Читать книгу Маг - Джон Фаулз - Страница 20

Цього разу Кончіс чекав мене за столом. Я недбало поставив під стіною свою похідну сумку, він гукнув Марії, щоб подала чай. Поводився не дуже ексцентрично. Мабуть, тому, що, цілком очевидно, вирішив вивудити з мене якнайбільше відомостей. Ми побалакали про школу, про Оксфорд, про мою родину, про викладання англійської чужоземцям, про те, чому я приїхав у Грецію. Хоч він так і сипав питаннями, однак не відчувалося щирого зацікавлення моїми відповідями. Йому йшлося про інше – про вияви моєї поведінки, про тип людей, до якого я належу. Я цікавив Кончіса не як особа, а як зразок. Раз чи двічі я спробував помінятися з ним ролями, але він знову дав зрозуміти, що не хоче вести мову про себе. А про рукавичку я й словом не обмовився.

Тільки один-єдиний раз, як гадаю, Кончіс справді здивувався. Він спитав, звідки взялося моє незвичне прізвище.

– Воно французьке. Мої предки були гуґеноти.

– Он як.

– Був такий письменник – Оноре Д’Юрфе…

Кончіс окинув мене бистрим оком.

– Це ваш предок?

– Так стверджує наша родинна традиція. Ніхто не з’ясовував цього. Принаймні я нічого про таке не знаю.

Бідний старий Д’Юрфе. Скільки разів я посилався на нього, даючи зрозуміти, що в моїх жилах тече кров людей високої культури давніх віків… Я усміхнувся у відповідь на непідробно теплу, мало не осяйну Кончісову усмішку.

– А яка, зрештою, різниця?

– Попросту таке мило чути.

– Мабуть, усе це пустопорожні вигадки.

– Та ні, воно схоже на правду. А ви читали «Астрею»?

– Собі на лихо. Жахлива нудота.

– Oui, un peu fade. Mais pas tout à fait sans charme[60], – проказав він. Бездоганна вимова, з уст не сходить усмішка. – То ви й французьку знаєте.

– Так собі.

– Отже, в мене за столом сидить прямий нащадок du grand siècle[61].

– Навряд чи прямий.

Але мені було приємно, що він так вважає, лестила його несподівана ласка. Кончіс звівся.

– Гаразд. Сьогодні я заграю Рамо[62]. На вашу честь.

Господар повів мене до зали, що простягалася на всю ширину поверху. Три стіни заставлено книжками. В кутку виблискував зеленими кахлями камін, над ним на полиці стояли дві бронзові статуетки в сучасному стилі. Понад ними – натурального розміру репродукція картини Модільяні – прекрасний портрет зажуреної жінки в траурі на блакитно-зеленому тлі. Посадивши мене в крісло, Кончіс заходився переглядати ноти, знайшов потрібні й заграв. Після коротких, щебетливих пасажів – вигадливі куранти й пасакалії. Вони не дуже припали мені до смаку, але відчувалося, що в цього виконавця велика майстерність. Раніше він не раз поводився претензійно, але за інструментом аж ніяк не ставав у позу. Несподівано, посеред твору, немовби задуло свічку, Кончіс припинив гру, й знову почалася гра в претензії.

– Voilà[63].

– Чарівно. – Я вирішив не допустити до того, щоб французька стихія пойняла нас, як епідемія ґрипу. – Не можу намилуватися, – докинув я, кивнувши на репродукцію.

– Еге ж? – Він підійшов до полотна. – «Моя мати».

Спершу я подумав, що він жартує.

– Ваша мати?

– Так називається картина. Насправді це, звичайно ж, його мати. Поза всякими сумнівами. Завжди була.

В очах цієї жінки не було риб’ячої поволоки, звичної в портретах роботи Модільяні[64]. Напружений, уважний, мавпячий погляд. Придивившись до картини зблизька, я трохи пізнувато втямив, що це не репродукція.

– Господи Боже… Вона, цілком певно, коштує цілий маєток.

– Ото ж бо, – відповів, не дивлячись на мене, Кончіс. – Не подумайте, що я убогий, раз живу тут так скромно. Я дуже багатий. – Він вимовив так, ніби вираз «дуже багатий» позначав національність. Може, таки й позначав. Я знову задивився на полотно. – А цей портрет мені… майже нічого не коштував. Я замовив його з милосердя. Хотів гордитися тим, що відкрив у Модільяні генія. Але не відкрив. І ніхто не відкрив. Навіть цей спритник, пан Зборовський[65].

