Читать книгу Ожинове вино - Джоанн Харрис, Joanne Harris - Страница 9

Поґ-Гілл, літо 1975 року

Того літа більша частина життя Джея тривала під прикриттям, ніби в якійсь таємній війні. У дощові дні він сидів у своїй кімнаті й читав випуски «Денді»[10] або «Орла», слухав радіо, прикрутивши гучність до мінімуму, бо прикидався, що робить домашнє завдання, або писав пекуче нервові оповідання під назвами на кшталт «Вояки-людоїди із забороненого міста» або «Людина, яка переслідувала блискавку».

Грошей у нього завжди було повно. По неділях він заробляв двадцять пенні за миття зеленого Остіна свого дідуся; ту саму суму йому платили за підстригання газону. Короткі й нечасті листи від батьків незмінно супроводжувалися грошовим переказом, і він витрачав свої небачені статки зі зловтішною радістю. Комікси, жуйка, якщо вийде – цигарки; його приваблювало все, що могло викликати обурення батьків. Він зберігав свої скарби біля каналу, у бляшанці з-під печива, а дідусеві й бабусі казав, що кладе гроші в банк. Формально це й справді було так. За розхитаним каменем, який він дбайливо витяг із залишків старого шлюза, був сховок десь на п’ятнадцять квадратних дюймів – якраз вистачало, щоб запхати туди бляшанку. Вхід до скарбниці закривав клапоть торфу, вирізаний на березі кишеньковим ножем. Протягом перших двох тижнів канікул він їздив туди мало не щодня – грівся на пласкому камінні греблі, курив, читав, густо списував оповіданнями блокнот або слухав радіо, викрутивши ручку гучності на повну й стрясаючи забруднене повітря. Його спогади про це літо закарбувались у звуках: Піт Вінґфілд із піснею «Вісімнадцять з кулею» або Теммі Вайнет із хітом «Р.О.З.Л.У.К.А». Він або підспівував, або підігравав на уявній гітарі та кривлявся перед невидимою публікою. Аж відтак зрозумів, яким необачним був. На звалищі було чудово чути все, що відбувалося на каналі, тож протягом цих двох тижнів Зет із бандою могли навідати його будь-якої миті. Вони могли захопити його, поки він дрімав на березі, або загнати в кут біля зольника, і найгірше – із безтурботно відкритою скарбницею. Джеєві ніколи й на гадку не спадало, що на його території можуть перебувати й інші хлопчаки. Навіть не уявляв, що ця територія вже належить комусь – крутішому, старшому й досвідченішому у вуличних бійках. Сам він ніколи не бився. Школа Мурлендз не схвалювала такі прояви поганого виховання. Його нечисленні лондонські друзі були стриманими й не дуже товариськими – дівчатка-балерини із власними поні та хлопці-кадети з бездоганними зубами. Джей ніколи повною мірою не вписувався в їхнє коло. Його мати була акторкою, чия кар’єра опинилася в тісному куті комедійного серіалу під назвою «Матінко моя!» – про вдівця, що сам виховує трьох підлітків. Джеєва мати грала роль набридливої власниці будинку місіс Дайкс, тож їх постійно зупиняли на вулиці якісь люди й волали її коронну серіальну фразу: «Я вам не заважатиму?»

Батькові Джея, Хлібцевому Баронові, який надбав собі статки на «Трімбл» – популярних дієтичних хлібцях, так і не вдалося заробити аж так багато грошей, щоб компенсувати відсутність шляхетного походження, тож йому доводилося ховати невпевненість за завісою сигарного диму та вдаваної веселості. Джеєві він також був поперек горлянки, зі своєю іст-ендською вимовою та лискучими костюмами. Хлопець завжди вважав себе належним до іншого виду – простішого й міцнішого. Але ж як він помилявся!

