Читать книгу Маг - Джон Фаулз - Страница 9

Алісон так і не дізналася, – та й я сам навряд чи це усвідомлював, – що наприкінці вересня я зраджував її з іншою жінкою. Тією іншою була Греція. Я вирушив би туди, якби навіть комісія відкинула мою кандидатуру. У школі я не вивчав грецької мови, всі мої відомості про сучасну Грецію починалися й закінчувалися смертю Байрона в Міссолунгі. Однак того ранку в Британській раді досить було тільки зародка уявлень про цю країну. Неначе в мить, коли втрачено всю надію, раптом знайшовся геніально простий вихід із глухого кута. Греція… чому я раніше не подумав про неї? «Я їду до Греції» – як це чудово звучить! Ніхто з моїх знайомих там не бував: навала новітніх мідян[23] – туристів хлинула набагато пізніше. Я накинувся на книжки про цю країну, які тільки зміг роздобути, й дивом дивувався, що так мало знаю. Читав невідривно і, немов той середньовічний король, закохався в портрет, ще не побачивши оригіналу.

Перед від’їздом видавалася другорядною моя попередня головна мета – вибратися з Англії хоч куди. Про Алісон я думав тільки у зв’язку з Грецією. Під час любощів уявляв, що будемо там разом, а в інший час бачив там тільки себе одного. Сама собою вона нічого не значила.

Від педагогічної комісії я дістав телеграму, що підтвердила моє призначення, а тоді поштою надійшли контракт, який мені належало підписати, й люб’язний лист каліченою англійською від директора школи. Міс Спенсер-Гейґ розшукала адресу вчителя, що працював там торік, а тепер мешкав у Нортумберленді. Вона нічого не знала про цього чоловіка, бо його найняли не через посередництво Британської ради. Я написав йому, але не дістав відповіді. До від’їзду залишалося десять днів.

З Алісон мені випадало дуже нелегко. Довелося відмовитися від помешкання на Рассел-сквері, й ми змарнували три дні на пошуки якогось підхожого кутка для неї. Нарешті знайшли велику кімнату-майстерню недалеко від Бейкер-стриту. Пакування і переїзд добряче далися взнаки нам обом. Я мав виїхати допіру другого жовтня, натомість Алісон уже почала ходити на роботу, отож перед нами стало непосильне завдання – примиритися з потребою рано вставати й жити за розпорядком. Двічі ми неабияк погиркалися. Першу сварку розпочала вона й потрόхи підливала олії до вогню, аж нарешті вилила всю свою зневагу до чоловіків узагалі й до мене зокрема. Я був снобом, франтом, дешевим спокусником – усього не перелічиш, а наступного ранку Алісон, снідаючи, правила крижану мовчанку. Надвечір я пішов на її курси, даремно дожидався цілу годину й повернувся додому. Там її теж не було. Зателефонував у цю авіакомпанію й дізнався, що нікого з практиканток сьогодні не затримали. Я чекав, набираючись злости, до одинадцятої, поки вона нарешті з’явилася. Не кажучи ні слова, зайшла до ванної, скинула плаща й напилася молока, як звикла була перед сном.

– Де тебе дідько носив?

– Ані не гадаю відповідати.

Алісон схилилася над електроплиткою в закутку, що правив нам за кухню. Вона наполягла на тому, щоб винайняти дешеве помешкання. А мене тіпало від того, що ми мусимо їсти й спати в одній і тій самій кімнаті, ділити з сусідами ванну, перешіптуватися й цитькати.

– Знаю, де ти була.

– Мені байдуже.

– Ти була в Піта.

– Хай тобі буде. В Піта, – обдала мене лютим оком Алісон. – І що з того?

– Могла б дочекатися четверга.

– А навіщо?

Ось тоді мені луснув терпець. Я постарався пригадати й випімнути їй усе те, що могло якнайдошкульніше допекти. Нічого не сказавши, вона роздяглася, лягла, відвернулася до стіни й беззвучно заридала. У тиші я з величезним полегшенням подумки повторював, що скоро позбудуся того всього. Не те щоб я справді вважав справедливими свої дотинки – попросту й досі злостився на Алісон, що довела до них. Зрештою я сів на ліжку поруч неї й дивився, як з-під набряклих повік сочаться сльози.

– Я чекав на тебе кілька годин.

– Я була в кіно, а не в Піта.

– То чому брешеш?

– Бо ти мені не довіряєш. Гадаєш, що я справді можу до нього піти.

– Це ж треба – насамкінець отак усе спаскудити.

– Сьогодні ввечері мені хотілося накласти на себе руки. Якби набралася духу, то кинулася б під поїзд. Я стояла й думала про те.