– Ви знали його?

– Модільяні? Ми зустрічалися. Багато разів. Я був знайомий з його приятелем, Максом Жакобом[66]. Наприкінці його життя. В той час він уже прославився. Став невідлучною прикметою Монпарнасу.

Я крадькома глянув на Кончіса, що вдивлявся в картину. Не з чого іншого, як із снобізму, моя повага до цього старого набрала зовсім іншого виміру. Його дивацтво, штучність і моя гадана перевага в пізнанні життя вже не видавалися безумовними.

– Мабуть, ви шкодуєте, що ви не купили його інших робіт.

– Я купив.

– І досі їх маєте?

– Звичайно. Тільки банкрут продає чудові картини. Ці полотна висять у моїх інших будинках.

Я взяв до уваги цю множину. При нагоді скажу це комусь, передражнивши Кончіса.

– А де вони… інші будинки?

– Як вам подобається ось це? – Він торкнувся статуетки юнака, що стояла під полотном Модільяні. – Макет Родена. Інші будинки… Гаразд. У Франції. В Лівані. В Америці. Я проваджу справи в усьому світі. – Кончіс обернувся до іншої фігурки – бронзової й кістлявої. – Це Джакометті.

– Я приголомшений. Тут, на Фраксосі…

– Чому б і ні?

– А злодії?

– Якби ви мали таку безліч цінних картин, як у мене, – потім покажу вам ще дві там, нагорі, – то вам довелося б вирішити, як з ними поводитися. Або вважати їх тим, чим вони і є, – прямокутними зафарбованими полотнами, або ж стерегти їх, як золоті штабки. Заґратувати вікна й ночами не спати. Ось, – кивнув він на статуетки. – Крадіть, якщо хочете. Я повідомлю поліцію, але вам може поталанити втекти з краденим. Тільки одне вам не вдасться – змусити мене трястися над цим добром.

– Я не загрожую цьому добру.

– На грецьких островах нема злодіїв. Але я б не хотів, щоб кожен знав про ці твори.

– Зрозуміла річ.

– Ось цікава картина. Її не згадано в єдиному повному каталозі творів Модільяні, який мені довелося побачити. І підпису немає, як бачите. Однак дуже легко з’ясувати, хто автор. Зараз покажу. Візьміться за ріжок.

Він відсунув убік скульптуру Родена, і ми зняли картину. Кончіс повернув її, щоб я подивився на зворот. Кілька початкових штрихів ескізу до іншого портрета, в спідній половині незаґрунтованого полотна недбало написано якісь слова та числа. Внизу, біля самої рами, проставлено загальну суму.

– Його борги. Ось. «Тото». Це алжирець, у якого Модільяні купував гашиш. – Кончіс указав пальцем на інший напис. – «Збо». Зборовський.

Дивлячись на недбалі п’яні закарлюки, я відчув простодушність цього художника й жахливу, але конечно потрібну прірву, що відмежовує генія від повсякдення. Ото позичить у тебе на вічне віддання десять франків, а ввечері напише картину, за яку колись даватимуть десять мільйонів.

Кончіс спостерігав за мною.

– У музеях цей бік не показують.

– Бідолаха.

– Він міг би сказати те саме про кожного з нас. Причому мав би вагомішу підставу.

Я допоміг Кончісові повісити картину на місце.

Він кивнув на вікна – невеликі, вузькі, заокруглені вгорі, поділені надвоє колонами з капітелями з різьбленого мармуру.

– Вони походять із Монемвасії[67]. Я побачив їх в якомусь будиночку, ото й купив весь цей будиночок.

– Так роблять американці.

Він не усміхнувся.

– Венецькі вікна. З п’ятнадцятого сторіччя. – Кончіс узяв із книжкової полиці альбом. – Ось. – Через його плече я побачив славетне «Благовіщення» Фра Анджеліко й одразу здогадався, чому колонада видалася мені такою знайомою. І підлога та сама – викладена червоною плиткою, з білою облямівкою по краях.

– Що вам ще показати? Цей клавесин – рідкісна річ. Справжній Плеєль. Не модний, але дуже гарний. – Господар погладив його, як кота, по блискучій чорній накривці. Під стіною навпроти стояв пюпітр, зовсім не потрібен для гри на клавесині.

