Читать книгу Ожинове вино - Джоанн Харрис, Joanne Harris - Страница 12

Лондон, березень 1999 року

– Навіть найнуднішого і найчерствішого персонажа можна трохи оживити, – заявив він своїм студентам-вечірникам, – якщо дати йому якусь кохану істоту. Дитину, любчика або собача.

«Тільки якщо пишеш не фентезі, – всміхнувшись, подумав він. – У цьому випадку достатньо наділити героїв жовтими очима».

Джей умостився на столі, поряд зі своєю набухлою повстяною торбою, опираючись бажанню доторкнутись до неї, відкрити її. Студенти перелякано витріщалися на нього, дехто робив нотатки. «Навіть… – старанно дряпаючи аркуш, намагаючись не втратити жодного слова, – навіть… собача».

Це Керрі наполягла, щоб він став викладачем, а йому не подобалася амбітність студентів і рабська готовність підкорятися правилам. Їх було п’ятнадцять, майже всі вдягнені в чорне; серйозні хлопці й наполегливі дівчата з короткими стрижками, пірсингом у бровах і вимовою привілейованого класу. Одна з дівчат, така схожа на Керрі, якою та була п’ять років тому, що могла здатися її сестрою, читала вголос своє оповідання про чорну мати-одиначку, що живе в квартирі в Шеффілді, написане для вправляння в описі характерів. Джей намацав у кишені брошуру про звільнення й відпочинок і спробував зосередитися на оповіданні, але голос дівчини видавався йому набридливим гуркотом, схожим на неприємне дзижчання оси. Час від часу він кивав, імітуючи інтерес. Він і досі був ледь під хмелем.

З минулої ночі світ ніби трохи посунувся й зосередився у фокусі. Ніби щось, на що він дивився довгі роки, але насправді не бачив, стало видимим.

Дівчина собі все сюрчала. Читаючи, вона супилася і машинально копала ніжку стола правою ногою. Джей притлумив позіх. Вона ж така завзята, нагадав він собі. Завзята й доволі бридка у своїй самозаглибленості, наче підліток, що полює на прищі. Слово «бля» було у неї в кожному реченні, можливо, заради правдоподібності. Джей мало не розреготався. Вона вимовляла його як «бльо».

Він розумів, що насправді не п’яний. Спорожнив пляшку декілька годин тому, і навіть тоді йому навіть не паморочилося в голові. Після всього, що сталося за день, він спочатку вирішив пропустити семінар, але врешті все ж пішов, бо його раптом заскочила думка, що доведеться повертатися додому, а там Керрі та її мовчазний докір. Просто вбити час, подумки вмовив він себе. Вбити час. Дія вина Джо вже напевно скінчилася, але він усе ж почувався трохи збудженим. Так, наче нормальний хід речей призупинився на день, даючи йому неочікуваний вихідний. Мабуть, так сталося тому, що він надто багато думав про Джо. Спогади насувалися один за одним, їх було так багато, що він навіть перестав рахувати, ніби у пляшці було не вино, а сам час, що виривався з прокислого осаду струменем диму, таким собі джином, що примушував його… Зійти з глузду? Чи, навпаки, здобути здоровий глузд? Він ніяк не міг зосередитися. Ретро-радіостанція, постійно налаштована на минулі літа, безцільно бриніла у підсвідомості. Йому ніби знову було тринадцять, а голова була забита мріями й фантазіями. Ось він у школі, а крізь вікно залітають літні пахощі, і провулок Поґ-Гілл просто тут, за рогом, і годинник глухо відміряє час до кінця семестру.

Але ж тепер він викладач, пригадав Джей. Викладач, який згорає від нетерпіння, чекаючи кінця уроку. Його студенти, навпаки, відчайдушно хочуть продовжити заняття і всотувати кожне безглузде слово. Він же все-таки Джей Макінтош, автор роману «Три літа з Джо Хміль-яблуком». Письменник, який ніколи не писав. Учитель, який не має чому вчити.

Він цієї думки він розреготався.

Мабуть, це щось у повітрі, подумалось йому. Повіяло веселющим газом або ж пахощами далеких країв. Нудна дівчинка припинила читання – може, це оповідання добігло кінця – і витріщилася на нього зі щирою образою. Вона так нагадувала Керрі, що він знову не зміг втримати сміх.

– Я сьогодні купив будинок, – раптом повідомив він.

Вони дивилися на нього без жодної реакції. Один юнак у сорочці «Байрон»[14] записав його слова: «Купив… сьогодні… будинок».

Джо витяг із кишені брошуру. Вона вже була замацана багатьма руками, але, побачивши фото будинку, він відчув, як підстрибнуло серце.

– Не зовсім будинок, – виправив він сам себе. – Це – чатто. – Він знову розреготався. – Так називав його Джо. Своє чатто у Бордо.

Він відкрив брошуру і вголос зачитав рекламу. Студенти слухняно слухали. Сорочка «Байрон» конспектував.