– Наллю тобі віскі. – Я приніс чарку. – Тобі ніяк не можна жити самій. Може, якась стюардеса…

– Нізащо не житиму разом з жінками.

– Хочеш повернутися до Піта?

Алісон гнівно зиркнула на мене.

– А ти хочеш попросити, щоб не верталася?

– Ні.

Облишивши сперечатися, вона задивилася на стіну. Вперше за весь вечір злегка всміхнулася. Віскі подіяло.

– Як на одній з отих кількох картин Гоґарта. «Кохання з розрахунку. По п’яти тижнях»[24].

– То що, ми поладили?

– Ми ніколи не поладимо.

– Якби це була не ти, то сьогодні ввечері я б пішов кудись.

– Якби це був не ти, то сьогодні ввечері я б не повернулася.

Алісон простягла чарку, щоб ще налити. Я поцілував їй зап’ясток і пішов по пляшку.

– Знаєш, про що я сьогодні подумала? – спитала вона навздогін.

– Ні.

– Якби я покінчила з собою, ти був би тільки радий. Роздзвонив би всім, що я задля тебе на смерть пішла. Тому я ніколи не дозволю собі самогубства. Не допущу, щоб таке смердюче гівно, як ти, вихвалялося.

– Негарно так казати.

– А тоді я подумала, що зможу це зробити, якщо залишу записку з поясненням. – Вона втупилася в мене, досі не злагідніла. – Заглянь у мою сумочку. Там є блокнот… – Я вийняв його. – Подивись у кінці.

Дві останні сторінки рясніли великими буквами.

– Коли ти це написала?

– Прочитай.

Не хочу жити. Майже завжди не хотіла. Мені добре тільки на стажуванні, де доводиться думати про діло, або за книжкою, або в кіно. Або в постелі. Мені добре тільки тоді, коли я забуваю про те, що живу. Коли живуть лише очі, вуха та шкіра. Не можу пригадати ні одної щасливої хвилини за два-три останні роки. Відколи зробила аборт. Пам’ятаю тільки, як іноді я змушувала саму себе прикидатися щасливою. Ото глянеш у дзеркало – і якусь мить піддаєшся омані, що побачила в ньому щасливицю.

Два останні речення грубо перекреслено. Я подивився їй у сірі очі.

– Ти ж так не думаєш насправді.

– Я написала це сьогодні, на перерві. Якби знала спосіб непомітно накласти на себе руки в отій їдальні, то скористалася б ним.

– Ти… гм, істеризуєш.

– А я і є істеричка! – майже крикнула вона.

– І комедіантка. Навмисно написала, щоб я тепер мав що читати.

Алісон заплющила очі. Запала мовчанка.

– Так. Але не тільки для того.

Вона знову розплакалася, на цей раз у моїх обіймах. Я спробував її якось утішити. Пообіцяв відкласти поїздку до Греції, а то й взагалі відмовитися від тої роботи. Висипав цілий міх обіцянок-цяцянок, і вона добре знала, що все це облуда, та зрештою змусила себе повірити й заспокоїтися.

Вранці я намовив її зателефонувати на курси й збрехати, що прихворіла, отож весь день ми провели за містом.

Назавтра – за два дні я мав від’їжджати – прийшла листівка з нортумберлендським штемпелем від Мітфорда – того, що працював на Фраксосі. Він написав, що невдовзі приїде до Лондона, якщо я хочу з ним зустрітися.

У середу я зателефонував до офіцерського клубу й запросив Мітфорда на чарку-другу. На два-три роки старший від мене, засмаглий, з витрішкуватими блакитними очима на вузькому обличчі, він раз у раз торкався темних унтерських вусиків. Від нього, зодягненого в темно-синій піджак, з військовою краваткою на шиї, просто-таки тхнуло солдафонщиною. Між нами зразу почалася партизанська війна за престиж. Колись цього чолов’ягу скинули з парашутом в окупованій німцями Греції, тож тепер він без упину базікав про своїх друзяк – різних Ксанів і Падді[25], а всіх знаних кондотьєрів того часу називав на ім’я. Зі шкури пнувся, щоб виставитися поборником свободи Греції, справдешнім еллінофілом у трьох ликах: джентльмен, грамотій і відчайдух. Ба, говорив із штучним, запозиченим акцентом і висловлювався короткими, рваними реченнями, як школярик, що мавпує віконта Монтґомері[26]. Неприторенний догматик, заблукалий поза полем битви. Глитаючи рожевий джин, я силкувався держати себе в руках, та ось ляпнув, що для мене війна означала тільки два роки мрії про демобілізацію. Безголів’я, інакше не скажеш. Замість усе докладно розвідати, накликав неприязнь. Зрештою признався, що я син кадрового офіцера, а тоді спитав, що воно таке, той острів.

Він кивнув на закуски, що стояли на шинквасі.

