Читать книгу Маг - Джон Фаулз - Страница 12

В останні дні перед Різдвом я був безнадійно нещасливий. Раптом без жодної видимої причини зненавидів школу – її спосіб викладання й те, що вона стриміла тут, сліпа й схожа на в’язницю, в самому серці божественних краєвидів. Коли Алісон перестала писати, я почувався ще дужче осамотілим. Навколишній світ – Англія й Лондон – став чимсь абсурдно й страхітливо нереальним. Два-три оксфордські знайомі, що час від часу надсилали мені вістку, не давали про себе знати. Вряди-годи я пробував слухати передачі зарубіжної служби Бі-бі-сі, але ці новини лунали неначе з Місяця. Йшлося про зовсім чужі мені події, про геть чужих людей, а британські газети, що зрідка потрапляли до рук, здавалося, цілком складалися з матеріалів під рубрикою «Сто років тому». Скидалося на те, що всі острів’яни усвідомлювали цей розрив між собою і сучасністю. Щодня за багато годин перед тим, як на обрії з північного сходу з’являвся пароплав з Афін, на набережній у гавані збиралася юрба. Хоч кожен знав, що судно зупиняється тільки на п’ять хвилин, що з нього зійде п’ять пасажирів і не більше сяде на борт, та нізащо не хотів пропустити це видовище. Ми були подібні до в’язнів, що досі не втрачали надії на амністію.

А острів був таки прегарний. Під Різдво настала вітряна, холодна погода. Величезне море антверпенської блакиті ревіло на жорствяному шкільному пляжі. Гори материка покрилися снігом, і над розлютованими водами стояли з півночі та заходу осяйні білі схили в дусі Хокусая[31]. Серед пагорбів стало ще порожніше й тихше. Я часто ходив на прогулянку, щоб розвіяти нудьгу, й весь час відкривав нові місця, де можна побути на самоті. Зрештою мене почав непокоїти цей досконалий світ природи. З’явилося враження, що тут мені немає місця. Я не знав, як жити в цьому світі, й не був до нього пристосований. Міський житель, я не мав коренів. Відкинув свій час і не міг поринути в минуле. Як Скірон[32], я завис поміж небом і землею.

Почалися різдвяні канікули. Я поїхав мандрувати Пелопоннесом. Треба було побути самому й відірватися від школи. Якби Алісон була вільна, я б полетів до неї в Англію. Спадало мені на думку й те, щоб звільнитися, але це означало б дати задній хід і знову зазнати поразки, і я вмовляв сам себе, що до весни все налагодиться. Тож Різдво я зустрів у Спарті, а Новий рік – у Піргосі, сам як палець. Перш ніж сісти в Афінах на пароплав і поплисти до Фраксосу, я затримався на день і пішов до знайомого публічного дому.

Я рідко думав про Алісон, але весь час відчував її близькість, і хоч як старався її забути, та не вдавалося. Траплялися монаші дні, коли я гадав, що проведу решту свого життя без жінок. Траплялися й такі дні, що кортіло запопасти якусь покладисту дівчину. Острів’янки були албанського походження – суворі й жовтошкірі, десь такі сексуальні, як Незалежна церква[33]. Набагато спокусливішими видавалися деякі хлопці з оливковою ґраційністю й виразно окресленою індивідуальністю – рисами, яких так бракує їхнім стереотипним ровесникам із приватних шкіл, оцим зодягненим в уніформу рожевим мурахам, що плодяться в Арнольдовому праху[34]. Бували в мене миті, як в Андре Жіда[35], однак без взаємности, адже педерастія ніде не викликає такої огиди, як у буржуазній Греції; з цього погляду Арнольд почувався б тут як удома. Зрештою, я не був гомосексуаліст. Попросту зрозумів (і тим самим викрив хибу у своєму вихованні), що в таких людей теж є свої радощі. І це завдяки не тільки своїй самотині, але й самому духу Греції. Він осмішував традиційні англійські поняття про моральність і аморальність; скою чи не скою я щось соціально непростиме – це само собою було справою смаку, щось на зразок того, чи скуштувати нову марку сигарет, чи ні: з погляду моральности воно однаково тривіальне. Красу і добро можна розрізнити на півночі, але не в Греції. Тут шкіру різних людей відділяють тільки проміжки сонячного світла.

