Читать книгу Маг - Джон Фаулз - Страница 8

Я прокинувся вранці, доволі пізно. Вона ще спала, відвернувшись від мене оголеною брунатною спиною. Запаривши каву, я приніс чашки до спальні. Тим часом Алісон прокинулася й видивлялася на мене з-понад краю ковдри. На цей холодний, відчужений погляд ніяк не вплинула моя усмішка. Раптом дівчина відвернулася й натягла на голову покривало. Прилаштувавшись біля неї, я став незграбно випитувати, в чому річ, але голова й далі ховалася під покривалом, тож нічого іншого не залишалося, крім як облишити попліскування, погладжування та вмовляння й узятися до пиття кави. За якусь хвилину Алісон сіла, попросила сигарету й спитала, чи не можна було б позичити їй сорочку. Не дивилась мені у вічі. Накинула сорочку, пішла до ванної, повернулася, забралася в постіль і відмахнулася від мене, труснувши волоссям. Я вмостився в ногах і дивився, як вона п’є каву.

– Що з тобою?

– Чи знаєш, скільки мужчин у мене було за останні два місяці?

– П’ятдесят?

Вона не усміхнулася.

– Якби п’ятдесят, то я була б порядна професіоналка.

– Випий ще кави.

– Вчора, коли минуло півгодини після нашого знайомства, мені спало на думку: якби я була розпусниця, то пішла б з цим типом до ліжка.

– Красненько дякую.

– Я розпізнала тебе по тому, як ти говориш.

– І хто ж я?

– Типовий любитель позбавляти дівчат невинности.

– Не будь смішна.

Запала тиша.

– Вчора я нахлисталася, – обізвалась Алісон. – Дуже вже втомлена була. – Обвівши мене довгим поглядом, вона похитала головою й заплющила очі. – Вибачай. Ти милий. Дуже милий у ліжку. А тепер що буде?

– Я не звик думати про наслідки.

– А я звикла.

– Це ж не злочин. Просто ти довела сама собі, що не варто виходити заміж за цього пілота.

– Мені двадцять три роки. А тобі?

– Двадцять п’ять.

– Ти ще не усвідомив, що твоє «я» – це твоє оточення? Ще не втямив, що так було, є й завжди буде? Я це вже втямила – про себе саму. До гробу залишуся дурнуватою австралійською хвойдою.

– Перестань.

– Зараз скажу тобі, що тепер робить Піт. А пише він мені ось що: «Минулої п’ятниці я підчепив одну мавпу й побавився з нею у вузамару[21]».

– А що воно таке?

– Це означає: «Ти теж маєш право переспати з ким захочеш». – Алісон подивилась у вікно. – Всю цю весну Піт і я прожили разом. Бачиш, ми ладимо одне з одним. Коли не в ліжку, почуваємося як брат і сестра. – Вона скоса глянула на мене крізь хмару тютюнового диму. – Де тобі зрозуміти, що це таке – прокинутися в ліжку з кимсь таким, кого вчора вперше побачила… Це означає щось втратити. Не тільки те, що доводиться втрачати дівчатам.

– Або ж набути.

– Господи, та що ми можемо набути? Ану скажи, хлопче.

– Досвід. Насолоду.

– Чи казала я, що мені дуже подобаються твої вуста?

– Кілька разів.

Алісон придушила сигарету й знову сіла.

– Знаєш, чому мене на плач тягне? Бо я таки вийду заміж за Піта. Як тільки він повернеться, зразу ж і вийду. Піт – це найбільше, на що я заслужила.

Спершись на стіну, вона сиділа в завеликій сорочці – маленький хлопчурик із болісним виразом на обличчі. Вдивлялася в мене, вдивлялася в покривало, поринувши в безмовність.

– У тебе дух занепав. Це тимчасове.

– Той дух падає зразу, коли тільки задумуюсь. Коли, прокинувшись, бачу, хто я й що я.

– У тисяч дівчат таке саме.

– Я не тисячі. Я – це я. – Алісон скинула сорочку через голову й знову забралася під ковдру. – Як тебе звуть? Скажи своє прізвище.

– Ерфе. Е-ер-еф-е.

