Читать книгу Маг - Джон Фаулз - Страница 7

Як на тодішні часи, коли ще не все дозволялося, і на свій вік, я набрався чималого досвіду в амурних справах. Дівчатам – принаймні певному їх різновиду – я подобався, мав автомашину (тоді мало хто із старшокурсників міг таким похвалитися) і сякі-такі грошенята. Був не бридкий і, що найважливіше, козиряв своєю одинокістю, а кожний джиґун знає, що така риса – безвідмовна зброя в завоюванні жінок. Мій спосіб полягав у тому, щоб спершу справити враження непередбачуваної, цинічної та збайдужілої людини, а тоді, на зразок фокусника, що несподівано видобуває кролика, виставити напоказ своє самотнє серце.

Хоч я не колекціонував перемог, та перед випуском з університету вже добра дюжина дівчат відділяла мене від втрати звання дівича. Однаково приємно було від любовних успіхів і від того, що романи тривали недовго. Як ото у вправного ґольфіста, що зневажає свій вид спорту. Грає чи не грає – все одно йому на добре виходить. Більшість моїх романів випадала на канікули, якнайдалі від Оксфорда, бо тоді на початку навчального року можна було безкарно втекти з місця злочину. Іноді якийсь тиждень-другий тривало набридливе листування, але невдовзі я ставив самотнє серце на місце, «набирався відповідальности перед собою й усім своїм життям» і надівав маску лорда Честерфілда. Навчився так само майстерно обривати зв’язки, як і встановлювати їх.

Усе це могло б видаватися – зрештою, так і було насправді – холодним розрахунком, але мною керувала не те що безсердечність, а нарцистична впевненість у перевагах такого стилю життя. Я хибно вважав любов’ю до свободи полегшу, з якою покидав дівчат. Чи не єдине можу сказати на свою користь – я дуже рідко брехав і, перш ніж роздягнеться котра вже з ліку жертва, старався, щоб вона усвідомила різницю між розвагою в ліжку й одруженням.

Згодом, на сході Англії, справа ускладнилася. Я почав залицятися до дочки одного зі старших викладачів. Вона відзначалася типовою англійською вродою; як і я, ненавиділа провінцію й була начебто палка та жагуча. Запізно втямивши, що ця жагучість аж ніяк не безкорислива й дівчина хоче заміж, я розгубився. Нудило від думки, що вдоволення звичайнісінької тілесної потреби загрожує зіпсувати все моє життя. Якось одного вечора я мало не піддався цій Джанет, рідкісній дурепі, яку не кохав і не міг покохати. Довго мучив мене спогад про наше прощання у довжелезну липневу ніч – гіркі докори й ридання в автомашині на морському узбережжі. На щастя, я був певен – і вона знала про цю певність, – що Джанет не вагітна. Я поїхав до Лондона, твердо постановивши якийсь час триматися осторонь жінок.

Квартира на поверх нижче тої, що я винаймав на Рассел-сквері, більшу частину серпня стояла порожняком, та однієї неділі там загрюкали двері, затупотіли ноги й зазвучала музика. У понеділок я розминувся на сходах з двома нецікавими на вигляд дівчатами й почув, що вони дуже вже коротко й немилозвучно вимовляють закрите «а» – як «е». Еге ж, австралійки. І ось настав вечір того дня, коли я мав ленч із міс Спенсер-Гейґ, а була це п’ятниця.

Десь о шостій у мої двері хтось постукав. Виявилося, що це огрядніша з двох дівчат.

– Привіт. Я Марґарет. Живу внизу, – вона простягла руку. Я потиснув. – Дуже рада з тобою познайомитися. У нас вечірка з випивкою. Ти б не прийшов?

– Гм, я якраз…

– Навряд чи висидиш у себе, бо ми наробимо галасу.

Звичайна річ – запросити в гості сусіда, щоб потім не нарікав на гармидер. Я завагався, а тоді знизав плечима.

– Гаразд. Дякую.

– Чудово. О восьмій, га?

Вона вже була рушила від дверей, але обернулася.

– Ти прийдеш з дівчиною чи сам?

– Та ні, я тепер один.

– Ми цю справу залагодимо. Бувай.

І пішла. А я вже шкодував, що згодився.

Почувши, що внизу зібралося доволі гостей, я зійшов туди. Сподівався, що всі страшненькі дівчата – а вони завжди приходять перші – вже мають кавалерів. Двері стояли навстіж. Перейшовши через невеличкий передпокій, я став на порозі, тримаючи напоготові подарунок – пляшку алжирського червоного вина – й шукаючи оком у набитій людьми кімнаті дівчат, яких учора зустрів на сходах. Галасливі чолов’яги з австралійським акцентом, шотландець у спідниці-кілті, кілька вихідців із карибських островів. Не для мене такий гурт. Я вже намірився вислизнути звідти, аж хтось увійшов і зупинився в мене за спиною.