Була ще моя поезія. Я почав писати вірші про острів, про Елладу – начебто й повні глибокого філософського змісту та віртуозно складені, і дедалі частіше мріяв про літературні успіхи. Сидів годинами, втупившись у стіну й уявляючи хвалебні рецензії, листи від славетних колег по перу, захват читачів, світову славу. Тоді я ще не знав мудрого вислову Емілі Дікінсон: «Публікуватися – це не поетова справа»; бути поетом – це все, бути відомим як поет – це марниця. У моєму житті запанував штучно створений онаністичний ліричний герой. Школа обернулася вигідним жертовним цапом: невже ж складеш бездоганну поему в такій дріб’язковій рутині? Та однієї понурої березневої неділі з моїх очей спала полуда. Я прочитав свої грецькі вірші й побачив їх такими, якими вони були насправді: учнівські спроби, визбуті ритму й композиції, в яких банальність незграбно замаскована надміром буйної риторики. Пройнявшись жахом, я взявся читати написане раніше – в Оксфорді та на сході Англії. І ці не кращі. Ба, навіть гірші. Правда обвалилася на мене як лавина. Ніякий із мене поет.

Не знайшовши розради в раптовому прозрінні, я лютував від того, що еволюція звела в одній людині чутливість із невмінням співіснувати. В одній душі, моїй душі, що верещала, ніби заєць у сильці. Я поклав усі свої опуси перед собою, помалу брав аркуш за аркушем і рвав на дрібні клаптики, аж поки заболіли пальці.

А тоді подався на пагорби, дарма що було дуже холодно й почався дощ. Увесь світ заповзявся на мене. Нікуди не дінешся від безапеляційного присуду про непридатність. У своїх найважчих пережиттях я знаходив користь, вони були паливом, залізною рудою творчости, а не тільки яловою породою мук. Поезія стала для мене чимсь таким, до чого завжди можна вдатися в разі потреби, – запасним виходом, рятувальним колом. Завдяки їй я виправдовував сенс свого життя. І ось опинився у відкритому морі, а рятувальне коло тонуло, наче олово. Я ледве стримувався, щоб не заплакати від жалю над самим собою. Обличчя перетворилося на маску акротерія[36]. Я ходив багато годин, переживаючи справдешнє пекло.

Люди певного типу належать до суспільства й не усвідомлюють цієї належности; інші ж свідомо силкуються вплинути на нього. Перші – це ґвинтики й коліщатка, другі – механіки й водії. А той, хто поставив себе поза суспільством, може тільки старатися висловити свою незалежність між буттям і небуттям. Не cogito, а scribo, pingo, ergo sum[37]. День за днем мене переповнювало небуття – гірша річ, ніж знайоме почуття фізичної та соціальної самотности. Це був метафізичний відповідник безлюдного острова, мало не відчутний на дотик, як ракова пухлина чи туберкульозна каверна.

Не минуло й тижня, як відповідник справді став відчутний на дотик: прокинувшись, я виявив у себе дві виразки. Майже сподівався чогось такого. Наприкінці лютого я поїхав до Афін і знову відвідав публічний дім у Кефіссії. Знав, що ризикую. Але тоді це не мало значення.

Весь день я був вибитий із колії й не міг нічого вдіяти. У селі жили два лікарі. Один практикував, обслуговував також школу, а другий – замкнутий старий румун – ніби й вийшов на пенсію, та все ж зрідка приймав пацієнта-другого. Шкільний медик раз у раз заглядав до учительської, я не міг до нього звернутися. Отож подався до лікаря Патареску.

Він глянув на виразки, тоді на мене й стенув плечами.

– Fèlicitations.

– C’est…

– On va voir ça à Athènes. Je vous donnerai une adresse. C’est bien à Athènes que vous l’avez attrapé, oui? – Я кивнув. – Les poules là-bas. Infectes. Seulement les fous qui s’y laissent prendre[38].