Їх було троє. Вищі й старші за Джея – їм було вже чотирнадцять, може, навіть п’ятнадцять. Вони йшли перевальцем по доріжці вздовж каналу – з таким бундючним виглядом, ніби маркували власну територію. Джей інстинктивно прикрутив гучність радіо і причаївся в затінку; його обурювало те, як по-хазяйськи вони облаштувались на греблі: один нахилився до води, щоб підчепити щось звідти палицею, інший чиркав сірником по своїх джинсах, намагаючись запалити цигарку. Джей обережно спостерігав за ними зі свого сховища, в потилиці щось кололо. Вони мали небезпечний вигляд – були кланом, в однакових джинсах, чоботах із блискавками, футболках без рукавів; належали до племені, до якого Джеєві було зась. В одного з них – високого, худорлявого хлопця – була пневматична гвинтівка: він недбало повісив її на зігнуту руку. Обличчя мав плескате, а підборіддя було обсипане червоними прищами. Очі скидалися на кулькопідшипники. Інший сидів навпочіпки спиною до Джея, тож той бачив круглясті боки, що випиналися з-під футболки, та широку резинку трусів, що стирчала над низьким поясом джинсів. На трусах були намальовані літачки, і це чомусь дуже розсмішило Джея: спочатку він порскав у затиснутий кулак, але згодом не витримав і гучно розреготався.

Літачок одразу ж розвернувся: спідня губа в нього відвисла від подиву. Якусь секунду хлопці роздивлялися один одного. А тоді він випростав руку і схопив Джея за сорочку.

– Шо ти в біса тут забув?

Двоє інших хлопців спостерігали за ними з ворожою цікавістю. Третій – юнак із чудернацькими бакенбардами й повадками павука – тицьнув Джея у груди кісточками затиснутого кулака.

– Маєш питання, товстунчику?

Їхній акцент звучав дивно, майже незрозуміло: то був якийсь набір голосних, і Джей знову гигикнув, мало не розреготався, бо ніяк не міг утриматися.

– Ти не тіко дебіл, а ще й глухий? – допитувався Бакенбард.

– Перепрошую, – відповів Джей, намагаючись вивільнитися. – Ви так несподівано з’явилися. Не хотів вас налякати.

Троє хлопців пильно дивилися на нього. Очі в них були того ж невиразного кольору, що й небо – переливчасто-сірі. Високий хлопець недвозначно погладжував приклáд гвинтівки. З його обличчя не сходила цікавість – очевидно, він розважався. Джей помітив літери, витатуйовані на кісточках його пальців – читалися вони як ім’я чи, радше, прізвисько, – ЗЕТ. Він зрозумів, що ця наколка – непрофесійна. Хлопчина видлубав це самотужки, за допомогою циркуля й пляшечки чорнила. Джей раптом ніби побачив, як той займався цим, – із перекошеним, але вдоволеним обличчям, якось по обіді, під час уроку математики або англійської, а вчитель при цьому робив вигляд, що не бачить, хоч Зет не дуже й ховався… Учитель вважав, що так простіше. Безпечніше.

– Налякати нас? – яскраві очка-підшипники закотилися від удаваного сміху.

Бакенбард загигикав.

– А цигу даси? – голос Зета звучав приязно, але Джей завважив, що Літачок досі не відпустив його сорочку.

– Цигарку? – він почав ритися в кишені, зробив незграбну спробу звільнитися та врешті видобув пачку «Плеєрз». – Звісно. Ось, візьміть цигарку.

Зет витягнув дві й передав пачку Бакенбардові, а потім Літачкові.

– Гаразд, залиште собі всю, – промовив Джей і відчув, як у нього паморочиться в голові.

– Сірники?

Він витяг коробку із кишені джинсів і простягнув їм.

– І це можете залишити собі.

Прикурюючи, Літачок кинув на нього якийсь масний погляд, мов оцінював. Інші двоє підсунулися ближче.

– То, може, в тебе й спайси[11] є? – приязно поцікавився Зет. Літачок заходився нишпорити в Джеєвих кишенях.

Пручатися було надто пізно. Якби він смикнувся хвилиною раніше, то мав би перевагу завдяки несподіванці, зміг би проскочити між ними прямо до греблі, а звідти – до залізниці. А тепер уже не вийде. Вони вже відчули сморід страху. Загребущі руки жадібними пальцями вивертали Джеєві кишені. Жуйка, пара цукерок, монетки – увесь вміст його кишень посипався у підставлені долоні.