– А моє – Келлі. Твій татко справді був генерал?

– Справді.

Глузливо, трохи несміло відкозирнувши, вона простягла засмаглу руку. Я присунувся до неї.

– Вважаєш мене хвойдою?

Напевно, саме тоді, дивлячись на неї зблизька, я зробив вибір. Адже міг сказати те, що мав на думці: «Так, вважаю хвойдою, навіть ще чимсь гіршим, бо користаєш зі своєї розпусности. Краще б я послухався твоєї майбутньої зовиці». Якби я сидів чи стояв трохи далі від Алісон, в іншому кінці кімнати, щоб уникнути її погляду, то, мабуть, здобувся б на таку брутальність. Але ці сірі, проникливі, вічно невинні очі благали від мене правди й тим самим змушували брехати.

– Ти мені подобаєшся. Їй-бо, дуже подобаєшся.

– Ляж у ліжко і обніми мене. Більш нічого. Тільки обніми.

Я забрався в ліжко й обняв її. А тоді вперше в житті кохався із заплаканою жінкою.

Алісон ще не раз просльозилася тої першої суботи. Десь о п’ятій годині вона спустилася до Меґґі й повернулася з почервонілими від плачу очима. Майбутня зовиця сказала їй забиратися з помешкання. За півгодини до нас прийшла ще одна співмешканка – Енн, одна з тих нещасниць, у яких від ніздрів до підборіддя рівненька площина. Меґґі вийшла, а перед тим поставила вимогу, щоб за той час Алісон забрала свої манатки. Отож ми перенесли ці речі до мене. Я побалакав з Енн. Вона по-своєму – спокійно й доволі манірно – зайшла у співчуттях до Алісон далі, ніж я міг сподіватися. Меґґі відверто, мало не демонстративно закривала очі на всі братові вади.

Кілька днів Алісон виходила з оселі тільки вночі, побоюючись Меґґі. Чомусь сприймала її як ненависний, досі могутній бастіон незламної австралійської чесноти на трясовині розтлінної Англії. Я ходив по харчі, ми балакали, спали, кохалися, танцювали, в будь-яку пору дня і ночі варили щось їстівне – двоє під одним дахом – sous les toits, опинившись далеко поза звичним часом і насупленим лондонським світом за вікнами.

Алісон завжди була жіночна; на противагу багатьом англійським дівчатам, вона ніколи не зраджувала своєї статі. Не вродливиця, часто навіть негарна, Алісон мала зграбну хлоп’ячу фігурку, вміла гарно, по-сучасному вдягатися, виробила ґраційну ходу; і вся ця цілість видавалася значно привабливішою, ніж її окремі складники. Бувало, я сидів в автомобілі й дивився, як вона йде хідником, зупиняється, переходить вулицю й прямує до мене. Тоді в цієї дівчини був просто-таки чудовий вигляд. Та коли вона сиділа поруч мене, незрідка в її зовнішності вражало щось пустопорожнє, щось від розпещеної дитини. Ну а зблизька завжди збивала мене з пантелику: якоїсь миті мало не потвора, але досить було одного руху, зміни виразу на обличчі, повороту голови – куди й щезала потворність. Перш ніж вийти в місто, Алісон накладала на повіки насичені тіні, які пасували до частенько викривлених у понурій гримасі губ, справляли враження, що її побито до синців, й викликали мимовільне бажання дати ще дужчого прочухана. Чоловіки завжди й усюди звертали увагу на цю дівчину: на вулиці, в ресторанах, у пабах, – і вона це знала. Я звик спостерігати, як її пасуть очима. Вона належала до тих жінок, – рідкісних навіть серед красунь, – які вже від народження оточені ореолом сексуальности, все життя мають зв’язки з мужчинами й дуже зважають на їхню зустрічну поведінку. І таку властивість відчувають усі, навіть тюхтії-підкаблучники.