– Ви ще на якомусь інструменті граєте, пане Кончісе?

Глянувши на пюпітра, він похитав головою:

– Ні. Це просто зворушлива пам’ятка.

Судячи з тону голосу, Кончіс аж ніяк не зворушився.

– Гаразд. Добре. Мушу на якийсь час залишити вас у самоті. Треба переглянути кореспонденцію. – Він зробив жест рукою. – Там ви знайдете газети та журнали. Або ж книжки – беріть, яку захочете. Пробачите мені? Ваша кімната нагорі… Якщо хочете…

– Та ні, мені добре й тут. Дякую.

Він вийшов, а я знову задивився на картину Модільяні, погладив статуетку Родена, обійшов усю кімнату. Почувався кимсь, хто постукав у двері хати, а потрапив до палацу. Трохи по-дурному вийшло. Взявши стосик французьких і американських журналів, що лежали на столику в кутку, я вийшов під колонаду. І за якусь мить – цього зі мною теж не траплялося за останні кілька місяців – спробував скласти вірша.

Кончіс запропонував оглянути решту оселі.

Двері привели нас до порожнього негарного передпокою. З північного боку була їдальня, якою господар ніколи не користувався, і ще одна кімната, що скидалася на букіністичну крамничку. Завал книжок – ними повняться полиці, їх стоси стоять на підлозі разом із горами газет і журналів. На столі біля вікна – великий, ще не відкритий пакунок. Очевидно, тільки що надійшов.

Кончіс підійшов до мене, тримаючи в руках циркуль.

– Я трохи бавлюсь антропологією. Чи можна виміряти ваш череп? – запитав він таким тоном, ніби був цілковито певен моєї згоди. Я схилив голову. Делікатно поколюючи її кінчиками приладу, Кончіс поцікавився: – Любите читати?

Ніби забув, – але ж не міг забути! – що в Оксфорді я вивчав англійську літературу.

– Звичайно.

– І що ж ви читаєте?

Він записав у блокнотику результати вимірювання.

– Е-е-е… переважно романи. Вірші. І критику.

– У мене тут немає жодного роману.

– Ні одного?

– Роман уже не жанр літератури.

Я підсміхнувся.

– Що вас розсмішило?

– Це за моїх часів в Оксфорді так жартували. Якщо не знаєш, що сказати на якійсь вечірці, то ставиш саме таке питання.

– Яке?

– «Чи не гадаєте, що роман уже вичерпався як літературний жанр?» І ніхто не сподівається на серйозну відповідь.

– Розумію. Ніхто не сприймав цього всерйоз.

– Саме так. – Я заглянув у блокнот. – Може, мої виміри чимсь цікаві?

– Ні. – Він пропустив питання повз вуха. – Натомість я кажу всерйоз. Роман помер. Як алхімія. – Кончіс сховав руку з циркулем за спину, щоб не збиватися. – Я зрозумів це ще перед війною. Знаєте, що я тоді зробив? Спалив усі романи, які мав. Діккенса. Сервантеса. Достоєвського. Флобера. Усіх великих і малих. Спалив навіть книжку, яку я написав замолоду, коли ще не дійшов розуму. Я розвів вогнище на подвір’ї. Весь день горіло. Дим розвіявся в небі, попіл канув у землю. Очищення вогнем. Відтоді я здоровіший і щасливіший.

Згадавши, як знищено мої вірші, я подумав, що широкі жести справді справляють враження, якщо ти на них здатен.

– Навіщо продиратися крізь сотні сторінок вимислу, щоб пізнати кілька дрібних істин? – спитав Кончіс, узявши якусь книжку й вибивши з неї пил.

– Може, задля розваги.

– Розваги! – перекривив він мене. – Слова мають служити правді. Відображати факти, а не вигадки.

– Зрозуміло.

– Ось ця книжка служить правді, – Кончіс вказав на біографію Франкліна Рузвельта. – І ось це французьке видання книжки про астрофізику. І ця стара брошура. Подивіться на «Засторогу грішникам, або ж Передсмертні слова Роберта Фоукса, вбивці». 1679 рік. Візьміть і прочитайте за вихідні дні. Знайдете в ній більше правди, ніж у всіх історичних романах.