Шато Фудуен, Ло-і-Гаронна. Ланскне-су-Танн. Це справжнє шато вісімнадцятого століття, розташоване в серці найбільш популярного виноробного регіону Франції, містить виноградник, фруктовий сад, озеро й широкополі лани, а також гаражні споруди, винокурню, будинок із п’ятьма спальнями, передпокоєм і вітальнею, під дахом – справжні дубові крокви. Можливий торг.

– Звісно, це коштувало мені трохи більше, ніж п’ять тисяч фунтів. Із сімдесят п’ятого року ціни дещо виросли.

На мить Джей замислився, чи хтось із цих студентів хоча б з’явився на світ у сімдесят п’ятому. Вони мовчки втупились у нього, намагаючись збагнути, що відбувається.

– Перепрошую, докторе Макінтош, – спитала дівчина. Так і не сівши, вона тепер мала доволі войовничий вигляд. – Можете пояснити, який стосунок це має до мого завдання?

Джей знову розреготався. Раптом усе здалося йому таким кумедним, таким несправжнім. Він відчув, що може говорити й робити, що йому заманеться. Нормальність тимчасово забута. У нього промайнула думка, що саме такий вигляд і має сп’яніння. А він усі ці роки напивався неправильно.

– Звичайно, – усміхнувся він до неї. – Ось це, – він підняв брошуру, щоб усім було добре видно, – це – найоригінальніший і найекспресивніший художній текст, який я бачив з початку семестру.

Запанувала тиша. Навіть Сорочка «Байрон» забув про свій конспект і натомість поїдав його очима. Джей обвів поглядом клас, сподіваючись хоч на якусь реакцію. Всі запопадливо мовчали.

– Чому ви тут? – несподівано спитав він. – Що ви сподіваєтесь отримати від цих занять?

Він намагався втримати сміх, побачивши їхні шоковані обличчя, їхнє ввічливе нерозуміння. Відчував себе молодшим за будь-кого з них, зухвалим школярем перед цілою кімнатою нудних, педантичних училок.

– Ви ж молоді. У вас добре розвинена уява. Якого біса ви всі строчите про чорних матерів-одиначок та торчків із Глазго, і всюди щедро пхаєте слово «бльо»?

– Але сер, це ж ви дали таке завдання.

Йому не вдалося відволікти войовничу дівчину. Вона дивилася на нього, стискаючи тоненькими пальцями зневажене оповідання.

– До біса завдання! – весело вигукнув він. – Ви ж пишете не тому, що хтось дає вам завдання. Ви пишете тому, що не можете не писати, або тому, що сподіваєтеся: хтось це почує, чи тому, що писання допоможе вам владнати якусь внутрішню травму, або ж відновити щось…

Акцентуючи ці слова, він щосили ляпнув по важкій повстяній торбі, і звідти почувся дзенькіт пляшок – цей звук ні з чим не сплутаєш. Деякі студенти обмінялися поглядами. Джей повернувся до класу спиною. Його не покидало відчуття, що він марить.

– Тільки-от мені цікаво, де ж магія? – спитав він. – Де килими-літуни, де гаїтянське вуду, де самотні стрільці й прип’яті до залізничних колій оголені дами? Де індіанські слідопити й чотирирукі богині, де пірати й велетенські мавпи? Де в біса космічні прибульці?

Запала тривала тиша. Студенти не зводили з нього очей. Дівчина затиснула своє завдання так міцно, що аркуші зім’ялися в її кулаці. Обличчя в неї сполотніло.

– Та ви ж п’яний, як чіп, так? – її голос тремтів від люті й відрази. – Тому ви так зі мною поводитеся. Тому що ви налигалися.

Джей укотре розреготався.

– Дозволю собі процитувати чи то Черчіля, чи когось такого – я, може, й п’яний, а ти й на ранок зостанешся потворою.

– Бля, та пішов ти! – кинула вона йому в обличчя, цього разу вимовивши це слово як треба, і покрокувала до дверей. – До біса тебе й твій семінар! Я все розповім деканові!

Якусь мить їй услід бриніла тиша. Потім покотився шепіт. Він затопив кімнату. Джей не одразу зрозумів, чи то були справжні звуки, чи лише плід його уяви. Повстяна торба дзвеніла й торохтіла, гриміла й підстрибувала. Звук, уявний чи ні, заповнив собою весь простір.

Аж тут Сорочка «Байрон» підвівся й зааплодував.

Декілька студентів обережно глянули на нього й приєдналися. До них доєдналися ще декілька. Незабаром половина аудиторії була на ногах, і більшість плескала в долоні. Вони продовжували аплодувати, а Джей підхопив свій повстяний лантух, підійшов до дверей, прочинив їх, вийшов з кімнати й обережно причинив двері за собою. Аплодисменти потроху вщухали, якісь голоси бурмотіли щось ніякове. Зсередини повстяної торби долетів дзенькіт пляшок. Поряд зі мною Особливі, виконавши свою місію, пошепки ділилися таємницями.