Читать книгу Ожинове вино - Джоанн Харрис, Joanne Harris - Страница 13

Поґ-Гілл, липень 1975 року

Після того епізоду він ще не раз приїздив у гості до Джо, хоча так і не зміг полюбити його вино. Коли хлопець приїздив, Джо анітрохи не дивувався, а просто приносив пляшку лимонаду, наче й чекав на нього. Про оберіг він теж не питав. Джей раз по раз у нього допитувався зі скептицизмом людини, яка потай хоче, щоб її таки переконали, але старий уникав прямої відповіді.

– Магія, – пояснював він, підморгуючи, і в такий спосіб натякаючи, що це – жарт. – Навчився в однієї пані з Пуерто Круз.

– Я думав, це було на Гаїті, – переривав його Джей.

Джо стенав плечима.

– Яка різниця, – байдуже відповідав він. – Воно ж спрацювало.

Джей мусив визнати, що таки спрацювало. Але ж то лише травки, правда? Травки й палички, загорнуті в ганчірку. Та все ж ця штука зробила його…

Джо усміхнувся.

– Гей, хлопче! Невидимим ти не став.

Він відсунув дашок кепки від очей.

– А як же тоді?

Джо глянув на нього.

– Деякі рослини мають певні властивості, так? – промовив він.

Джей кивнув.

– Аспірин. Наперстянка[15]. Хінін. У стародавні часи їх також назвали б магією.

– Але ж це ліки.

– Нехай так. Але декілька сторіч тому між магією й медициною не було ніякої різниці. Люди просто щось знали. У щось вірили. Наприклад, що від зубного болю потрібно жувати гвоздику, а від болю в горлі – блошину м’яту, або що гілочки горобини відганяють злих духів.

Джо поглянув на хлопця, ніби перевіряючи, чи не глузує той із нього.

– Вся справа у властивостях, – повторив він. – Якщо багато подорожуєш і вмієш відкривати розум новому, то й багато чому навчишся.

Джей так і не зрозумів, чи Джо справді в це вірив, а чи його епізодичне сприйняття магії було частиною хитромудрого плану, як його ошукати. Звісно, стариганю подобалося шуткувати. Його веселило Джеєве невігластво у садівництві, й декілька тижнів він морочив хлопцеві голову, стверджуючи, що невинний кущ лемонграсу – то насправді макаронне дерево, навіть показував йому бліді м’які паростки «спагеті», що проклюнулися між тонким, як папір, листям; або що величезний борщовик може витягти із землі коріння й ходити на ньому, наче трифід[16]; або що миші чудово ловляться на валеріану. Джей був довірливий, а Джо щоразу вигадував нові способи його обдурити. Але в дечому він був абсолютно щирий. Можливо, стільки років переконуючи інших, він і сам повірив у власні вигадки. Його життя визначали ритуали й забобони, більшість із яких він почерпнув з пошарпаного «Травника Калпепера»[17], що незмінно лежав біля його ліжка. Лоскотав помідори, щоб змусити їх рости. Ніколи не вимикав радіо, стверджуючи, що рослини міцнішають під музику. Вони віддавали перевагу «Радіо 1» – Джо був переконаний, що цибуля-порей стає аж на два дюйми вищою на хвилі передачі «Вибір молоді з Едом Стюартом», та й сам він, зайнятий працею, підспівував «Королеві диско»[18] та «Підтримай свого чоловіка»[19] голосом підстаркуватого естрадника, що урочисто лунав над кущами порічок, поки Джо займався збором ягід та обрізкою. Він завжди саджав на молодий місяць, а врожай збирав на повний. У теплиці в нього висів місячний засівний календар, кожний день у якому був позначений десятком різних кольорів: коричневий – для картоплі, жовтий – для пастернаку, помаранчевий – для моркви. Поливав, обрізав дерева і обирав місця для нових саджанців він також за астрологічним розкладом. Найкумедніше те, що сад за такого ексцентричного планування просто буяв: там рядком росла добірна й пишна капуста й ріпа, солодка й соковита морква, в якій дивним чином не заводилися слимаки, а у дерев гнулися гілки під вагою яблук, груш, слив та вишень. До гілок були скотчем примотані яскраві штуки, на вигляд – східного походження, що мали берегти фрукти від птахів. Астрологічні символи, старанно викладені на гравійних доріжках із кольорового скла та глиняних уламків, облямовували клумби. В обійсті Джо китайська медицина кумалася з англійським фольклором, а хімія – із містицизмом. Тож Джей міг у все це повірити. Він і вірив. Коли тобі тринадцять, будь-що видається цілком імовірним. Джо називав це буденною магією. Дилетантською алхімією. Ніякої метушні, жодних феєрверків. Просто суміш трав і корінців, зібраних у пору сприятливого розташування планет. Пошепки вимовлена примова, намальований у повітрі магічний знак, який підгледів у циган в одній зі своїх подорожей. Можливо, у щось більш ексцентричне Джей і не повірив би. Та, попри свої сумніви чи, може, навіть завдяки їм, він бачив у Джо щось дуже заспокійливе, якесь внутрішнє умиротворення, яке огортало його і викликало у хлопця цікавість і певні заздрощі. Джо здавався таким супокійним – сам-один у невеличкому будиночку, в оточенні рослин, – проте в ньому жило незвичайне відчуття дива та радісне зачудування світом. Він не здобув майже ніякої освіти, адже кинув школу у дванадцять років заради роботи на шахті, але при цьому був невичерпним джерелом інформації, життєвих оповідок та фольклору.