Його спальня, що виходила вікнами на море, як і концертна зала на першому поверсі, займала трохи не всю ширину фасаду. Під однією стіною стояло ліжко – між іншим, двоспальне – і велика шафа на одяг; у другій стіні були двері, що вели до якоїсь кімнатки – мабуть, вбиральні. Біля цих дверей стояв чудний стіл. Кончіс підняв його віко й пояснив, що це клавікорд. Кімнату облаштовано як кабінет і салон водночас. Кахлева піч, поряд неї письмовий стіл, закиданий паперами, над якими господар недавно працював, і два крісла, оббиті світло-брунатним матеріалом, щоб гармонувало з шезлонґом. У далекому куті – трикутний сервант, заставлений світло-блакитною і зеленою ізницькою[68] керамікою. У підвечірньому світлі ця кімната здавалася затишнішою, ніж зала внизу. Крім того, тут тішив око брак книжок. Тон задавали дві картини, два акти дівчат у залитих світлом інтер’єрах – рожевих, червоних, зелених, медових і янтарних. Усе було світлом, теплом, палало жовтими вогниками життя, людяности, плотської любови, домашнього затишку й середземноморського духу.

– Знаєте автора? – спитав Кончіс, і я заперечно похитав головою. – Боннар[69]. Написав обидві ці речі за п’ять чи шість років перед смертю.

Я підійшов до полотен.

– Ось за них я добряче заплатив, – докинув господар з-за моїх плечей.

– Вони того варті.

– Осоння. Оголена дівчина. Стілець. Рушник, умивальник. Покрита плитками підлога. Собачка. І ось буття набуває сенсу.

Але я дивився на картину ліворуч – не на ту, що він інвентаризував. На дівчину, обернену спиною до глядача, що стояла біля освітленого сонцем вікна й витирала стегна, милуючись собою в дзеркалі. Згадалась Алісон, що оголеною крутиться в помешканні й наспівує, як дитя. Оця незабутня картина осяяла густим золотим ореолом одну з найбанальніших митей, і ця мить, як і всі подібні до неї, ніколи вже не буде геть банальна.

Кончіс вийшов на терасу, я за ним. По західний бік подвійних дверей стояв мавританський столик, інкрустований слоновою кістю. На ньому – фотографія і жалобний букет квітів у вазі.

Була це велика світлина у старомодній срібній рамці. Дівчина в сукні, пошитій за модою едвардіанських часів, біля вази з трояндами, що стояла на недоречному коринфському постаменті. На тлі опадає сентиментально намальоване листя. Одне з тих старих фото, на яких глибокі шоколадні тіні врівноважуються кремовим багатством освітлених поверхонь. Походить з епохи, коли жінки відзначалися не грудьми, а стегнами. У цієї дівчини буйна кучма світлого волосся, гостро позначена талія й м’яке пухке обличчя з важкуватими рисами в дусі Ґібсона[70], які тоді високо цінувалися.

Кончіс зауважив, що я затримався біля знімка.

– Колись вона була мені нареченою.

Я знову глянув на світлину. В нижньому ріжку видно тиснене позолоченими літерами прізвище фотографа й лондонська адpecа.

– Чому ви не одружилися?

– Вона померла.

– Схожа на англійку.

– Так. – Він помовчав, придивляючись до неї. На тлі побляклого намальованого гайка, поряд з помпезною вазою дівчина видавалася частинкою абсурдно давньої історії. – Так, вона була англійка.

Я глянув на нього.

– Як вас звали в Англії, пане Кончісе?

Він усміхнувся. Таке бувало рідко й наводило на гадку висунуту з клітки мавпячу лапу.

– Я вже й забув.

– Ви так і не оженилися?

І далі дивлячись на фото, він повільно хитнув головою.

– Ходімо.

У південно-східному куті каблукуватої, оточеної балюстрадою тераси стояв стіл. Уже накритий скатертиною, очевидно на вечерю. Понад лісом відкривався чудовий краєвид – величезний купол світла над землею і морем. Пелопоннеські гори набрали фіолетово-синього відтінку, на блідо-зеленкуватому небі висіла Венера, сяючи м’яким посвітом газового ліхтаря. Фото проти дверей розміщене так, як діти садовлять ляльок на підвіконня: щоб ті дивилися надвір.

Кончіс сидів, спершись на перила й відвернувшись від краєвиду.

– Ну а ви? Ви самі заручені?

Тепер я своєю чергою похитав головою.

– Вам, мабуть, тут дуже одиноко живеться, – припустив Кончіс.

– Мене попередили.

