Читать книгу Маг - Джон Фаулз - Страница 16

Наступного ранку я, поснідавши, підійшов до столика Деметріадеса. Вчора ввечері він засидівся в селі, а я не завдав собі труду чекати, поки повернеться цей присадкуватий, опецькуватий, схожий лицем на жабу чоловічок, що походив із Корфу й патологічно не терпів сонця та природи. Він ненастанно нарікав на «гидотну» провінційну атмосферу, в якій нам доводилося жити на острові, а в Афінах провадив нічне життя, віддаючись двом пристрастям – обжерству і розпусті. Деметріадес витрачав на ці вподобання та на одежу всі свої заробітки й був на вигляд аж ніяк не хворобливий, сірий і розтлінний, чого належало б сподіватись, а здоровий, рожевий і безневинний. Найвидатнішою особою в історії він вважав Казанову. Моєму колезі бракувало чару Босвелла[51], вже не кажучи про талант італійця-донжуана, він легко переходив від веселости до понурости, а однак виявився кращим, ніж можна було б судити з Мітфордових слів. Принаймні не лицемірив. У ньому приваблювала цілісність – риса, притаманна всім людям, що беззастережно вірять у самих себе.

Ми вийшли в сад. Деметріадеса прозвали Мелі, тобто «мед». Він, як дитина, пропадав за солодощами.

– Мелі, що ви знаєте про чоловіка, який живе на Бурані?

– Ви з ним познайомилися?

– Ні.

– Киш! – зі злістю гримнув він на хлопчиська, що різьбив ножиком якийсь напис на мигдальному дереві. Мелі надівав маску Казанови тільки у вільний час, а в школі був справдешній деспот.

– Знаєте, як його звуть?

– Конхіс.

– Мітфорд розказав мені, що посварився з ним. Ну, поскандалив.

– Збрехав. Мітфорд завжди бреше.

– Мабуть. Але десь-таки вони стрічалися.

– По-по. – Відповідником цього грецького вислову буде «скажи це своїй бабусі». – Цей тип ні з ким не водиться. Ні з ким. Можете спитати інших учителів.

– Чого б то?

– Чи я знаю… – здвигнув він плечима. – Це стара історія.

– То розкажи.

– Вона нецікава.

Ми йшли вимощеною кругляками доріжкою. Мелі ненавидів мовчанку й, не втерпівши, став розповідати все, що знав про Конхіса.

– Під час війни він співпрацював з німцями. В селі й носа не покаже. Мужики його б камінням закидали. І я теж, якби потрапив мені під руку.

– І ви? Чому? – підсміхнувся я.

– Бо він, багач, зашився тут, на відлюдді, а міг би жити в Парижі…

Рожева долонька його правої руки прудко описувала в повітрі невеликі кола – улюблений жест. Це була його заповітна мрія – помешкання з виглядом на Сену, з потайною кімнатою та іншими вишуканими витребеньками.

– Чи знає він англійську?

– Мав би знати. А чому він так вас зацікавив?

– Не зацікавив. Просто я побачив його віллу.

Над деревами і доріжками саду, оточеного високою білою стіною, пролунав дзвінок на другу зміну. Повертаючись до класів, ми з Мелі умовилися завтра пообідати в селі.

Власник найкращої сільської таверни, подібний до моржа велетень Сарантопулос, знав про Конхіса значно більше. Сам підійшов до нашого столика й випив за компанію склянку вина, коли ми з Мелі споживали страви, які він зготував. Так, це правда, що Конхіс відлюдько й ніколи не буває в селі, а ось те, що він прислужувався німцям, – брехня. Під час окупації його призначили сільським старостою, й він робив усе можливе, щоб полегшити життя односельцям. Якщо Конхіса й недолюблюють, то тільки тому, що мало не всі харчі він замовляє не на Фраксосі, а в Афінах. Тут господар закладу вдарився в довгу розповідь. Місцева говірка завдає клопоту навіть приїжджим грекам, ну а я не зрозумів ані слова. Захопившись, він аж на стіл навалився. У паузах серед потоку мови знуджений Деметріадес для годиться кивав головою.

– Що він розказує, Мелі?

– Нічого особливого. Про війну. Дурниці.

Раптом Сарантопулос глянув позад нас, сказав щось Деметріадесу і звівся з-за стола. Я обернувся.

На порозі стояв високий селянин зі скорботним обличчям. Він рушив був до найдальшого, призначеного для острів’ян, кута довгої, скупо обставленої кімнати, та Сарантопулос поклав йому руку на плече. Недовірливо придивившись до нас, селянин таки дався привести себе до нашого столика.

– Це агояті пана Конхіса.

– Аго… Що воно таке?

– Він має осла й возить до «Бурані» пошту та харчі.

– А як його звуть?

Звався він Гермесом. Мені не довелося стримувати усмішку, я ж бо віддавна звик до того, що не дуже-то кмітливих школярів кличуть Сократом і Арістотелем, а бридку бабусю, що прибирає в моїй кімнаті, – Афродітою. Сівши, погонич осла доволі неохоче прийняв від нас маленьку скляночку рецини. Він перебирав кумболої – бурштинову вервицю. Одне його око було нерухоме, з білуватою поволокою. Мелі, значно більше зацікавлений омаром на своїй тарілці, мало що витягнув із Гермеса.