Без макіяжу Алісон була простіша й звичайніша. У перші дванадцять годин після пробудження поводилася не дуже примхливо, та все одно завжди носила в собі щось непередбачуване й неясне. Годі було вгадати, коли вона почепить оту вишукану, розмальовану синцями маску. Могла палко віддатися в ліжку, а тоді позіхнути у найневідповіднішу мить. Могла від ранку до ночі прибирати, варити й прасувати, а тоді три-чотири дні поспіль по-богемному вилежуватися на підлозі біля каміна й читати «Короля Ліра», щось із Гемінґвея, детектив та жіночі журнали, причому все нараз – почергово по уривку з кожного видання. Вона робила що заманеться, а тоді вже шукала мотиву чи виправдання.

Одного разу Алісон принесла дорогу авторучку.

– Це вам, месьє.

– Не варто таке дарувати.

– Не переймайся. Я її поцупила.

– Поцупила?!

– Я все краду. А ти й досі не знав?

– Все?!

– Ніколи не роблю такого в крамничках. Тільки в універмагах. Там товар сам липне до рук. Гей, не корч такої згіршеної міни.

– Я не корчу.

Та я справді згіршився. Стояв з тим подарунком як дурень з писаною торбою.

– Це просто хобі, розвага, – підсміхнулась Алісон.

– Буде тобі розвага, коли засядеш на півроку в Голловеї.

Вона налила собі віскі.

– На здоров’я, santé! Ненавиджу універмаги. І товстосумів ненавиджу, особливо тих джонбулівських. Одна крадіжка – і зразу дві добрі справи, як ото одна куля кладе двох зайців. Та не хнюпся так, усміхнися-но. – Алісон встромила ручку в мою кишеню. – Ось так. Ти як той казуар, що скоїв злочин.

– Мушу хильнути.

Взявши пляшку віскі, я раптом засумнівався у способі її придбання. Глянув на Алісон. Вона ствердно кивнула.

Поки я наливав, вона стояла поруч.

– Ніколасе, знаєш, чому ти так близько береш до серця усілякі дрібниці? Бо й самого себе дуже вже близько береш до серця.

Злегка усміхнувшись мені, глузливо й ніжно водночас, вона пішла оббирати картоплю. А я відчував, що невідомо як, але скривдив її. Та й себе теж.

Якось уночі вона вві сні назвала чиєсь ім’я.

– Хто такий Мішель? – спитав я зранку.

– Хтось, кого я хотіла б забути.

Про все інше Алісон мені розповідала. Про матір родом з Англії, манірну й деспотичну. Про батька, начальника станції, що помер від раку чотири роки тому.

– Ось звідки мій несусвітний – ні ваш, ні наш – акцент. Як тільки відкрию рота – зразу ж у ньому воюють за вимову мамця з татком. Мабуть, тому і ненавиджу, і люблю Австралію. Там я ні разу не почулася щасливою, а тут завжди тужу за домівкою. Я, мабуть, дурниці мелю, га?

Алісон часто питала, чи не меле вона дурниць.

– Я гостювала в родичів у Валлії. У маминого брата. Господи Ісусе. Вони й кенґуру довели б до сліз.

В її очах я був хоч і стовідсотковий англієць, зате чарівливий. Почасти тому, що, з її ж таки слів, «культурний». Піт завжди бурчав, коли Алісон збиралася до музею чи на концерт. «Гей, малá, а чи не краще піти до пивної?» – передражнила вона Піта.

Одного дня вона сказала:

– Ти й не уявляєш, який Піт хороший. Хоч це й сучий син. Завжди знаю, чого йому треба, про що він думає й що має на увазі, коли говорить. А з тобою я нічого не знаю. Ображаєшся на мене, а я не розумію чому. Тішишся мною – теж не розумію чому. Та все тому, що ти англієць. Шкода, тобі не втямити цього.

В Австралії Алісон закінчила середню школу й навіть рік вивчала мови в Сіднейському університеті. А тоді познайомилася з Пітом і «все ускладнилося». Вона зробила аборт і поїхала до Англії.

– Він змусив тебе зробити аборт?

Алісон сиділа в мене на колінах.

– Він так і не дізнався.

– Не дізнався?!

– Я не була певна, що це його дитина.

– Бідолашка.

– Якби його, то Піт не хотів би цієї дитини. А якби не його, то не стерпів би її. Ото й усе.

