Читать книгу Ожинове вино - Джоанн Харрис, Joanne Harris - Страница 6

Минуло багато років, але вона вціліла. Його ніж зрізав її, а під нею виявився добре збережений корок. За якусь мить у повітрі розлився такий гострий аромат, що йому залишалося лише перетерпіти, стиснувши зуби, поки запах намагався нав’язати йому свою волю. Пахкотіло чимось землистим і кислим, наче від води в каналі спекотного літнього дня, а різкість пахощів навіяла йому думки про овочерізку та приємний аромат щойно викопаної картоплі. На якусь секунду ця ілюзія здалася йому такою реалістичною, що він, власне, ніби опинився там, у тому місці, якого більше не існує, – там Джо спирався на лопату, а з підвішеного за гілочку дерева радіо звучало «Випускайте клоунів»[4] або «Я не закоханий»[5]. Несподівано ним оволоділо захопливе збудження, і він плеснув трохи вина в бокал, намагаючись не пролити від жагучого бажання. Воно було темно-рожевим, наче сік папаї, і ніби нетерпляче видряпувалося вгору по стінках бокала, бо йому кортіло якнайскоріш випробувати своє чаклунство на плоті Джея. Він споглядав за ним із сумішшю недовіри та прагнення. Якась частинка його дуже хотіла випити це вино – бо саме цього й чекала довгі роки, але він усе одно вагався. Рідина в бокалі була каламутною, в ній плавали цятки якоїсь брунатної речовини, схожої на іржу. Він раптом уявив, як випиває це, потім стискає горло від ядухи і валиться в агонії на кахельну підлогу. Бокал зупинився на півдорозі до його вуст.

Він знову кинув погляд на вино. Рух, який йому ввижався, наче припинився. Аромат став злегка солодкуватим, якимось аптечним, схожим на мікстуру від кашлю. Він ще раз подивувався, навіщо йому знадобилося принести сюди цю пляшку. Ніякого чаклунства не існувало. Натомість Джо змусив його вірити у дещо інше – чергова витівка старого афериста. Але його розум наполягав на тому, що в цьому бокалі щось таки було. Щось особливе.

Він так зосередився, що не почув, як за його спиною до кухні зайшла Керрі.

– А, то ти не працюєш.

Її вимова була чистою, й ірландського акценту в ній було рівно стільки, щоб захистити її від звинувачень у походженні з привілейованого класу.

– Знаєш, якщо ти вже зібрався налигатися, міг би й відвідати вечірку зі мною. Для тебе це була б чудова нагода познайомитися з новими людьми.

Вона зробила особливий наголос на слові чудова, втричі подовживши другий склад. Джей повернувся до неї, не випускаючи з рук бокала. Його голос звучав глузливо.

– Знаєш, я насправді повсякчас знайомлюся з чудовими людьми. Усі ці навкололітературні чувачки – просто чудові люди. Особливо мені подобається, коли якась із твоїх молодих зірок підкочує до мене на якійсь із таких чудових вечірок і каже: «Гей, це ж ти той самий Джей Як-тебе-там, що написав оту чудову книжку?»

Керрі перетнула кімнату, стукотячи плексигласовими підборами по кахлях, і налила собі чарку «Столичної».

– А тепер ти поводишся не тільки по-дитячому, а й антисоціально. Якби ти колись зібрався написати щось серйозне замість того, щоб марнувати талант на всіляке сміття…

– Чудово, – вишкірився Джей і цокнувся з нею. Пляшки, що залишилися в льосі, весело задзеленчали, ніби від приємного очікування. Керрі зупинилася й прислухалася.

– Ти щось чув?

Джей похитав головою – на його обличчі все ще була усмішка. Вона підійшла ближче і придивилася до його бокала та до пляшки, що й досі стояла на столі.

– До речі, що це за гидота? – Голос був дзвінким і різким, як звук її прозорих підборів. – Це якийсь коктейль? Сморід просто жахливий.

– Це вино, яке робив Джо. Одна з шести пляшок, – він розвернув пляшку, щоб прочитати етикетку. – «Хміль-яблуко, 1975 року». Чудовий вінтаж.

Поряд із нами й навколо нас радісно бродили вина. Нам було чути, як вони шепочуть, наспівують, кличуть, підстрибують. Вони сміялися заразливим безтурботним сміхом, наче закликали до зброї. «Шато-Шалон» бурмотів собі під ніс щось несхвальне, але в цій піднесеній карнавальній атмосфері він звучав відвертим заздрісником. Я помітив, що й сам приєднався до них – дзеленчав у своєму ящику, наче проста молочна пляшка. Я забувся від очікування, від усвідомлення, що щось неодмінно має статися.