Пенсне на старечому пожовклому обличчі, злобна посмішка. Його тішили мої розпитування. Є шанси одужати, я не заразний, але мушу утримуватися від жінок. Патареску сам би мене лікував, якби мав потрібний дефіцитний препарат – бензатин-пеніцилін. Він чув, що такі медикаменти можна роздобути в одній афінській приватній клініці, але за них там шкуру здеруть; допіру за вісім тижнів будемо знати, чи цей засіб зарадив. Лікар відповідав мені сухо; все, що він може запропонувати, – це застаріла терапія миш’яком та вісмутом, і в усякому разі спершу треба зробити аналізи. У ньому вже віддавна зсохлася приязнь до людства. Коли я клав на столі гонорар, Патареску придивлявся до мене черепашачими очима.

Я стояв на порозі, й далі по-дурному стараючись розбудити в ньому співчуття.

– Je suis maudit[39].

Медик знизав плечима й випровадив мене. Цілком байдужий, засушений вісник голої істини.

Суще жахіття. До кінця семестру залишався тиждень, і я вирішив був негайно звільнитися й повернутися до Англії. Але здригнувся від думки про Лондон. Якщо вже не на Фраксосі, то принаймні десь у Греції можна хоч якось уникнути розголосу. На Патареску годі покластися, з ним приятелюють два-три літні вчителі; і я знав, що вони часто грають у віст. У кожному сказаному мені слові, в кожній усмішці я шукав натяку на те, що сталося. Уже наступного дня було враження, що деякі колеги поглядають на мене з прихованим кепкуванням. Якось уранці на перерві директор сказав: «Не хнюптеся, киріосе[40] Ерфе, бо інакше ми гадатимемо, що вас засмутили поваби Греції». Я сприйняв це як безпосередній натяк, таж усмішки на обличчях моїх колег були ширші, ніж на те заслужила сама репліка. Упродовж трьох діб після візиту до Патареску я дійшов висновку, що про мою хворобу знають усі, навіть учні. Щоразу, коли вони перешіптувалися, мені причувалося слово «сифіліс».

Того жахливого тижня до нас раптово завітала грецька весна. За якихось два дні земля покрилась анемонами, орхідеями, асфоделями й дикими ґладіолусами; всюди роїлися перелітні птахи. Понад головою клекотіли хвилясті ключі лелек, небо світилося яскравою блакиттю, співали учні, й навіть найсуворіші педагоги усміхалися. Весь світ окрилився, а я був прикутий до землі – позбавлений таланту Катулл[41], змушений жити в країні, схожій на безжальну Лесбію. Я провів кілька кошмарних ночей і одної з них вилив на папір довге послання до Алісон, у якому спробував витлумачити, що зі мною сталося, й сказати, що пам’ятаю весь зміст її листа, написаного в їдальні, що тепер я їй беззастережно вірю, а сам собою гидую. Втім, навіть у цьому посланні я постарався показати себе скривдженим, бо почав вважати, що розлучення з Алісон стало останнім і найгіршим із моїх ризикових вчинків. Я ж міг би одружитися з нею, принаймні мав би супутницю в цій пустелі.

Я не надіслав цього листа, натомість кожної ночі раз у раз розмірковував про самогубство. Мабуть, погибель затаврувала всю мою родину. Почалося з дядьків, яких я ні разу не бачив: перший загинув під Іпром, другий – під Пассхенделе[42]. А тоді настала черга батьків. Наглі, безглузді смертельні випадки, розгромні поразки… Зі мною ще гірше, ніж з Алісон; вона ненавидить життя, а я ненавиджу сам себе. Я нічого не створив і належу до небуття – néant. Напевно, єдине, на що я ще здатен як творець, – це моя погибель. Я вважав, що вона стане докором кожному, хто мене знав. Вона виправдає мій цинізм, обілить одиноку самозакоханість і залишиться в людській пам’яті остаточною понурою перемогою.

За день перед кінцем семестру настав край ваганням. Я знав, що робити. Шкільний сторож мав стару рушницю дванадцятого калібру й якось запропонував мені постріляти з неї на пагорбах. Отож я нагадав йому про цю пропозицію. Сторож втішився й набив мені кишеню набоями; в пінієвих лісах було повно перелітних перепелів.

Я рушив яром за школою, вибрався на сідловину й зайшов у гущу дерев. Тут залягли тіні. На півночі, за протокою, досі купався в сонячному промінні золотий материк. Тепле й легке повітря, світлисто-голубе небо. Десь здалеку, згори, теленькали дзвіночки козячої отари, яку гнали на ніч до села. Я безупинно йшов. Так шукають підхоже місце, щоб випорожнитися. Треба було забезпечитися, щоб тебе ніхто не вгледів. Нарешті я знайшов кам’янисту улоговину.

