Читать книгу Маг - Джон Фаулз - Страница 11

За чотири дні я стояв на горі Гімет, споглядаючи на мегаполіс Афіни-Пірей, на міста і передмістя, на будинки, що міріадами гральних костей розсипалися по рівнині Аттики. На півдні розляглося чисте блакитне передосіннє море з островами кольору світлої пемзи, а ген там, понад обрієм, у завмерлому розкішному потоці землі й води, височіли погідні гори Пелопоннесу. Погідні, пишні, величні… Я добирав якихось інших означень, менш зужиткованих, але кожне видавалося дуже вже вбогим. Тут око сягало поза вісімдесят миль у далину, все було прозоре, чудовне, просвітлене й просторе – таке, як і незчисленні віки тому. Я почувався астронавтом. Стояв по коліна в марсіянському чебреці під небом, що не відало ні хмар, ні пилу. Я глянув на свої бліді руки лондонця. Навіть вони тепер ввижалися іншими – нудотно чужими, віддавна непотрібними.

Коли це правічне середземноморське світло впало на довколишні простори, я пізнав їх досконалу красу, та коли торкнулося мене, я дізнав його ворожости. Постало враження, що це світло не очищає, а роз’їдає. Немовби на початку допиту разить очі яскрава лампа, і в розчахнутих дверях уже бачиш стіл із ременями, і вже твоє колишнє «я» тямить, що не витримає катування. Почасти цей страх, цю оголеність єства аж до першооснов викликало кохання, таж я закохався в грецькі краєвиди з першого погляду, всією душею й назавжди. Однак разом із коханням прийшло й суперечливе, самодратливе чуття безсилля й меншовартости. Ніби Греція була такою еротичною спокусницею, що хоч-не-хоч, а по вуха залюбишся, і водночас такою байдужою аристократкою, що й несила підійти до неї. Жодна з книжок, що я прочитав, не розтлумачила цієї недоброї, чарівливої, кіркеїної властивости, завдяки якій Греція єдина й неповторна. В Англії ми дуже мирно, спокійно, по-домашньому співіснуємо з нашими рештками природи і з її м’яким північним світлом; натомість у Греції природа й світло такі прекрасні, такі всюдисущі, такі потужні, такі буйні, що співіснування стоїть на своєрідному почутті – сплаві любови й ненависти. Багато місяців минуло, поки я це збагнув, а примирився з цим аж по багатьох роках.

Цього ж дня, трохи згодом, я стояв біля вікна в готельному номері, куди мене скерував знуджений молодик, представник Британської ради. Я саме написав листа до Алісон. Уже видавалося, що вона дуже далеко – не в часі, не в просторі, а в іншому вимірі, в якого нема назви. Мабуть, у дійсності. Я дивився на майдан Конституції – головне місце зустрічей афінян, на юрми людей, що проходжалися, на білі сорочки, темні окуляри й голі засмаглі руки. Над незліченними столиками кафе просто неба ширяв шелестливий гомін. Панувала спека, як у нас у липні, на небі й далі ні хмаринки. На сході виднів Гімет, де я стояв уранці; присмеркове сонце забарвило його схил ніжною й насиченою лілово-рожевою барвою цикламена. Навпроти, над скупченням дахів, височів масивний темний силует Акрополя – саме такий, який виснувався в уяві, а тому й нереальний. Я почувався так само радісно й довгождано заблукалим, так само щасливо й насторожено самотнім, як Аліса в Країні Див.

Від Афін до Фраксосу – вісім незабутніх годин на пароплавчику в південному напрямку. Острів лежить десь за шість миль від пелопоннеського узбережжя – такий самий незабутній, як і його оточення: з півночі й заходу Фраксос велетенською рукою обіймають гори, й він якраз у ліктьовому згині; ген далеко на сході манячать пагорби архіпелагу; на півдні м’яко-блакитна пустиня Егейського моря простягається до самого Криту. Фраксос прекрасний. Інші епітети не годяться. Його не назвеш милим, гарним, мальовничим; він прекрасний – дуже просто й без натяжки. Мені забило дух, коли я вперше побачив, як він пливе в промінні Венери, немовби величавий чорний кит, у вечірньому аметистовому морі. Та й досі мені забиває дух, коли заплющую очі й згадую про нього. Навіть в Егейському морі рідко де знайдеш таку красу. Пагорби тут поросли соснами – середземноморськими пініями, світлими, як пір’я в’юрка. Дев’ять десятих острова – це незаселена й необроблювана земля. Тільки сосни, невеликі затоки, море, тиша. У північно-західному куті, біля двох бухточок, мальовничо розсипалися сніжно-білі будиночки.