– Пфе! Господи! Не пий це! Його треба вилити, – Керрі вичавила з себе смішок. – До того ж, це огидно. Некрофілія якась, чи щось таке. Не можу навіть уявити, навіщо ти взагалі вирішив принести його додому, враховуючи обставини.

– Я хотів лише випити його, люба, а не трахнути, – пробурмотів Джей.

– Що?

– Нічого.

– Прошу, любий, вилий цей непотріб. Там, мабуть, сила-силенна гидотних бактерій. Або щось навіть гірше – антифриз, наприклад. Ти ж знаєш характер старого, – улесливо вмовляла вона. – Краще я наллю тобі горілки.

– Керрі, припини розмовляти зі мною, як моя мама.

– Тоді припини поводитися по-дитячому. Заради бога, чому б тобі не подорослішати?

Це була її одвічна пісенька.

– Це вино зробив Джо, – вперто одказав він. – Я й не чекаю, що ти зрозумієш.

Вона зітхнула, набурмосилась і відвернулася.

– Ой, та будь ласка. Ти ж завжди так робиш. Так зациклився на тому старому педику, що можна подумати, буцімто він тобі батько чи ще якийсь родич, а не просто брудний трухлий покидьок, прихильник юних хлопчиків. Атож, будь зрілою, дорослою людиною й отруїся. Якщо помреш, то, може, на спомин надрукують додатковий тираж «Джо Хміль-яблука», а я зможу продати твою історію в «ТЛС»[6].

Та Джей пропускав її слова повз вуха. Він підняв бокал до обличчя. Запах удруге вдарив йому по ніздрях – невловимий сидровий запах будинку Джо, де завжди тлів ладан, а на кухонному підвіконні в ящиках росла помідорна розсада. На мить здалося, ніби він щось почув – брязкіт розбитого скла, мов на шикарно сервірований стіл упала люстра. Він зробив ковток.

– Будьмо.

На смак воно було так само бридким, як і в його дитинстві. Виноград цього варива й не торкався – від нього солодкувато пахло бражкою, наче від смітника. Він смердів затхлою водою каналу влітку або покинутою залізничною колією. Смак у цього пійла був їдкий, схожий на дим і палену гуму, та все одно він збудив хвилю спогадів як у горлі, так і в пам’яті, де одразу ж з’явилися образи, які, на його думку, були втрачені навіки. Джей стиснув кулаки під навалою картинок з минулого – у нього запаморочилось у голові.

– З тобою все гаразд? – голос Керрі резонував, наче уві сні. Вона була роздратована, проте в її голосі відчувалося занепокоєння. – Джею, я ж казала тобі не пити цю гидоту. Ти чуєш?

Він із зусиллям проковтнув вино.

– Усе добре. Взагалі, воно досить приємне на смак. Бадьоре. З кислинкою. Приємне тіло[7]. Схоже на тебе, Кес.

Його обірвав напад кашлю, але й сміху також. Керрі похмуро глянула на нього.

– Не треба мене так називати, це не моє ім’я.

– Так само, як і Керрі, – зловтішно нагадав він.

– Ну добре, якщо ти налаштований на вульгарність, то я йду спати. Насолоджуйся своїм вінтажем. Усе заради твоєї втіхи.

Її слова прозвучали як виклик, який Джей залишив без уваги, сидячи спиною до дверей, поки вона не пішла. Він усвідомлював, що поводиться як егоїст. Але вино щось пробудило у ньому, щось надзвичайне, і він хотів глибше поринути в це відчуття. Ковтнув ще і помітив, що його піднебіння потроху звикає до незвичного смаку цього вина. Тепер він відчував присмак перестиглих фруктів, запечених до коричневої карамельної скоринки, його ніздрі лоскотав запах соку, що стікав по овочерізці, і ніби було чутно, як Джо підспівує своєму старенькому радіо в дальньому кутку ділянки. Він нетерпляче вижлуктив бокал, розсмаковуючи пікантне вино, відчуваючи, як його серце наповнюється новою енергією і гупає так, ніби він пробіг марафонську дистанцію. Внизу, під сходами, залишалося ще п’ять пляшок, і вони тремтіли й тарахкотіли від буйного шаленства. Тепер у нього прояснилося в голові, та й шлунок заспокоївся. Він спробував розпізнати те, що відчував, і врешті збагнув – то була радість.