– А ти сама не…

– Не хотіла. Ця дитина була б завадою, – перебила вона мене й докинула, тихше та м’якше: – Та ні, хотіла.

– І досі хочеш?

Помовчавши, Алісон злегка стенула плечима.

– Інколи буває.

Я не бачив її обличчя. Ми сиділи мовчки, зігріваючи одне одного, відчували близькість і тепло наших тіл і знали, що ми обидвоє заклопотані наслідками розмови про дитину. В нашому віці бридку голову зводить не секс, а кохання.

Якось увечері ми пішли подивитися старий фільм Карне «Набережна туманів»[22]. Виходячи з кінозалу, вона плакала. Вдруге заплакала в ліжку. І зачула моє невдоволення.

– Ти, Ніколасе, не я. Не можеш відчути того, що відчуваю я.

– Можу.

– Не можеш. Ото постановляєш собі не зворушуватися, не розчулюватися чи ще щось – і зразу все чудово.

– Та не чудово. Попросту не так паскудно.

– Цей фільм навіяв мені відчуття, що підтвердило мою думку про все на світі. Все воно безглузде. Стараєшся бути щасливим, а тоді раптом щось трапляється – і гаплик. Це тому, що ми не віримо в життя на тому світі.

– Не те що не віримо. Не можемо вірити.

– Щоразу, коли ти без мене виходиш у місто, я побоююся, що ти можеш умерти. Кожного дня думаю про смерть. Коли ми кохаємося, це їй як сіль в оці. Уяви, що в тебе купа грошей, а за годину зачинять усі крамниці. Хоч-не-хоч, мусиш бігати й витрачати ці гроші. Я, мабуть, дурниці мелю, га?

– Ні. Маєш на увазі атомну бомбу.

Вона курила лежачи.

– Не бомбу. Нас з тобою.

Алісон не давалася підманути «самотнім серцем», мала нюх на сльозогінний шантаж. Їй здавалося, що це непогана річ – бути самотнім як палець і не мати ніяких родинних зв’язків.

Одного разу за кермом я завів мову про те, що не маю близьких приятелів, і вжив свою улюблену метафору – скляний ковпак, що відділяє мене від світу. Алісон засміялася.

– Тобі подобається цей ковпак, – сказала вона. – Кажеш, хлопче, що ти самотній, а в глибині душі вважаєш себе іншим, ніж решта людей.

Ображений, я змовчав, і вона, трохи пізнувато, порушила тишу:

– Ти таки інший.

– І самотній.

Алісон стенула плечима.

– То оженися. Хоча б зі мною.

Сказала так, ніби запропонувала піґулку аспірину, аби голова не боліла. Я не відривав очей від дороги.

– Ти ж виходиш заміж за Піта.

– А ти все одно не захотів би мене, бо я курва, та ще й не англійська, а колоніальна.

– Я б попросив тебе не вживати такого слова.

– Ще одна причина того, що не захотів би. Бо просиш не вживати такого слова.

Ми бокували від чіткої межі, за якою починалося наше конкретне майбутнє. Натомість говорили про невиразну будучину: житимемо в хижі, й я в ній писатиму вірші; купимо джипа й перетнемо на ньому всю Австралію. Вираз «Коли ми приїдемо до Аліс-Спринґса…» став ходовим жартом і означав «Десь колись в якійсь країні…».

Минали дні, зливаючись в одну смугу. Я упевнився, що ось цей мій роман не схожий на жоден з усіх його попередників. Різниця полягала у значно більшій плотській насолоді, вже не кажучи про все інше. Поза ліжком я наставляв Алісон – обтісував її, виробляв англійську вимову, викорінював грубість і провінціальність; ну а в ліжку наставницею ставала вона. Ми усвідомили цю взаємність, хоча й не могли – мабуть, тому, що обоє були одинаками в батьків – збагнути її механізм. Кожне з нас могло щось дати і щось набути… а ще злагодженість у любощах, однакові смаки й уподобання, свобода від упереджень і комплексів. Вона навчила мене, крім мистецтва кохатися, ще багато чого іншого, але тоді я про це й не здогадувався. Пам’ятаю день, коли ми затрималися в одній із зал ґалереї «Тейт». Злегка пригорнувшись до мене й тримаючи за руку, Алісон дивилася на твір Ренуара поглядом дитини, що смокче льодяника. І раптом мене пронизало чуття, що ми одне тіло, одна душа, а якщо кохана зараз зникне, то від мене залишиться половина. Будь-хто, менш інтелектуальний і самовдоволений від мене, втямив би, що це жахливе чуття смерти – кохання. А я гадав, що це похіть. Зразу ж відвіз Алісон додому й там зірвав із неї одежу.