Була це дівчина приблизно мого віку, з невеликим наплічником і важкою валізою, у світлому макінтоші, пом’ятому й поношеному. Її обличчя й руки покривала така засмага, яку можна набути тільки за кілька тижнів під південним пекучим сонцем. Вигоріле до білини довге волосся – незвична річ, бо за тодішньою модою дівчата носили зачіски, як у безпритульних хлопчиків. У цій прибулиці було щось німецьке чи данське – неначе й дитяче, сирітське, а однак перверсійне та гріховне. Вона відступила назад і дала мені знак підійти, коротко, блідо й нещиро усміхнувшись.

– Чи не могли б ви знайти Меґґі й попросити її вийти?

– Марґарет?

Вона кивнула. Я пропхався через переповнену кімнату й застав Марґарет на кухні.

– Привіт! Ти таки прийшов.

– Тебе там хоче бачити якась дівчина з валізою.

– От тобі й на! – відрубала Марґарет, обернувшись до жінки, що стояла за нею.

Я відчув щось недобре. Моя знайома повагалася й поставила на стіл літрову пляшку пива, яку мала відкоркувати. Прилаштувавшись за пухкими широкими плечима Марґарет, я рушив за нею крізь юрбу.

– Алісон! Ти ж сказала, що приїдеш наступного тижня.

– Так, Меґґі, але я витратила всі гроші, – сказала прибулиця, зробивши міну заблукалої дитини й кинувши на подругу винуватий і водночас викличний погляд. – Чи повернувся Піт?

– Ні, – відповіла Меґґі й додала, застережливо стишивши голос: – Але тут Чарлі та Білл.

– Oh merde![20] – спересердя кинула засмагла дівчина. – Мені конче треба викупатись.

– Чарлі налив у ванну по вінця води й повкидав туди пиво, щоб охололо.

Алісон зажурилася.

– Можете скористатися моєю ванною, – втрутився я. – Я живу на поверх вище.

– Так? Алісон, познайомся, це…

– Ніколас.

– Ой, справді? Я тільки-но приїхала з Парижа.

Я зауважив, що з Марґарет вона говорить майже як австралійка, а зі мною – майже як англійка.

– Звичайно. Я проведу вас.

– Спершу візьму щось переодягнутися.

Як тільки вона зайшла до кімнати, пролунали вигуки.

– Привіт, Еллі! Де ти була?

До Алісон підійшло кілька австралійців, і кожного вона цмокнула. Марґарет, одна з тих товстульок, що люблять опікуватися худорлявенькими, зразу ж відсунула їх убік.

Алісон принесла одежу на зміну, й ми рушили вгору.

– Господи Ісусе, – сказала вона. – Оті ще мені австралійці.

– Де ви побували?

– Всюди. У Франції. В Іспанії.

Ми ввійшли до мого помешкання.

– Я вижену з ванни павуків, а ви тим часом випийте чарку. Он там знайдете.

Коли я повернувся, Алісон стояла зі скляночкою віскі в руці. Знову вимушено усміхнулась, за мить ця усмішка щезла. Я допоміг їй скинути плаща. Від цієї дівчини відгонило французькими духами – ядучими, як карболка, а світло-жовта сорочка була заяложена.

– Ви внизу живете?

– Ага. Винаймаємо у складчину.

Алісон мовчки підняла склянку. Широко розставлені сірі очі – єдина невинна річ на позначеному зіпсутістю обличчі – свідчили, що тільки через обставини, а не через якусь рису характеру довелося набратися твердости, навчитися давати собі раду, причому справляти враження безрадної. Її голос, забарвлений ледь відчутним австралійським і не зовсім англійським акцентом, змінював відтінки – то різкість, то бридка носовитість, то напрочуд пікантно-масна безпосередність. Химерна дівчина, ходячий оксиморон.

– Ти сам? Тобто на цій вечірці?

– Сам.

– Підтримуватимеш мені сьогодні компанію. Гаразд?

– Гаразд.

– То повернися хвилин за двадцять. Забереш мене.

– Та я тут почекаю.

– Волію, щоб ти пішов туди, а тоді повернувся.

Ми по-змовницьки усміхнулись одне одному. Я подався до гурту. Там до мене підійшла Марґарет. Здавалося, тільки на те й чекала.

– Ніколасе, з тобою дуже хоче познайомитися одна мила англієчка.