– Маєш острів.

І повів далі, тицьнувши сигаретою на одну з тарілок.

– Місцеві називають його… – вжив якесь грецьке слово Мітфорд, – тобто пиріг. Бо така його форма, хлопче. Посередині – хребет. У цьому куточку школа і село. На решті північної сторони – пустка. На всій південній – теж. Ось і вся географія.

– Що там за школа?

– Найкраща. На всю Грецію. Справді.

– А як із дисципліною?

Замість відповіді Мітфорд стиснув кулака, як каратист.

– Чи є якісь клопоти з учителюванням?

– Такі собі. Як всюди.

Глянувши в дзеркало за шинквасом, він пригладив вусики й пробурмотів назви кількох книжок.

Я спитав про життя поза школою.

– Нема життя. Острів гарний. Милуйся, якщо хочеш. Пташки, бджілки, всяка всячина.

– Ну а село?

Він криво всміхнувся.

– Старий, грецьке село – це тобі не англійське. Товариство – нуль без палички. Вчительські жінки. Кілька чиновників. Часом татко й мамця навідають якого учня. – Він сіпнув головою так, ніби комірець став затісний. Цей тик мав додати ваги словам. – Є кілька вілл. Десять місяців на рік забиті дошками.

– Не дуже-то мене заохочуєш до поїздки.

– Глушина, нічого не вдієш. Мертва глушина. А ті, що у віллах, – всі зануди. Крім одного. Навряд чи ти з ним зустрінешся.

– Та невже!

– Якось ми задерлися. Я йому просто у вічі сказав те, що про нього думаю.

– А про що йшлося?

– Сучий син пособляв німцям. Про те йшлося. – Мітфорд випустив добрячу хмару диму. – Так що доведеться тобі водити компанію з панами педагогами.

– А вони хоч уміють по-англійському?

– Більшість по-французькому квакає. Є там один грек. Теж англійську викладає. Пихатий надолобень. Одного разу я йому засвітив ліхтаря під оком.

– Ого, нічогенький ґрунт ти мені приготував.

Він засміявся.

– Бачиш, їх усіх треба тримати в шорах. – Відчув, що трохи збився з ролі. – Там сіль землі – це селяни. Особливо критські. Хлопці хоч куди. Повір. Добре їх знаю.

Я спитав, чому він виїхав звідти.

– Знаєш, пишу книжку. Спогади про війну. Мусив із видавцем бачитися.

В ньому відчувалося щось жалюгідне. Було легко уявити, як він, неначе шкодливий бойскаут, гасає й підриває мости у своєму чудернацькому однострої. А тут доводиться поневірятися в цьому нудотному світі добробуту й почуватися викинутим на сушу іхтіозавром.

– Вовком завиєш без Англії, – зразу ж змінив він тему. – Тим більш, що й грецької не знаєш. Запиватимешся. Усі запиваються. Бо мусять.

Він заговорив про рецину й арецинато, ракі й узо[27], а тоді перейшов на жінок.

– До афінських дівчат ані не рипайся. Бо інакше заробиш сифон.

– А на острові?

– Глухо, старий. Найстрашнючіші мавпи на все Егейське море. І ще одне – сільська честь. Це небезпечна штука. Не раджу. Я сам попікся. Ще перед тим як там вчителювати, – відповідним чином примружившись, вискалився до мене Мітфорд.

Я повіз його до клубу. Туманне, астматичне надвечір’я по-риб’ячому сіро забарвило перехожих, машини і все навколо. Я поцікавився, чому він не залишився в армії.

– Старий, там усе страшенно закостеніло. В мирний час це особливо відчувається.

Напевно, його комісували. Під поволокою манер офіцерського клубу нуртувало щось нестійке, темне й буйне.

Ми приїхали.

– Як гадаєш, я приживуся на острові?

Мітфорд окинув мене критичним поглядом.

– Держи їх у чорному тілі. Тільки так. Не піддавайся. Мого попередника довели до ручки. Я його не застав. Мабуть, здурів. Не міг дати раду з учнями.

Мітфорд вибрався з машини.

– Ну, ні пуху, старий, – вищирив він зуби, а тоді вхопився за клямку дверцят. – Послухай-но. Стережися почекальні.

І торохнув дверцятами – зразу ж, немовби наперед розрахував. Я швиденько відчинив їх і, вихилившись, гукнув йому навздогін:

– Чого саме стерегтися?

Мітфорд обернувся, але тільки махнув рукою й розчинився в натовпі на площі Трафальґар-сквер. Я не міг позбутися думки про його останню нещиру усмішку. Під нею крилася недомовка, щось прибережене про запас. І це останнє таємниче слово. Почекальня, почекальня, почекальня. Увесь вечір не виходила мені з голови ота почекальня.