Читать книгу Маг - Джон Фаулз - Страница 15

Наприкінці травня, у недільний день, блакитний, як пташине крило, я зійшов козячими стежками на кряж, схил якого аж до самого морського берега за дві милі звідси застеляла зелена піна соснового верховіття. Море шовковим килимом простягалося на захід – до тінистої стіни материкових гір, що нерівним язиком відступала на п’ятдесят-шістдесят миль до південного овиду під неозорим емпірейним дзвоном небес. Лазурний, дивовижно чистий світ. Дивлячись на краєвид, що відкривався з центрального хребта на острові, я, як завжди, забув про свої прикрощі й рушив гребенем на захід, поміж двома широкими виглядами – північним і південним. На соснових стовбурах спалахували ящірки, немов живі смарагдові намиста. Пахнув чебрець, розмарин та інші трави, у шалено променистій блакиті неба тонули кущі з квітами, схожими на кульбаби.

За якийсь час я добрався до місця, де хребет спадав на південь крутосхилом. Зазвичай сідав тут на край урвища, щоб покурити й окинути оком велетенські обшири моря і гір. Тої неділі я, ще не встигши вмоститися, зауважив, що краєвид змінився. Зразу піді мною, на півдорозі до південного краю острова, була затока з трьома будиночками біля самої води. Звідти берег тягнувся на захід ламаною лінією низовинних мисів і малопомітних бухточок. По той бік обжитої затоки із землі здіймався крутий стрімчак, що сягав углиб острова на кількасот ярдів. Червонуватий, покритий осипами та розколинами, неначе призначений служити фортечним муром віллі, що одиноко стояла на мисі позад нього. Я знав лише, що цей будинок належить афінянинові – очевидно, заможному, який приїжджає сюди тільки посеред літа. З кряжа було видно тільки плоский дах, решту застувало поросле соснами узгір’я.

А тепер над дахом звивалося пасмо білястого диму. Отже, дім уже не порожнякує. Мене зразу ж пройняла злість Робінзона Крузо. Ще б пак, споганено чистоту відлюддя цієї південної сторони, а я ж то звик ставитися до нього як до своєї власности. Тут була моя – і тільки моя – потаємна вотчина, й ніхто не мав на неї права, хіба що убогі рибалки, мешканці трьох хаток. Однак водночас взяла мене цікавість, і я рушив стежкою вниз, до затоки на тому боці Бурані – так називався мис, на якому стояла вілла.

Нарешті за соснами прозирнуло море й низка випалених сонцем прибережних каменів. Я вийшов на узлісся. Перед очима розляглася широка затока – жорствяна смуга й прозоро-скляна гладінь в обрамуванні двох мисів. На Бурані, східному й крутішому мисі, ховалася вілла серед дерев, що росли тут густіше, ніж деінде на острові. Двічі-тричі я побував на цьому пляжі й, як і на багатьох фраксоських пляжах, піддавався чарівливому враженню, що я перший сюди потрапив, перший бачу цю місцину, що я взагалі перша людина на Землі. Мешканці вілли нічим не давали себе знати. Розташувавшись на західному, відкритішому краю пляжу, я скупався, перекусив хлібом, оливками та зузукакіями – холодними ароматними фрикадельками, і за весь цей час не побачив ні душі.

Ополудні я перейшов по розпеченій жорстві на ближчий до вілли берег затоки. Серед дерев стояла побілена капличка. Крізь шпарину у дверях я розгледів перекинений стілець, порожній підсвічник і в наївному стилі розписаний іконостас. На дверях пришпилено хрест із вибляклого позолоченого паперу. На звороті хтось накарлючив «Айос Деметріос» – «Святий Димитрій». Я повернувся на пляж. Він закінчувався обвалом каміння, що вгорі переходив у важкодоступну гущу підліска й дерев. І тут я вперше спостеріг колючий дріт на висоті двадцяти-тридцяти футів, що тягнувся в ліс і обгороджував мис. Через цю іржаву перепону могла б легко перебратися й бабуся. Досі ніде на острові я не бачив колючого дроту, й таке видовище прикро вражало. Це була неповага до моєї самотности.

Задивившись на лісистий, нагрітий сонцем крутосхил, я раптом відчув, що, крім мене, тут є ще хтось. За мною стежили. Я окинув поглядом дерева перед собою, нікого не зауважив і підійшов трохи ближче до каменюччя, над яким прокладено через кущі колючу огорожу.

Несподіванка. За найближчою брилою щось заманячило. Синій ґумовий ласт. А за ним, у блідій тіні сусідньої брили, – другий ласт і рушник. Роззирнувшись навколо себе, я посунув рушника ногою. Під ним лежала книжка. Я зразу впізнав обкладинку. Кишенькове видання, одна з найпопулярніших антологій сучасної англійської поезії. Таке саме, як у моїй класній кімнаті. Заскочений зненацька, я тупо видивлявся на книжку, підозрюючи, що це моя, вкрадена.