Що робить пан Конхіс? Він живе сам, якщо не врахувати служниці, й плекає свій сад (це, мабуть, треба розуміти дослівно). Читає. У нього безліч книжок. Є також фортеп’яно. Він знає багато мов. Агояті не міг уточнити, які це мови. Мабуть, усі. Куди він їздить взимку? Часом до Афін, часом за кордон. За кордон – це куди? Гермес не знав. Не знав і про те, що у віллі «Бурані» бував Мітфорд. Там ніхто не буває.

– Спитайте його, чи міг би я навідати пана Конхіса.

Ні, це неможливо.

У Греції така цікавість, як наша сьогоднішня, – цілком природна річ. Здивувати тут може хіба що така стриманість, як у нашого співбесідника. Може, Конхіс і вибрав його саме за те, що тримає язик за зубами? Гермес звівся, щоб уже піти.

– А ви певні, що він не тримає в себе цілий гарем красунечок? – спитав Мелі.

Звівши брови й задерши синюшне підборіддя в безмовному запереченні, агояті презирливо відвернувся.

– Мужик неотесаний! – буркнув Гермесові в спину Деметріадес цю найприкрішу з грецьких дражнилок і торкнув вологими пальцями мою руку. – Друже, чи розказував я вам, як гуртом кохалися два пани і дві дами, з якими я колись познайомився на Міконосі?

– Так. Але я можу ще раз послухати.

Я почувався розчарованим і обманутим. Не тільки тому, що вже втретє довелося вислухати докладний опис способу, яким утішався той квартет акробатів.

До кінця тижня мені вдалося вивідати трохи більше в школі. Під час війни тут проживало тільки двоє моїх теперішніх колег. Кілька разів вони зустрілися з Конхісом, але після того, як у 1949-му поновилися шкільні заняття, ні разу не бачили його. Перший учитель мав Конхіса за колишнього музиканта. Другий вважав, що це закоренілий цинік і атеїст. Обидва зійшлися на тому, що він дуже дбає про недоторканність свого особистого життя. Під час війни німці примусили його перебратися в село. Якось вони спіймали кількох андарте – бійців Опору, що приплили з материка, і наказали Конхісові власноручно стратити їх. Він відмовився й разом із кількома односельцями пішов на розстріл. Якимсь дивом він не був убитий наповал і врятувався. Напевно, саме цю історію й розповів нам Сарантопулос. На думку багатьох місцевих людей, зокрема всіх тих, у кого нацисти під час акцій відплати вбили родичів, Конхіс мав би виконати наказ. Але все це в минулому. Хай навіть він неслушно вчинив, зате во ім’я Греції. Відтоді й ногою не ступив у селі.

А тоді вийшла наяву одна нібито й дрібна, але доволі дивна річ. Про те, чи обмовлявся Джон Левер’є, Мітфордів попередник, та й сам Мітфорд про своє знайомство з Конхісом, я розпитав кількох людей, крім Деметріадеса, що працював у школі тільки рік. Усі як один відповідали, що ніколи такого не чули. Природна відповідь, бо ж Левер’є був замкнений, «надто вже глибокодумний», як висловився, постукавши пальцем себе по лобі, один із педагогів. Так склалося, що останнім, кого я розпитав, став учитель біології Каразоглу. Запросивши мене випити кави в його кімнаті, він соковитою ламаною французькою запевнив, що Левер’є ні разу не був на віллі, бо інакше сказав би про це. Каразоглу знався з Левер’є краще, ніж інші викладачі; цих двох поєднало захоплення ботанікою. Попорпавшись у комоді, він видобув коробку з аркушами паперу й засушеними квітами впереміж. Усе це зібрав і спорядив Левер’є. Довгі й докладні примітки, написані напрочуд каліграфічним почерком й викладені з фаховою термінологією, кілька майстерно виконаних тушшю й аквареллю ескізів. Неуважливо гортаючи цей гербарій, я впустив на підлогу аркуш з засушеною рослиною, до якого прикріплено папірець із додатковими заувагами. Папірець вислизнув зі скріпки й упав окремо. На його звороті я побачив початок листа. Рядки закреслено, але їх можна було прочитати. Стояла дата – 6 червня 1951-го, тобто два роки тому. «Шановний пане Конхісе! Боюся, що, відколи ці неймовірні…» На цьому текст обривався.

Я не признався про цей випадок Каразоглу, а він нічого не зауважив. Саме тоді я твердо постановив навідатися до пана Конхіса.

Уже й не скажу, чому він раптом так мене зацікавив. Мабуть, почасти тому, що на острові не траплялося чогось справді цікавого й допікала звична рутина. Почасти – через загадкову фразу Мітфорда й лист Левер’є. Почасти – і це, здається, найважливіше – через мою незбагненну впевненість у тому, що маю право на цей візит. Обидва мої попередники були знайомі з тим відлюдником і не хотіли про це говорити. Тепер настала моя черга.

А ще цього тижня я написав листа до Алісон. На конверті вказав адресу Енн, що мешкала на поверх нижче в будинку на Рассел-сквері, й долучив прохання передати листа Алісон. Написав мало. Мовляв, я згадав тебе кілька разів. Тепер уже знаю, що це за «почекальня». Можеш відповісти, якщо справді захочеш, а якщо ні, то я тебе зрозумію.

Я усвідомлював, що на Фраксосі спогади затягують у минуле. Тут так багато простору, така глибока тиша, так мало зустрічей, що дуже легко випадаєш із сучасного й минуле видається в десять разів ближче, ніж насправді. Цілком можливо, що Алісон віддавна про мене не згадує й уже встигла переспати з кількома мужчинами. Отож я вкинув листа у скриньку так, як після кораблетрощі кидають у море пляшку з посланням, не дуже сподіваючись на відповідь.