Читать книгу Ожинове вино - Джоанн Харрис, Joanne Harris - Страница 19

Поґ-Гілл, літо 1976 року

Кірбі Центральний поліг у кінці серпня. Джей опинився поряд саме тоді, коли його закривали; хлопець ховався у хащах плакуну, а коли робітники пішли, забравши з собою важелі, семафори та інші привабливі для любителів щось поцупити штуки, він прослизнув угору сходами і заглянув у вікно. Журнали реєстрації поїздів та схеми маршрутів так і залишили в коробці, але стенд без важелів видавався голим. Утім, будка дивним чином мала обжитий вигляд, ніби сигнальник щойно вийшов і може повернутися будь-якої миті. Джей прикинув, що всередині залишилося багато скла, яке може стати в пригоді, якщо вони з Джо його звідти витягнуть.

– Не треба, хлопче, – відповів Джо, коли Джей повідомив йому про це. – В мене й без цього восени ціла купа справ.

Джеєві не треба було пояснювати, що це означає. З початку серпня Джо все більше переймався долею своєї ділянки. Говорив він про це нечасто, але іноді раптом кидав роботу і задивлявся на свої дерева, ніби прикидаючи, скільки ще їм відведено часу. Інколи він дуже повільно торкався ніжної кори яблуні або сливи і щось стиха промовляв до Джея або сам до себе. Він завжди називав їх на імена, наче людей.

– Мірабель. Нічогенька така, еге ж? Це французький сорт, жовта слива, добра для варення й вина, та й так поїсти смачно. Їй тут подобається, тут сонячно і земля пухка.

Він замовк.

– Надто пізно пересаджувати мою стареньку, – зітхнув він. – Вона просто цього не переживе. Отак пускаєш коріння, думаєш, що залишишся тут навічно, а от що відбувається. Мерзотники.

Цього разу він уперше за декілька тижнів напряму заговорив про проблему з ділянкою.

– Намагаються стерти Поґ-Гілл з лиця землі, ось що.

Джо заговорив голосніше, і Джей збагнув, що вперше бачить його таким сердитим.

– Провулок Поґ-Гілл, що стоїть тут сто з гаком років. Його заснували, коли у Нижньому Краї ще працювала шахта, а землечерпалки тільки викопували канал.

Джей впер у нього погляд.

– Зносять Поґ-Гілл? – перепитав він. – Що – і будинки?

Джо погідно кивнув.

– Отримав сьогодні листа, – коротко пояснив він. – Ці покидьки вважають, що тепер тут небезпечно. Тож вони збираються все відібрати. Всю вулицю.

На його здивоване обличчя було моторошно дивитися.

– Відберуть. Стільки часу минуло. Я тут уже тридцять дев’ять років, з тих пір, як закрили шахти в Нижньому Краї та у Верхньому Кірбі. Придбав у міської ради хатинку. Вже тоді я їм не довіряв.

Він замовк і підняв угору покалічену руку, склавши дулю з трьох пальців, що на ній лишилися.

– Що їм іще потрібно, га? Я в тій шахті залишив свої пальці. Та я там, сука, мало життя своє не лишив! Сподівався, що це чогось-таки варте! Гадав, що вони про це не забудуть!

Джей вирячився на нього. Такого Джо він раніше не бачив. Від подиву та страху він не зміг вимовити ані слова. Аж тут Джо перервав себе так само раптово, як і почав свою тираду, і стурбовано нахилився над щойно привитою гілкою, розглядаючи місце підвою.

– Я думав, це сталося під час війни, – нарешті промовив Джей.

– Що саме?

Підвій був примотаний до гілки яскравим червоним клаптиком. Джо мазнув по ньому чимось схожим на смолу, від якої йшов їдкий смердючий запах. Закінчивши, він кивнув сам собі, ніби задоволений станом дерева.

– Ти ж казав мені, що втратив пальці в Д’єппі, – нагадав Джей. – Під час війни.