– Симпатичний молодик вашого віку…

– Що ж, була одна дівчина, але…

– Кажіть далі.

– Не зможу цього пояснити.

– Вона англійка?

Я подумав про твір Боннара. Ось вона, дійсність. Про такі миті не розповіси. Я усміхнувся.

– Можна, я попрошу вас про те саме, що ви просили тиждень тому? Про те, щоб не ставити питань?

– Звичайно.

Запало особливе мовчання, те саме, яке минулої суботи накинув мені Кончіс на пляжі. Нарешті він обернувся до моря й обізвався.

– Греція – як те дзеркало. Спершу мучить тебе, а тоді навчає.

– Жити на самоті?

– Просто жити. Таким, яким ти є. Якось – багато років тому – один швейцарець приїхав доживати свої дні у напівзруйнованій одинокій хатці на далекому краю цього острова – он там, під Аквілою. Був такого віку, як я тепер. Весь час він складав годинники й читав книжки про Грецію. Навіть давньогрецьку самотужки вивчив. Сам полагодив хатину, очистив водозбірники й спорядив кілька городніх терас. Його пристрастю – ніколи не вгадаєте – стали кози. Тримав одну, тоді дві. Нарешті – цілу череду. Кози ночували в його кімнаті. Завжди плекані, вичесані, прилизані, це ж бо був швейцарець. Навесні він часом заходив до мене, і ми насилу втримували весь цей сераль поза межами оселі. Той козар навчився робити чудовий сир, в Афінах за такий товар платили добрі гроші. Але він був самотній. Ніхто не писав йому листів. Ніхто ніколи не завітав до хати. Зовсім один. Як гадаю, я не бачив щасливішої людини, ніж він.

– Що з ним сталося?

– Помер у тридцять сьомому. Від крововиливу. Його знайшли мертвим аж за два тижні. Кози на той час поздихали. Стояла зима, і двері, природно, були замкнені зсередини.

Дивлячись мені у вічі, Кончіс скривив рота в посмішці, ніби вважав смерть якоюсь жартівницею. Шкіра тісно прилягала до його черепа. Тільки очі були живі. Я мав дивне враження, що він переді мною вдає саму смерть. Ось-ось відпаде видублена стара шкіра, випадуть очі, і виявиться, що я гостюю в кістяка.

За якийсь час ми повернулися до оселі. На другому поверсі з північного боку були ще три кімнати. Перша з них – це комірчина, в яку хазяїн дав тільки оком кинути. Я помітив стос кошиків і меблі в чохлах. Другою йшла ванна кімната, а третьою – невеличка спальня. На застеленому ліжку лежала моя похідна сумка. Я сподівався побачити замкнену кімнату дами з рукавичкою. А тоді припустив, що вона живе в хатці й Марія доглядає її. Або ж цю кімнату мені дали тільки на суботу і неділю, а в інший час тут мешкає дама.

Кончіс простягнув мені брошуру сімнадцятого сторіччя, яку я залишив на сходовому майданчику.

– Десь за півгодини я, як звик, вип’ю аперитиву. Підтримаєте компанію?

– Залюбки.

– Маю вам щось сказати.

– Слухаю.

– Чи не наговорили вам про мене всілякого непотребу?

– Я чув про вас тільки одну історію, доволі похвальну.

– Розстріл?

– Я ж вам це сказав ще минулого тижня.

– Мені здається, що ви ще щось інше чули. Може, від капітана Мітфорда?

– Більше нічого. Запевняю вас.

Стоячи на порозі, Кончіс свердлив мене очима. Схоже, збирав усю силу на рішення про те, щоб відкрити мені таємницю. І ось він мовив:

– Я медіум і ясновидець.

Тиша наповнила віллу. Зненацька все, що раніше діялося, зійшлося на цих словах.

– Боюсь, я не медіум, – відказав я. – Ані на крихту.

Ми тонули в сутінках, видивляючись один на одного. Було чути, як у його кімнаті цокає годинник.

– Це неважливо. То що, за півгодини?

– Навіщо ви мені про це сказали?

Кончіс обернувся до столика біля дверей, чиркнув сірником, засвітив гасову лампу, ретельно підкрутив ґнота, змушуючи мене чекати відповіді. Нарешті випростувався й усміхнувся.

– Бо я медіум і ясновидець.

Він спустився сходами, перетнув передпокій і ввійшов до своєї кімнати. Двері зачинилися, знову наплинула тиша.