Іншого разу, на Джермін-стрит, ми зустріли Біллі Вайта – ітонського випускника, мого знайомого ще з студентських часів у Магдалинському коледжі, члена нашого клубу бунтарів. Доволі милий, зовсім не сноб, він – нехай і мимохіть – розточував невитравний дух найвищої касти, належности до кола щонайкращих людей, дух бездоганного аристократичного смаку в доборі костюмів, слів і виразів обличчя. Ми зайшли до бару, бо Біллі якраз дізнався, що тут подають перші в цьому сезоні колчестерські устриці. Хоч Алісон говорила дуже мало, та все одно я торопів від її акценту, від різниці між нею й аристократичними панянками, що сиділи недалеко від нас. Коли мій приятель наливав рештки вина «Мюскаде», вона на хвилинку вийшла.

– Слухай, старий, вона дуже миленька.

– Чи я знаю… – знизав я плечима. – Сам бачиш.

– І приваблива.

– Вона обходиться дешевше, ніж плата за центральне опалення.

– Не сумніваюся.

Однак я знав, що в нього на гадці.

Після того, як він розпрощався з нами, Алісон немовби в рот води набрала. Ми їхали подивитися кіно в Гампстеді. Я глянув на її понуре обличчя.

– Що з тобою?

– Гидотна у вас балачка, джонбулів із найвищих кіл.

– Я не з найвищої верстви. Із середньої.

– Найвища, середня… Господи, кого це гребе?

Поки вона знову заговорила, ми проїхали шмат дороги.

– Ти поставився до мене так, ніби я не твоя.

– Не будь дурною.

– Ніби я якась грана дикунка.

– Ото ще нісенітниця.

– Ти так поводився про всякий випадок. Ану ж з мене труси сповзуть абощо.

– Це важко пояснити.

– Не мені пояснюй, любий хлопчику. Не мені.

Якось Алісон повідомила:

– Завтра маю піти на співбесіду.

– Хочеш піти?

– А ти хочеш, щоб я пішла?

– Ця співбесіда ні до чого не зобов’язує. Тобі не конче відразу вирішувати.

– Краще почуватимусь, коли мене приймуть. Тільки б знати, що мене прийняли, ото й усе.

Вона заговорила про щось інше, і я міг не пристати на таку зміну теми. Міг, але пристав.

А назавтра і я дістав письмове запрошення на співбесіду. Алісон уже повернулася під враженням, що все гаразд. За три дні їй надійшов лист із повідомленням про десятиденний термін стажування, після якого почнеться робота.

Мене екзаменувала ціла комісія вельми ґречних чиновників. Під дверима установи ми зустрілися з Алісон й рушили до італійського ресторану. За обідом поводилися вимушено, як чужі. Вона була посіріла й утомлена, щоки обвисли. Я спитав, що вона робила, коли мене не було вдома.

– Писала відповідь.

– До авіакомпанії?

– Так.

– І що написала?

– А ти як гадаєш?

– Що ти прийняла пропозицію.

Запала прикра мовчанка. Я знав, щό вона хоче почути, але язик не повертався на те. Я почувався лунатиком, який прокинувся на самому краю даху. Знав, що ще не дозрів до того, аби одружитися й постатечнішати. У цю мить наші душі порізнилися, між нами залягло щось невиразне, темне й потворне, і воно випливало з Алісон. Не з мене.

– Кілька авіаліній моєї компанії проходить через Афіни. Якщо опинишся в Греції, будемо бачитися. Мабуть, ти таки залишишся в Лондоні. Якось воно буде.