Однак уже здалеку, з моря, ріжуть око дві недоречності. Перша – дебелий готель в едвардіанському стилі на грецький копил. Ця будівля так само гармонує з краєвидом більшої частини гавані, як таксі з дорійським храмом. Друга – це споруда на краю села, яка не менш разюче дисонує з пейзажем. На її тлі будиночки видаються карликами. Страхітливо довга, кількаповерхова, вона – дарма що пишний коринфський фасад – скидається на фабрику. Згодом виявилося, що ця схожість не тільки зовнішня.

Якщо не брати до уваги школи імени Байрона, готелю «Філадельфія» і самого села, то можна сказати, що острів, усі тридцять квадратних миль, – це незаймана земля. Кілька маслинових садів і терасових полів на крутому північному схилі, а решту Фраксосу покриває сосновий праліс. Тут не побачиш античних пам’яток. Давнім грекам не смакувала дощівка з водозбірників.

Через брак прісної води на острові немає диких тварин, а птахи трапляються зрідка. За межами села завжди стояла тиша. Подеколи взимку (влітку не було випасу) на пагорбах можна було надибати чи то пастуха з отарою кіз, чи то селянку, згорблену під великою в’язанкою хмизу, чи то смолозбирача.

Таким був світ перед появою техніки, та й самої людини. Тут набувала незбагненного значення кожна дрібна подія, – пролетів сорокопуд, знайшлася нова стежка, завиднів у морській далечіні каїк[29], – вирізнена, відтінена й вивищена самотиною. Ніде в усьому світі немає такої найменш метафізичної, найменш нордичної самотности. Страх ані не торкнувся цього острова. Якщо його хтось зачарував, то не страховища, а німфи.

Я часто ходив на прогулянки – рятувався від клаустрофобійної атмосфери, що панувала в школі імени лорда Байрона. До смішного абсурдно викладати в пансіоні, зорганізованому на зразок Ітона та Гарроу[30] в місці, звідки кинеш оком на південь і побачиш край, де Клітемнестра вбила Агамемнона. Звичайно, професійний рівень учителів, заручників країни, в якій усього два університети, був значно вищий, ніж натякнув Мітфорд, а учні самі собою нічим не відрізнялися від своїх ровесників у всьому світі. Але до англійської мови вони ставилися дуже вже прагматично. Їм було байдуже до літератури, хлопців цікавила тільки техніка. Коли я пробував читати поезію автора, чиїм іменем названо школу, вони позіхали. Та коли пояснював, як називаються по-англійському частини автомобіля, то після уроку не міг спровадити школярів із класу. Вони часто приносили американські підручники, повні термінів, в яких для мене було стільки ж грецького, скільки в дитячих обличчях з виразом бажання, щоб я переказав їм текст своїми словами.

І учні, і вчителі ненавиділи острів. Сприймали його як щось на зразок виправного закладу, в який вони потрапили з доброї волі й де треба працювати, працювати, працювати. Я сподівався, що тут набагато сонливіша атмосфера, ніж в англійських школах, а виявилося – навпаки. Вершина іронії – тут вважали, що саме завдяки цій маніякальній працьовитості та кротячій сліпоті на красу природи тутешня система викладання стала типово англійською. Мабуть, греки, пересичені найгарнішими у світі краєвидами, й не вважали чимсь невідповідним замикатися в такому термітнику, а мене воно доводило до нападів люті.

Один чи два викладачі говорили по-англійському, більшість – по-французькому, але я з ними не зійшовся. Єдиний, з ким можна було приятелювати, став Деметріадес, другий учитель англійської, та й то, либонь, тільки тому, що краще, ніж інші, володів мовою. З ним я міг розмовляти на вищому рівні, ніж початковий.