Літо минало, і Джей усе частіше й частіше заходив у гості до Джо. Той ніколи нічого не питав, але дозволяв Джеєві базікати, поки сам працював у саду або на самозахопленій ділянці понад залізницею; час від часу киваючи, щоб показати, що він чув, що він уважно слухає. Вони частувалися шматами фруктового пирога і товстими сандвічами з беконом та яйцем – Джо не визнавав ніяких хлібців «Трімбл» – і кухлями пили міцний солодкий чай. Час від часу Джей приносив цигарки, солодощі та журнали, і Джо приймав ці подарунки без особливої вдячності й без здивування, так само, як і присутність хлопця. Трохи вгамувавши ніяковість, Джей навіть прочитав йому декілька своїх оповідань, які старий вислухав з урочистим і, як видалося, схвальним мовчанням. Коли ж Джей був не у балакучому настрої, Джо розповідав йому про себе, про роботу в шахтах і про те, як він під час війни поїхав до Франції, де їх розквартирували в Дьєппі на пів року, а потім граната відірвала йому два пальці на руці – при цьому пошкоджена кінцівка крутилася, наче жвава морська зірка, – і про те, як потім, будучи непридатним до військової служби, він повернувся у копальні й ґарував там шість років, аж поки не дременув на вантажному судні до Америки.

– Бо з-під землі, хлопче, багато світу не побачиш, а мені завше хотілося подивитись, що у світі є. А ти сам багато подорожував?

Джей розповів йому, що двічі був у Флориді з батьками, а також їздив на канікули на південь Франції, на Тенерифе та в Алгарве[20]. Джо зневажливо пирхнув.

– Я тобі про справжні подорожі, малий. Не про цей мотлох із турагентських брошур, а про справжні пригоди. Паризький Новий міст вранішнім ранком, коли там немає нікого, крім волоцюг, що вилазять з-під мосту та з метро, і на воді виблискують сонячні промені. Нью-Йорк. Централ-парк весною. Рим. Острів Вознесіння. Перехід через італійські Альпи на віслюку. Відплиття з Криту на човні зеленяра. Пішки по Гімалаях. Частування рисом на листі у храмі Ґанеші[21]. Шквал біля берегів Нової Гвінеї. Весна у Москві, і з-під талого снігу проступає все зимове собаче гівно.

Очі в нього заблищали.

– Я все це бачив, хлопче, – промовив він. – І ще багато чого. Я дав собі обіцянку, що побачу геть усе.

Джей вірив йому. На стінах у нього висіли географічні карти, підписані кривим почерком. У них були встромлені різнокольорові шпильки, що позначали відвідані місця. Джо розповідав історії про токійські борделі й тайські святилища, про райських птахів, гігантські дерева баньяну і про стоячі камені на краю світу. У великій шафі для спецій поруч із його ліжком зберігалося безліч насіння, дбайливо загорнутого в конвертики з газетного паперу, надписані дрібними охайними літерами: tuberosa rubra maritima, tuberosa panax odarata, тисячі й тисячі картоплин у маленьких відділеннях, а з ними й морква, гарбузи, помідори, артишоки, порей (самої тільки цибулі триста видів), шавлія, тим’ян, солодкий бергамот – приголомшлива, коштовна колекція лікарських рослин та городини, зібрана під час його подорожей – кожне позначене, запаковане й готове до висаджування. За словами Джо, деякі з цих рослин уже вимерли в дикій природі, а їхні властивості забули всі, крім дрібки експертів. Із мільйонів видів фруктів та овочів, які коли-небудь росли на землі, дотепер вирощують лише декілька десятків.

