишку французьких грошей, витяг з автомобіля валізу і поставив її на дорогу.

– Attendez-moi ici. Je reviens tout de suite[37].

Водій зробив незрозумілий жест, який Джей розцінив як згоду. Залишивши таксиста чекати на безлюдному узбіччі, Джей попрямував до дерев. Дійшовши до переліску, він побачив, що звідти відкривається гарний вид на будинок і на виноградник. Фотографія з брошури не давала повного уявлення про розміри маєтку. Міська дитина, Джей і гадки не мав про площу землі, але садиба здавалася величезною: з одного боку вона межувала з дорогою й рікою, а з другого межа була позначена довгим живоплотом, що зникав з виду далеко за будинком, у полях. На протилежному боці ріки він помітив ще один фермерський будинок – невеличкий, з низьким дахом, – а далі тягнулося село: церковний шпиль, будинки, дорога, що звивалася від річки. Доріжка до будинку проходила крізь виноградник – уже зелений, з вусами лози, що випростувалися вгору серед бур’янів, – та повз покинутий городик, де торішня спаржа, артишоки й капуста бовваніли серед кульбаб.

Прохід до будинку зайняв десять хвилин. Наближаючись, Джей помітив, що до нього треба докласти рук, так само, як до виноградника й овочевої ділянки. Рожева фарба подекуди відшарувалася, демонструючи сірий потрісканий тиньк. Із даху попадали черепиці, й глиняні уламки валялися на зарослій доріжці. Вікна першого поверху були закриті віконницями, а подекуди й забиті, а на другому декільком шибкам бракувало скла – наче беззуба посмішка на блідому обличчі. Передні двері були міцно забиті гвіздками. Складалося враження, що будинок роками стояв занедбаним. Але ж видно, що за городом нещодавно, чи відносно нещодавно, доглядали. Джей разочок обійшов будівлю, оцінюючи масштаб пошкоджень, і запевнив себе, що більшість із них має лише поверхневий характер і виникла через недбалість. Можливо, усередині все зовсім інакше. Він знайшов місце, де зламана віконниця відійшла від тиньку і шпарина виявилася якраз такою, щоб зазирнути всередину, тож чоловік притиснув до неї обличчя. У будинку було темно, і десь у глибині крапала вода.

Раптом він помітив якийсь рух усередині. Спочатку подумав, що то щури. Аж тут щось знову поворухнулося – м’яко, ледь чутно, зі шкрябанням, ніби хтось у чоботах, підбитих гвіздками, крокував по бетонній підлозі. Тоді це точно не щури.

Джей гукнув – англійською, от дурень – «Агов!» Звуки припинилися.

Він скоса глянув крізь шпарину в віконниці, і йому здалося, ніби щось поворухнулось, якийсь розмитий силует якраз на рівні його очей, щось дуже схоже на фігуру в завеликому пальті та насунутому на очі кашкеті.

– Джо? Джо?

Та ну, маячня якась. Ясна річ, то був не Джо. Джей так багато думав про нього останніми днями, що старий почав ввижатися йому на кожному кроці. Мабуть, це природно, припустив він. Коли він знову глянув туди, фігура – якщо вона взагалі там була – вже зникла. У будинку запанувала тиша. Якусь мить Джей відчував розчарування, навіть горе, в якому не насмілився зізнатися, адже за ним могло стояти щось геть божевільне – переконання, що Джо, власне, був там, в очікуванні. Старий Джо, з кашкетом, у шахтарських чоботах та в мішкуватому пальті, чекає на нього у спорожнілому будинку, харчується городиною. У мозок Джо безжально заповзла думка про покинутий город – хтось же мав посадити там насіння, має ж бути тут якась божевільна логіка. Тут хтось був.

Він поглянув на годинник і застиг від подиву: виявляється, він провів біля будинку майже двадцять хвилин. Попрохав таксиста почекати на узбіччі, бо не мав жодного бажання ночувати в Ланскне. З того, що встиг побачити, він зробив висновок, що на пристойну ночівлю тут годі сподіватися, та ще його охопив собачий голод. Він помчав уперед крізь сад, за шнурки чіплялися лепчиці, він обливався потом, але нарешті зміг вибігти з підліску й повернути на дорогу.

Таксі й сліду не було.

Джей щиро вилаявся. Його валіза та повстяна торба були недбало звалені на узбіччя. Водій утомився чекати на скаженого англійця й поїхав собі.

Хай там як, але Джей був змушений залишитися тут.