Деметріадес поводив мене по сільських кав’ярнях і тавернах, і я засмакував у грецькій кухні та народній музиці. Вдень село завжди здавалося понурим. Безліч забитих дошками вілл, зрідка розминешся з кимсь на вуличці. Доводиться харчуватися тільки у двох найкращих тавернах, де бачиш одні й ті самі обличчя із затхлого левантійського провінційного товариства, вже скоріш із часів Оттоманської імперії й Бальзака у фесці, ніж із п’ятдесятих років. Еге ж, треба згодитися з Мітфордом: тут безнадійна нудьга. Кілька разів я зайшов до рибальських винярень. Там було веселіше, але відчувалося, що я не на місці. Та й у грецькій мові не дійшов таких висот, щоб розуміти місцевий діалект.

Я розпитував про чоловіка, з яким мав сутичку Мітфорд, але ніхто не чув про такого, про сварку й про «почекальню». Очевидно, Мітфорд проводив більшість часу в селі й заслужив лиху славу не тільки в Деметріадеса, але й в інших учителів. Доводилося миритися з наслідками англофобії, загостреними через тодішню політичну ситуацію.

Невдовзі я став утікати на пагорби. Ніхто з моїх колег не ступив би ані на крок далі без конечної потреби, а хлопці мали право тільки в неділю виходити поза рогатку шкільної території, обгородженої високою стіною, та й то могли віддалитися хіба на півмилі дорогою край узбережжя, що вела до села. А пагорби були завжди по-п’янкому чисті, світлі й далекі. Не маючи іншого супутника, крім своєї нудьги, я вперше в житті подивився на природу свіжим оком і пошкодував, що знаю її мову так само погано, як і грецьку. Я по-новому сприймав розсипи каміння, зграї птахів, квіти, прогулянки, плавання, чудовий клімат, брак транспорту – наземного та повітряного (на острові не було ні одної машини, поза селом не простягалися шляхи, а літаки пролітали не частіше, як раз на місяць). Завдяки всьому цьому я почувався, як ніколи, здоровим. Здавалося, постає гармонія між тілом і духом. Це була ілюзія.

Коли я вперше після приїзду прийшов до школи, там уже чекав лист від Алісон. Дуже короткий. Мабуть, вона написала його на роботі в день мого від’їзду.

Я кохаю Тебе, хоч Ти й не розумієш, що це означає, бо ніколи нікого не кохав. Весь останній тиждень я старалася, аби Ти це втямив. Єдине, що хочу Тобі сказати: якщо колись закохаєшся, то згадай сьогоднішній день. Пригадай, як я поцілувала тебе й вийшла з кімнати. Як ішла вулицею й ні разу не оглянулася. Я знала, що Ти стежиш за мною. Пригадай усе, що я робила. Пригадай, що я Тебе кохаю. Хай навіть уже нічого про мене не пам’ятатимеш, та ось це затям, будь ласка. Я йшла вулицею й не озирнулася, бо кохаю Тебе. Кохаю. Кохаю так, що завжди ненавидітиму Тебе за сьогоднішній день.

Другий лист надійшов наступного дня. В конверті був тільки розірваний чек, і на одній половині стояв карлюкуватий напис «Ні, дякую». За два дні прийшов третій лист, повний захвату над якимсь кінофільмом, мало не приятельський. А закінчувався він так: «Забудь мого першого листа. Я вибилася з рівноваги. Тепер усе минулося. Уже не поводитимуся ось так по-старомодному».

Звісно, я відписував їй якщо й не щодня, то принаймні два-три рази на тиждень – довгі послання з самозвинуваченнями та виправданнями, аж одного разу Алісон висловилася: «Попрошу Тебе перестати товкти про наші стосунки. Пиши про те, що робиш, про острів, про школу. Знаю, хто Ти і що Ти. То й будь таким. Коли описуєш щось, тоді можу уявити, що я з тобою, й побачити те, що бачиш. Не ображайся. Пробачити – це забути».