Та ні, не моя. На форзаці не вказано імени власника, зате в кількох місцях стирчать акуратні закладки з гладкого білого паперу. Одна з них вказує сторінку, на якій хтось червоним чорнилом підкреслив строфу з поеми «Літтл Ґіддінґ»:

Три останні рядки позначено ще й вертикальною лінією. Я кинув оком на стіну лісу, перш ніж перейти до наступної закладки. Таких було близько дюжини. Всі поміщено на сторінках з віршами, в яких ішлося про острови чи море. Ввечері я відшукав кілька таких уривків у своєму примірнику антології. Ось у цій строфі з вірша Одена виділено тільки два рядки – третій і шостий.

Так само химерно власник книжки вибирав фраґменти з Езри Паунда:

І далі:

Бриз – сонячний вітерець, звичний влітку на Егейському морі, обхлюпував камінці пляжу хвильками, що звивалися, немов ліниві бичі. Нічого не діялося, все завмерло в очікуванні. Вдруге цього дня я почувався як Робінзон Крузо.

Накривши книжку рушником, я набрав самовпевненого вигляду й обернувся до схилу, тепер уже певен, що за мною спостерігають. Відтак нахилився, зібрав усе це добро й поклав на вершку брили, де легше віднайти згубу. Не з увічливости так зробив, а для того, щоб виправдати свою цікавість перед прихованим спостерігачем. Рушник легенько пахнув жіночими парфумами й кремом для засмагання.

Я повернувся туди, де залишив свою одежу, краєм ока зиркаючи на пляж. Тоді перебрався в тінь сосон. Проти сонця на скелі вилискувала якась біла пляма. Я ліг і заснув. Навряд чи надовго. Та коли прокинувся й глянув униз, не побачив речей на камені. Дівчина – мабуть, таки дівчина – забрала їх, коли мене здолав сон. Одягнувшись, я спустився до води.

Звична стежка до школи починалася від середини затоки. Але з цього місця я зауважив іншу вузеньку стежку, що вела вгору – туди, де повернула огорожа. Доволі крута, й крізь хащі за огорожею нічого не видно. З тіні визирали рожеві голівки диких ґладіолусів, у густих зарослях дзвінко й уривчасто щебетала якась пташина. Здавалося, вона співає за якихось кілька кроків від мене – пристрасно схлипує, як соловей, ось тільки голос частіше уривається. Застерігає чи заманює ця пташка? Годі відповісти й важко відкинути думку, що в цьому співі є приховане значення. Голос теркотів, витьохкував і переливався флейтою, картав і зачаровував.

Раптом десь за хащами зателенькав дзвінок. Пташка замовкла, а я почав вибиратися вгору. Дзвінок озвався тричі. Напевно, скликував на підвечірок, а може, просто якась дитина бавилася. Невдовзі крутосхил став пологіший і дерева поріділи, хоч кущі росли так само густо.

Я побачив браму, замкнену на ланцюг і пофарбовану. Фарба облущилася, ланцюг заіржавів, а біля правого стовпа брами хтось зробив добрячу лазівку в дротяній огорожі. Широка, заросла травою доріжка провадила вглиб мису й завертала вниз, до берега. Вона петляла поміж дерев, так що не було видно будинку. Я прислухався, та не почув голосів. На крутосхилі знову заспівала пташка.

А тоді, пропхнувшись у лазівку, я побачив її – абияк прибиту до третьої чи четвертої з ліку сосни й ледве читабельну. В Англії на такій табличці й у такому місці пишуть: «Приватна територія. Вхід без дозволу карається законом». Натомість тут тьмяно-червоний напис проти білого тла повідомляв: «Salle d’attente» – «Почекальня». Таке враження, що цю табличку хтозна-коли поцупили з якогось французького вокзалу: давній студентський вибрик. Емаль облупилася, оголилися плішини іржавого металу. Скраю зяяли три-чотири дірки, схожі на кульові пробої. Ось воно що мав на увазі Мітфорд, застерігши від почекальні.

Стоячи на трав’янистій доріжці, я вагався, чи варто йти далі. У мені боролися цікавість і побоювання натрапити на грубощі. Я зразу здогадався, що це вілла того самого колабораціоніста, який мав сутичку з Мітфордом, однак він постав у моїй уяві як такий собі грецький Лаваль[49] із хитрющим щурячим писком, а не хтось настільки культурний, що читає в оригіналі Еліота й Одена або приймає гостей, здатних на таке. Я простояв так довго, що аж роззлостився на свою нерішучість, відтак змусив себе повернути назад. Пробравшись через дірку в огорожі, рушив доріжкою до центрального хребта. Незабаром вона звузилася до козячої стежки, однак було видно, що нею ходять. По вивернутих чиєюсь ногою каменях залишилися свіжі червоно-бурі ямки на сірому, випаленому сонцем тлі. Зійшовши на кряж, я оглянувся. Звідси не було видно вілли, але я знав, де вона. Море і гори плавали в м’якому сяйві призахідного світила. Спокій, первозданна стихія, порожнеча, золоте повітря й безгомінна блакитна далина – як на пейзажах Клода[50]. Згодом, спускаючись звивистою крутою стежкою до школи, я думав про те, яка банальна й гнітюча північна половина острова порівняно з південною.