– В усьому винне оте інтенсивне фермерство, – примовляв він, спираючись на свою лопату і ковтаючи чай із кухля. – Спеціалізація вбиває різноманітність. До того ж, людям воно й непотрібне. Вони хочуть, щоб усе було однаково. Кругленькі червоні помідорчики, і їх не хвилює, що існують же й довгі жовті, значно смачніші. Але ж червоні на поличках видаються привабливішими.

Він рукою обвів ділянку, вказуючи на охайні ряди овочів уздовж залізничного насипу, саморобний парник у занедбаній будці сигнальника, фруктові дерева, що росли, спираючись на мур.

– Тут ростуть такі екземпляри, які не побачиш більше ніде в усій Англії, – стиха промовив він. – А в моїй скрині є таке насіння, якого немає більше ніде в світі.

Джей зачудовано слухав його. Раніше йому не випадало цікавитися рослинами. Він навряд чи зміг би відрізнити яблуко «Гренні Сміт»[22] від «Ред делішес»[23]. Звісно, він знав картоплю, але балачки Джо про сині хміль-яблука та бульби сорту «Рожева шишка» виходили за межі його розуміння. Від самої думки про те, що тут є таємниця, що дещо загадкове й напівзабуте росте просто біля насипу, а старий – єдиний хранитель, запалювала Джея нечуваним ентузіазмом. Авжеж, це було пов’язано з Джо. З його історіями. З його спогадами. З самою енергією цього чоловіка. Він раптом побачив у Джо те, чого ніколи не бачив в іншій людини. Покликання. Цілеспрямованість.

– Чому ти повернувся, Джо? – якось спитав його хлопець. – Після всіх подорожей, чому ти опинився тут?

Джо серйозно поглянув на нього з-під дашка свого шахтарського кашкета.

– Бо це – частина мого плану, хлопче, – одказав він. – Я не збираюся стирчати тут ціле життя. Одного дня я вирушу звідси. Незабаром.

– Куди?

– Зараз покажу.

Він засунув руку в кишеню сорочки й витяг засмальцьоване шкіряне портмоне. Відкривши його, розгорнув вирізану з кольорового журналу фотографію, намагаючись не розірвати її по затертих до білого лініях згину. На фото був зображений будинок.

– Що це? – глипнув на фотографію Джей.

Картинка була доволі ординарною – великий будинок, зведений з блідо-рожевого каменю, перед ним – смуга землі, на якій щось росте впорядкованими рядами. Джо розгладив вирізку.

– Це моє чатто, малий, – промовив він. – У Бордо, у Франції. Моє власне чатто з виноградником та столітнім садом, де ростуть персики, груші, яблука й мигдаль. – Очі в нього заблищали. – Коли зберу достатньо грошви, я його придбаю – п’яти тисяч вистачить – і робитиму найкраще вино на всьому півдні. «Чатто Кокс, 1975 року». Звучить?

Джей розглядав його з сумнівом.

– У Бордо сонячно цілий рік, – із усмішкою пояснив Джо. – Апельсини в січні. Персики завбільшки з крикетний м’яч[24]. Оливи. Ківі. Мигдаль. Дині. І простір. Багато миль садів і виноградників, а земля дешевша за грязюку. Ґрунт масний, наче фруктовий пиріг. Красуньки чавлять виноград босими ногами. Рай на землі.

– П’ять тисяч фунтів – то чималі гроші, – стурбовано промовив Джей.

Джо у відповідь постукав пальцем по кінчику носа.

– Я туди таки доберуся, – утаємниченим тоном запевнив він. – Якщо чогось дуже кортить, то завше це здобудеш.

– Але ж ти навіть французької не знаєш.

У відповідь Джо раптом вибухнув тирадою якоюсь незрозумілою тарабарською мовою, яку Джей ніколи навіть не чув.

– Джо, я вчу французьку в школі, – попередив він. – І це зовсім не схоже на…

Старий поблажливо глянув на хлопця.

– Це діалект, малий, – пояснив він. – Перейняв його від циган у Марселі. Повір, я добре туди впишуся.

Він обережно згорнув фотографію і заховав у портмоне. Джей здивовано глипнув на нього, тепер повністю переконаний.

– Колись ти побачиш, що я маю на увазі, хлопче, – сказав він. – Чекай-но.

– Можна мені з тобою? – спитав Джей. – Візьмеш мене?

Джо замислився, схиливши голову набік.

– Може, й візьму, якщо захочеш приїхати. Чому б ні.

– Обіцяєш?

– Гаразд, – усміхнувся він. – Обіцяю. Кокс і Макінтош, найкращі винороби регіону Бордо. Як тобі таке?

Вони випили за свою мрію теплого ожинового вина 73-го року.