Помалу наше листування перейшло з почуттів на факти. Вона писала про роботу, про свою нову подругу, про всякі дрібні домашні справи, про фільми та книжки. Я – про школу й острів, як і просила Алісон. Одного разу вона надіслала фото – в однострої стюардеси. Коротко підстриглася, заправила волосся під пілотку. Всміхалася, але на тлі цієї уніформи усмішка видавалася нещирою, професійною. Світлина виразно попередила мене, що це вже не та Алісон – моя і нічия більш, про яку я любив згадувати. Згодом листи стали надходити тільки раз на тиждень. Фізична туга, яка докучала мені весь перший місяць, почала зникати, хоч подеколи я прагнув Алісон і віддав би все, аби тільки опинитися з нею в ліжку. Але це були ознаки утримання, а не туги за коханням. Одного дня мені спало на думку, що будь я не на острові – покинув би цю дівчину. Писання листів перестало бути приємністю, перетворилося на обов’язок, і я вже не квапився після вечері усамітнитись у своїй кімнаті. Абияк шкрябав послання в класі й в останню мить посилав з ним учня до брами, щоб віддати шкільному листоноші.

Під час канікул ми з Деметріадесом вибралися до Афін. Він запропонував гуртом відвідати його улюблений бордель у передмісті. Запевнив, що дівчата в ньому здорові. Повагавшись, я згодився. І справді, у чому ж полягає моральний обов’язок поета (не кажучи вже про циніка), як не в аморальності? Коли ми вийшли звідти, падав дощ, і тінь мокрого евкаліптового листя, освітленого рекламою над входом, нагадала мені нашу спальню на Рассел-сквері. І Алісон, і Лондон щезли, згинули, стали вигнанцями; я викреслив їх із життя. І постановив сьогодні вночі написати Алісон, що й знати її не хочу. Коли ми добралися до готелю, я був п’яний як чіп, тому й не уявляв, щό саме треба написати. Може, те, що, як показав час, я не вартий її вірности? Що Алісон мені набридла? Що я самотній, як ніколи, й нічого іншого не прагну? Хай там як, я надіслав якусь нікчемну листівку, а перед від’їздом пішов до цього закладу ще раз, уже без приятеля. Однак ліванська німфетка, до якої я прийшов, була зайнята, а інші дівчата мені не сподобалися.

Настав грудень, ми й далі листувалися. Я відчував, що вона щось приховує. Надто вже прісним і безгрішним описувала Алісон своє життя. Тож я не здивувався, коли надійшов останній лист. Однак я не сподівався, що почуватимуся таким розжаленим і обманутим. Не так ревнував, як прагнув Алісон. Миті ніжности й єднання, миті, коли двоє втрачають свою окремішність і зливаються водно, прокручувалися в моєму мозку, ніби кадри якогось банального сльозоточивого кіно, яке хочеш забути, але не можеш. Я читав і перечитував цього листа. Ось як буває: двісті заяложених, зачовганих слів – і кінець усьому.

Любий Ніколасе!

Я так не можу жити далі. Мені дуже прикро, що мушу Тобі завдати болю. Повір, що мені прикро, й не сердься на мене за те, що знаю про Твій біль.

На власні вуха чую, як ти кажеш: «Не болить мені».

Я почувалася неймовірно самотньою й пригніченою. Не писала, що мені погано, бо й сама не знала, як про це писати.

У перші дні на роботі я не давала по собі нічого пізнати, а потім вдома заламувалася.

Я знову сплю з Пітом, коли він прилітає до Лондона. Вже два тижні. Прошу, прошу, повір: якби я надіялася на… Ти знаєш, на щό. Знаю, що знаєш.

Почуваю до нього зовсім не те, що було колись. У мене з ним не так, як з Тобою, тож не смій ревнувати.

Це тому, що він дуже простий, не дає мені думати й почуватись одинокою. Я знову занурилася в австралійсько-лондонські справи. Може, ми й одружимося. Не знаю.

Жахлива річ. Мені досі хочеться обмінюватися з Тобою листами. Я досі все пам’ятаю.

До побачення.

Алісон

Ти завжди будеш не такий, як інші. Завжди. Цей перший лист, який я написала в день твого від’їзду… Якби ж то Ти міг його зрозуміти.

Я написав відповідь. Сказав, що сподівався такої новини й що Алісон цілком вільна. Але порвав цього аркуша. Якщо й міг чимось завдати болю, то тільки мовчанням. А я хотів, щоб їй заболіло.