Я зарядив рушницю й сів, спершись на сосну. Навколо мене крізь залежану хвою пробивалися китиці гіацинтів. Обернувши рушницю, я глянув у дуло, в чорний нуль свого небуття. Визначив кут, під яким треба тримати голову. Приставивши цівку до правого ока, повернув голову так, щоб постріл чорною блискавицею прошив мозок і вибив чорну стіну потилиці. Я потягнувся до курка – поки що це проба, репетиція – і пересвідчився, що справа не така вже й проста. Нахилившись уперед, я можу в останню мить крутнути головою й геть усе зіпсувати. Отож я намацав суху гілку – таку, щоб увіткнути поміж спусковим гачком і дужкою. Вийняв патрона, сів, затиснув між колін дубельтівку, прилаштував палицю й сперся на неї підошвами – права цівка за дюйм від ока. Клацнув курок. Дуже просто. Я знову зарядив рушницю.

Ззаду, з висоти, долинув дівочий голос. Мабуть, вона поганяла кіз і завзято співала, на все горло, без жодної мелодії, з турецько-магометанськими переливами. Здавалося, цей голос безтілесний і співає не людина, а сам простір. Подібний голос, а може, й той самий, колись долинув на мій урок із пагорба за школою. Спів наповнив класну кімнату, хлопці захихикали. А тепер він звучав загадково, плинув із серцевини такого болю, такої самотности, що мої страждання відразу видалися дурницею й дрібницею. Я сидів із дубельтівкою на колінах, не можучи поворухнутися, поки голос плив у надвечір’ї. Не знаю, чи довго вела пісню дівчина, але за той час потемніло небо, а море поблякло й набрало перламутрово-сірого відтінку. Над горами високо здіймалися рожеві пасма хмар у ще яскравому промінні призахідного сонця. Море і суша втримували світло так, ніби воно надумало перетворитися на тепло й не зникати, коли не стає його джерела. Голос віддалявся до села й нарешті завмер.

Я ще раз звів рушницю й вицілив дуло в око. Маячила палиця, вичікуючи, коли я натисну на неї стопами. У повітрі витала тиша. З віддалі багатьох миль загуділа сирена афінського пароплава, що підходив до острова. Але цей звук наткнувся на порожнечу навкруг мене. Наближалася смерть.

Я не рухався. Чекав. Над морем гір на заході здіймалася заграва, спершу блідо-жовта, тоді осяйно-зелена, а тоді прозоро-сапфірна, як вітраж. Я ждав і ждав. Чув, що пароплав гуде ближче, і вичікував на чорну мить, яка владно зігне й різко випростує мої коліна. Не дочекався. Весь час було відчуття, що за мною спостерігають, що я не один і граю роль заради когось іншого, а йшлося ж про те, щоб мій вчинок був відруховий, чистий і моральний. Разом із прохолодою весняної ночі в мене дедалі глибше проникала думка, що цей вчинок викликано не моральними мотивами, а суто естетичними, що я хочу закінчити своє життя сенсаційно, значуще й змістовно. Хочу не просто загинути, а так, як Меркуціо[43]. Так померти, щоб пам’ятали. Не по-звичайному накласти на себе руки, бо справдешнє самогубство забувають.

А ще цей голос, світло, небо.

Сутеніло, завила сирена афінського пароплава, що вже відчалював, а я сидів і курив, відклавши набік рушницю. Я зробив переоцінку самого себе й утямив, що віднині й навіки заслуговую тільки на зневагу. Я був і залишився глибоко пригніченим, але також був і завжди буду штучним – не автентичним, якщо висловитися по-екзистенціалістському. Я пересвідчився, що ніколи не накладу на себе руки. Збагнув, що завжди зможу терпіти самого себе, нехай спустошеного й понівеченого.

Звівши дуло, я навмання пальнув угору й здригнувся від гуркоту. Відлуння пострілу, впало кілька галузок. А тоді глухий колодязь тиші.

– Вполювали щось? – спитав старий сторож.

– Один раз вистрілив, – відповів я. – І промазав.