– Ага. Ну, так, – Джо й вухом не повів. – Та тут на кожному розі така війна була. Я втратив пальці у шістнадцять – їх затиснуло між вагонетками у 1931-му. Після такого мене б до армії не призвали, тож я записався до «Хлопців Бевіна»[38]. Того року в нас було три обвали. Коли завалився тунель, семеро опинилися під землею в пастці. Навіть не дорослі чоловіки, а хлопці мого віку чи й молодші; під землю, на дорослу платню пускали з чотирнадцяти. Ми тиждень працювали по дві зміни, намагаючись витягти їх звідти. Нам було чути, як вони волають і плачуть з-під завалу, але щоразу як ми робили спробу до них дістатися, на нас падав новий шмат тунелю. Ми працювали в темряві через копальний газ, по коліно в багнюці. Були мокрі, як миші, нам бракувало повітря, і ми усвідомлювали, що склепіння може будь-якої миті знову обвалитися, але не зупинялися. До тієї миті, коли наскочило начальство і взагалі закрило шахту. – Він глянув на Джея з несподіваним шалом, очі в нього потемніли від люті. – Тому ніколи не кажи мені, що я не був на війні, – відрізав він. – Про війну я знаю не менше – про те, що таке війна, – ніж ті молодики, що були у Франції.

Джей витріщався на нього, не знаючи навіть, що й казати. Джо порожніми очима дивився кудись у далечінь – він чув крики й благання юнаків, давно похованих під зарубцьованим шрамом Нижнього Краю. Джей аж здригнувся.

– То що ж ти тепер робитимеш?

Джо пильно вдивився у нього, ніби відшукуючи найменші ознаки осуду. Втім, він одразу ж розслабився і нагородив хлопця своєю звичною сумною посмішкою, водночас порсаючись у кишені в пошуках замурзаного пакетика мармеладних ведмедиків. Дістав собі одного і простягнув пакетик Джеєві.

– Я вчиню так, як чинив завжди, – оголосив він. – Я достобіса добре борюся за те, що належить мені. Я їм це не подарую. Поґ-Гілл мій, і ніхто не змусить мене переїхати звідси у якусь паршиву кудкудаківку.

Завзято відкусив своєму ведмедикові голову і дістав із пакетика ще одного.

– Але що ти зможеш удіяти? – одказав Джей. – Ти отримаєш наказ про виселення. Вони відріжуть тобі електрику й газ. Ти ж не можеш…

Джо поглянув на нього.

– Завжди є якийсь вихід, хлопче. Гадаю, зараз саме час розробити дієву стратегію. Скидати мішки з піском та задраювати люки. Відгодовувати чорного півника, як роблять на Гаїті.

Він виразно підморгнув, наче пропонуючи Джеєві посміятися над своїм загадковим жартом.

Джей оглянув ділянку. Подивився на обереги, прибиті до муру та прив’язані до гілок, на знаки, викладені з битого скла на землі й намальовані крейдою на квіткових горщиках, і раптом його охопило відчуття жахливої безнадії. Усе було таким крихким і таким зворушливим. Він перевів погляд на будинки – на почорнілі фасади, похилені дахи, вуличні туалети і прикриті пластиковими віконницями вікна. За п’ять-шість будинків звідси на мотузці сохла білизна. Двійко дітей бавилися у канаві перед будинком. І Джо – старий добрий схиблений Джо, зі своїми мріями, подорожами, своїм чатто, незліченним насінням та набитим пляшками погребом – готується до війни, яку йому годі й сподіватися виграти, бо він озброєний лише побутовою магією та домашнім вином.

– Не бери в голову, – підбадьорив його Джо. – Все буде добре, от побачиш. У мене в рукаві приховано ще кілька козирів, нехай начуваються ті покидьки з міської ради.

Але його слова звучали порожньою погрозою. Ці його балачки були лише бравадою. Насправді він нічого не міг удіяти. Звісно, заради нього Джей удавав, що вірить йому. Він збирав трави біля залізничного насипу. Набивав червоні мішечки висушеним листям. Повторював дивні слова та творив ритуальні жести, наслідуючи Джо. Потрібно було опечатувати периметр