– Боюся, що на мене вже поклала око твоя подруга.

Оглянувшись на всі боки, вона потягла мене до передпокою.

– Як би тобі сказати… Алісон… Це наречена мого брата. А сьогодні сюди прийшло кілька його приятелів.

– Ну то й що?

– Вона завжди встряє в якийсь клопіт.

– Досі нічого не розумію.

– Попросту я не хочу скандалу. Раз уже було таке.

Я був ні в сих ні в тих.

– Є такі люди, що замість когось влаштовують сцени ревнощів, – пояснила Марґарет.

– Не дозволю собі нічого поганого, – пообіцяв я.

Хтось покликав її до кімнати. Марґарет не була певна, що до мене дійшли її слова, й, мабуть, махнула рукою на цю справу.

– То ми умовилися. Ти мене зрозумів?

– Цілком.

Дівчина глянула на мене, як на шмаркача, понуро кивнула й пішла. Постоявши зо двадцять хвилин біля дверей, я непомітно вибрався на сходовий майданчик і зійшов на свій поверх. Подзвонив. Довга тиша, аж нарешті за дверима обізвався голос:

– Хто там?

– Минуло двадцять хвилин.

Двері відчинилися. Алісон зібрала волосся у вузол і закуталася рушником. До чорноти засмаглі плечі й ноги. Вона метнулася до ванної. Забулькотіла вода в зливному отворі.

– Мене попередили, щоб я до тебе не липнув! – гукнув я через двері.

– Хто? Меґґі?

– Вона каже, що не хоче сварок і бійок.

– Задрипана корова. Може стати моєю зовицею.

– Я знаю.

– Вона вивчає соціологію. В Лондонському університеті. – На мить замовкнувши, Алісон додала: – По-дурному виходить, правда ж? Ото поїдеш кудись і гадаєш, що тим часом люди змінюються, а вони такі самі, як були.

– Що ти хочеш цим сказати?

– Почекай хвилинку.

Я чекав кілька хвилин. Нарешті двері відчинилися, Алісон вийшла у простенькій білій сукні. Знову розпустила волосся й без косметики стала в десять разів гарніша.

Вона злегка прискалилася, закусивши губу.

– Як я тобі?

– Ти королева балу, – збентежившись від її невідривного погляду, відповів я. – Зійдемо вниз?

– А може, ще краплинку наллєш?

Я налив більш ніж краплю. Дивлячись, як віскі струменить у склянку, вона проказала:

– Не знаю, чому мені страшно. Чому мені страшно?

– Кого ти боїшся?

– Не знаю. Мабуть, Меґґі. Хлопців. Моїх любих забіякуватих земляків.

– Ти про той скандал?

– Боже мій! Дурнуватий випадок. На вечірці був милий хлопець з Ізраїлю, ми тільки цілувалися. Ото й усе. Ну а Чарлі нашептав Пітові, вони вдвох учинили бучу і… Господи. Знаєш, як воно буває з отими «справжніми мужчинами».

Внизу я на якийсь час опинився осторонь Алісон. Її оточив цілий гурт. Я приніс спиртного й передав їй чарку через чиєсь плече, коли мова йшла про Канн, Колліур і Валенсію. У сусідній кімнаті зазвучала джазова музика, і я зазирнув туди з порога. За темними постатями танцюристів у вікні видніли присмеркові дерева на тлі блідо-бурштинового неба. Я гостро відчував, які чужі мені всі ці люди на забаві. Із кутка кімнати мені несміло й штучно усміхалася з-під окулярів короткозора дівчина з невиразним м’яким обличчям – одне з тих сентиментально-інтелектуальних створінь, яким на роду написано стати здобиччю й жертвою тупого негідника. Вона стояла самотою, і я здогадався, що це і є та мила англієчка, яку Марґарет мені ладила. Губи намазюкані надто вже яскравою помадою; такими дівчатами хіба що плоти городити. Сахнувшись від неї, як від краю прірви, я підійшов до книжкової полиці, взяв щось у м’якій палітурці, всівся на підлозі й прикинувся, що читаю.

Біля мене стала навколішки Алісон.

– Щось я захмеліла. Ой, те віскі. Хильни-но ось цього.

То був джин. Вона теж сіла на підлогу. Дивлячись на неї збоку, я похитав головою. На гадку спала бліда англійка з наквацьованими криваво-червоними вустами. Алісон принаймні жива людина. Нехай різка й груба, зате жива.

– Я радий, що ти сьогодні приїхала.

Посьорбуючи джин, вона кинула на мене оцінним оком.

Я спробував з іншого кінця.

– Ти читала ось цю книжку?