– Гей, руки геть! То моє!

Але його голос тремтів. Він намагався вмовити себе, що то неважливо, що немає нічого страшного в тому, що вони заберуть усе це барахло – воно все одно майже нічого не варте, – але хлопця долало гнітюче, бридке відчуття безпорадності й сорому.

А потім Зет підняв приймач.

– Непогано, – прокоментував він.

Джей геть про нього забув; радіо валялось у траві, в тіні гілок, і його можна було й не помітити. Мабуть, завдяки грі світла, зрадницькому проблиску хромованих деталей або просто через невезіння, але Зет його угледів, нахилився й підняв.

– Це моє, – прошелестів Джей майже нечутно; здавалося, що у роті в нього повно голок.

Зет поглянув на нього й вишкірився.

– Моє, – пошепки повторив Джей.

– Так і є, чуваче, – погодився Зет і простягнув приймач Джеєві.

Їхні погляди зустрілися. Джей майже благально простягнув руку. Зет зовсім трохи відвів приймач убік і одразу запустив його ударом ноги в повітря – широкою блискучою дугою. Якусь мить радіо блимало там, наче маленький космічний корабель, але одразу ж врізалося у кам’яний виступ греблі й розбилося на сотню пластикових і хромованих друзок.

– І це – го-о-о-ол! – заверещав Бакенбард і почав витанцьовувати й скакати серед уламків. Літачок дурнувато гигикав. Та Зет дивився на Джея із тим само зацікавленим виразом обличчя; його рука лежала на прикладі гвинтівки, а очі були спокійні й мало не співчутливі. Він ніби хотів сказати: «Що тепер, чуваче? Що тепер? Що тепер?»

Джей відчував, як йому все дужче пекло очі, ніби сльози були з розплавленого свинцю, і він щосили намагався не дати їм розтектися по щоках. Глянув на залишки радіо, що виблискували на камінні, й намагався переконати себе, що нічого страшного немає. Це лише старий радіоприймач, не вартий того, щоб бути за нього відгамселеним, але лють у ньому не дослухалася до аргументів. Він ступив крок у напрямку шлюзу, а потім розвернувся і, навіть не думаючи, від душі вмазав по спокійному, усміхненому обличчю Зета. Одразу ж на Джея наскочили Літачок із Бакенбардом, вони лупцювали його й копали, але йому все ж вдалося добряче врізати Зетові у черевну ямку, і цей удар поцілив значно краще, ніж незграбний перший. Зет хрипко зойкнув, зігнувся й осів на траву. Літачок спробував знову схопити Джея, але він, слизький від поту, зміг випростатися й прослизнути в нападника під рукою. Спіткнувся на уламках свого радіо, проте помчав уперед, ухилився від Бакенбарда, скотився насипом і чкурнув доріжкою для вершників до залізничного мосту. Хтось верещав йому у спину, але через відстань та густий місцевий акцент він майже нічого не розібрав, хоча погроза була цілком зрозумілою. Видряпавшись на насип, Джей показав середній палець трьом далеким фігурам, витяг із чагарника свій велосипед і за хвилину вже мчав назад до Монктона. З носа в нього юшило, руки були всі в подряпинах – наслідки стрибків у кущі, але в душі він співав переможну пісню. Навіть розчарування від утрати приймача на якийсь час минуло. Мабуть, саме це дике, чарівне відчуття й привело його того дня до оселі Джо. Пізніше він переконував себе, що то була лише випадковість, що він тоді не хотів нічого – лише мчати назустріч вітру, але згодом подумалось, що його туди притягла якась шалена приреченість, якийсь поклик. Він наче почув його – безсловесний голос дивної чистоти й тональності, – і побачив вуличний вказівник «ПРОВУЛОК ПОҐ-ГІЛЛ» у яскравому світлі надзахідного сонця, ніби щоб навмисне привернути його увагу. Тож замість того, щоб, як завжди, проїхати повз цю вузьку вуличку, він зупинився і повів велосипеда туди, щоб зазирнути за кам’яний мур, за яким один старий шматував хміль-яблука на вино.