І ми стали розмірковувати, як нам жити, якщо мені відмовлять.

Не відмовили. Надійшло повідомлення про те, що мою кандидатуру розглядає освітня комісія в Афінах. Це, мовляв, суто формальність. Маю бути в Греції на початку жовтня.

Вибравшись сходами на свій поверх, я тут же показав цього листа Алісон і не зводив з неї очей, поки читала. Сподівався на смуток, та не побачив його. Вона поцілувала мене.

– Я ж казала.

– Еге ж.

– Таку новину треба відсвяткувати. Їдьмо на село.

Я згодився. Алісон ані не гадала сумувати, а я через своє боягузтво не ризикнув задуматися над тим, чому мене прикро зачепила така легковажність. Ми поїхали на село, потім пішли в кіно, а тоді на танці в Сохо. За весь цей час Алісон ані не скривилася. Та після любощів нам не спалося, тож довелося поговорити всерйоз.

– Алісон, що мені завтра робити?

– Прийняти пропозицію.

– Хочеш, щоб я прийняв?

– Знов за рибу гроші.

Ми лежали навзнак, я бачив її розплющені очі. На стелі нервово дрижали тіні, кинуті дрібним листям з-перед вуличного ліхтаря.

– Якби я описав свої почуття до тебе, ти б…

– Знаю твої почуття.

І ось воно, осудливе мовчання.

Я доторкнувся до її оголеного живота. Алісон відвела руку вбік, але не відпустила.

– Твої почуття до мене, а мої до тебе – і що далі? Та не твої, не мої, а наші. Усе те, що почуваєш ти, почуваю також і я. Я ж бо жінка.

Мене знову огорнув страх. Я сформулював обтічне питання.

– Ти б вийшла за мене, якби я освідчився?

– Не так треба питати.

– Та я б уже завтра одружився з тобою, якби був певен, що ти сама цього хочеш.

– Ох, Ніко, Ніко…

Дощ торохнув у шиби. Алісон ляснула мене по руці, що лежала поміж наших тіл. Надовго зависла тиша.

– Я мушу виїхати з цієї країни.

Вона відповіла не зразу.

– Наступного тижня до Лондона повертається Піт.

– І що він тут робитиме?

– Не хвилюйся. Він знає.

– Звідки ти це дізналася?

– Я написала йому.

– Яка відповідь?

– Вільному воля, – видихнула вона.

– Хочеш знову бути з ним?

Спершись на лікоть, Алісон повернула до себе моє обличчя – віч-на-віч, дуже близько.

– Попроси моєї руки.

– Вийди за мене заміж.

– Не вийду. – І відвернулася.

– Навіщо ж так?

– Ет, щоб покінчити з усім. Я стану стюардесою, а ти поїдеш до Греції. Ти вільний.

– Ти теж вільна.

– Гаразд, я теж. Ти радий?

Раптовими могутніми напливами дощ хлистав верховіття дерев, тарабанив по дахах і вікнах – весняна злива геть не впору. Здавалося, спальня переповнюється незроненими словами, невисловленими докорами, закутаними в зловісну тишу, яка буває в останні миті перед руйнацією моста.

Ми лежали поряд, не доторкаючись, – дві потворні скульптурки на могилі, що колись була постіллю, просочені огидним побоюванням вкласти свої думки в слова. Нарешті вона обізвалася. Намагалася говорити як звичайно, але голос звучав жорстко:

– Не хочу завдавати тобі болю, а що дужче я тебе… прагну, то гострішого болю завдаю. Не хочу, щоб і ти завдавав мені болю, а що дужче ти мене відштовхуєш, то гострішого болю завдаєш.

Алісон встала з ліжка й ненадовго вийшла.

– То як, ми остаточно вирішили? – повернувшись, спитала вона.

– Либонь, так.

На тому розмова закінчилася. Алісон швидко заснула. Як на мене, надто вже швидко.

Вранці вона силкувалася на веселощі. Я зателефонував у Британську раду. Пішов туди, щоб вислухати поздоровлення та напучення міс Спенсер-Гейґ і вдруге – дай Боже, щоб востаннє – запросив її на ленч.