Читать книгу Ожинове вино - Джоанн Харрис, Joanne Harris - Страница 16

Париж, березень 1999 року

Джей усю ніч протирлувався в аеропорту Шарля де Голля. Навіть подрімав на одному з рельєфних помаранчевих лежаків, але був надто збудженим, щоб справді розслабитися. Здавалося, його сповнює невичерпна енергія, а об ребра б’ється електрична куля. Відчуття дивним чином загострилися. Запахи – хлорка, піт, цигарковий дим, парфуми, вранішня кава – накочували хвилями. О п’ятій ранку він вирішив припинити спроби заснути і пішов до кафетерію. Там замовив еспресо, пару круасанів і квадратик шоколаду «Пулен». Перший швидкий поїзд на Марсель відходив о десять на сьому. Звідти більш повільний потяг відвезе його до Ажена[30], а там він візьме таксі до… до речі, де це? Мапа у брошурі була дуже приблизною, тож він сподівався з’ясувати точніший напрямок уже в Ажені. До того ж уся ця подорож виявилася дуже приємною – розмитий від швидкості пейзаж за вікном, і вже скоро він опиниться у місці, яке для нього поки що – хрестик на карті. Ніби, скуштувавши вина Джо, він сам зміг стати ним – видряпувати маршрут хрестиками на карті, змінювати власну особистість на догоду своїм забаганкам. Водночас відчував, ніби йому стало легше, бо звільнився від болю і злості, які так довго в собі носив – такий безглуздий баласт, так багато років.

«Якщо заїхати достатньо далеко, – любив говорити Джо, – всі правила втрачають чинність».

Тепер Джей починав розуміти, що той мав на увазі. Істина, вірність, справжність. Ці речі, які прив’язують нас до рідних місць і облич, уже нічого не важать. Він міг бути будь-ким. Їхати будь-куди. В аеропортах, на вокзалах і автостанціях можливо все. Ніхто не ставить питань. Люди стають майже невидимими. Просто ще один пасажир, один із тисячі. Ніхто його не впізнає. Ніхто тут і не чув про нього.

У потягу він навіть подрімав і бачив сон – навдивовижу правдоподібний і яскравий – про те, як він у Нижньому Краї біжить уздовж каналу й марно намагається наздогнати вантажний поїзд із вугіллям. Невідь-чому він дуже виразно побачив зношений метал ходових частин платформи. Відчув запах вугільного пилу та старої колісної змазки. А на останній платформі побачив Джо – той сидів на купі вугілля, вдягнений в оранжеву шахтарську робу та кашкет машиніста Британської залізниці. Джо махав йому на прощання, в одній руці тримаючи пляшку домашнього вина, а в другій – карту світу; він щось йому вигукував, але через відстань Джей так нічого й не почув.

Він прокинувся зі спраглим горлом за двадцять миль до Марселя, сільські пейзажі пробігали повз нього блакитною стрічкою з кольоровими розводами. Пішов до мінібару по горілку з тоніком і повільно випив її, потім закурив цигарку.

Він і досі розцінював це як заборонену насолоду, в якій відчуття провини переплітається з радісним збудженням – наче школу прогуляти.

Відтак знову витяг із кишені брошуру. Непоправно зім’ятий дешевий папір уже почав розлазитися по місцях згину. Якусь мить він навіть був упевнений, що тепер почуватиметься інакше, що відчуття обов’язковості того, що з ним відбувається, щезло. Але воно нікуди не ділося. У повстяній торбі Особливі бурмотіли й підсміювались під стукіт коліс, і осад давнього літа коливався в них, наче пурпуровий мул.

Йому здалося, що потяг ніколи не доїде до Марселя.