– Облишмо велемудрі балачки. К чорту літературу. Ти розумник, я красуня. А тепер поговорімо про те, хто ми насправді.

Її сірі очі чи то кпили, чи то кидали виклик.

– А Піт хто?

– Він пілот. – Алісон назвала відому авіакомпанію. – Час від часу ми злягаємося. Ото й усе.

– Ага.

– Тепер він перекваліфіковується у Штатах. – Вона втупилася в підлогу, на якусь мить ставши зовсім іншою, серйознішою. – Меґґі набрехала про заручини. Ми не такі, – спідлоба зиркнула на мене дівчина. – Ми вільні люди.

Кого вона має на увазі – мене чи її нареченого? Чи стає в позу, кажучи про волю й свободу, а чи справді так гадає?

– Де ти працюєш?

– Всюди потроху. Переважно в приймальнях.

– В готелях?

– Де хоч, і в готелях також, – наморщила носа Алісон. – Тепер мене беруть на нову роботу. Стюардесою. Тому-то я й поїхала на кілька тижнів до Франції та Іспанії – практикуватися в мовах.

– Чи можна завтра запросити тебе куди-небудь?

З’явився кремезний австралієць років тридцяти з гаком і сперся на одвірок.

– Чарлі! – крикнула Алісон. – Цей хлопець тільки дозволив мені помитися в його ванні. Це дрібниця.

Чолов’яга повагом кивнув і застережливо звів угору грубого пальця. Відштовхнувшись від одвірка, він випростувався й пішов геть непевною ходою.

– Чарівливий хлопець.

Алісон глянула на свою долоню.

– Чи сидів ти два з половиною роки в японському таборі для військовополонених?

– Ні. Чого б то?

– А Чарлі сидів.

– Бідолашний Чарлі.

Ми змовкли.

– Еге ж, австралійці – неотесані простаки, зате англійці – зарозумілі жевжики.

– Якщо ти…

– Я піджартовую з Чарлі, бо він закохався в мене й любить такі жарти. Але ніхто інший не сміє кпити з нього при мені.

Знову запала мовчанка.

– Пробач.

– Нема за що.

– Є за що. За те, що я умовлявся з тобою на завтра.

– Ні. За твоє ставлення до Чарлі.

Хоч я й образився за цей урок мистецтва не чванитися, та мало-помалу Алісон спонукала мене розговоритися про самого себе – ставила прямі, грубуваті питання й слухати не хотіла пустопорожніх словес. Я розповів, що таке бути генеральським синком, описав свою самотність – цього разу не красувався, а старався якнайкраще пояснити свою сутність. У цій дівчині я відкрив дві риси. По-перше, за її жорсткістю й прямотою крився великий талант лестити чоловікам, укоськувати їх і дипломатично поводитися в сексуальних справах. По-друге, її дар зачаровувати полягав як у щирості душі, так і в незаперечній вірі в красу та привабливість свого тіла й обличчя. Зовсім не по-англійському Алісон могла раптово блиснути правдивим словом, серйозною думкою й напливом зацікавлення.

Я замовк. Відчував, що вона спостерігає за мною. За якусь мить глянув на її обличчя із скромним задумливим виразом. Зовсім інша особистість.

– Алісон, ти мені подобаєшся.

– Мабуть, ти мені теж. Маєш гарні уста, як на жевжика.

– Ти перша австралійська дівчина в моєму житті.

– Джонні Бульчик ти мій бідолашний.

Усі лампи, крім однієї тьмяної, вже давно згашено, і захмелені гості, як зазвичай буває, попарно примостилися на всіх меблях і на кожному клапті підлоги. Вечірка розпалася на парочки. Меґґі кудись запропастилася, Чарлі поринув у мертвий сон на підлозі в спальні. Я танцював із Алісон, наші тіла невпинно наближались одне до одного. Я поцілував її волосся, тоді шию. Стиснувши мені руку, дівчина пригорнулася до мене.

– Може, підемо наверх?

– Йди перший. За хвилинку буду.

Вона вислизнула з обіймів, і я рушив додому. Алісон з’явилася за десять хвилин. Насторожено усміхаючись, зодягнена в біле, вона стояла на порозі – маленька й худенька, невинна й зіпсута, шорстка й ніжна, бувала початківка.

Увійшла. Я замкнувся, й ми цілувалися хвилину, дві, в пітьмі, спершись на вхідні двері. Раптом долинули чиїсь кроки, хтось двічі різко стукнув. Алісон затиснула мені рота долонею. Знову подвійний стук. І знову. Вагання. Калатання сердець. Щораз тихший звук кроків.

– Іди до мене, – сказала вона. – Ну ж бо.