Читать книгу Жінка у вікні - Е. Дж. Фінн - Страница 15

Я спускаюся на кухню й дорогою викручую шию, слухаю, як хрускотять кістки. Раптом щось впадає мені у вічі: з темних заглибин у стелі, із самого вершечка сходового колодязя на три поверхи вище, на мене дивиться темна пляма – з люка, що веде на дах, як мені здається, просто біля стельового вікна.

Я стукаю до Девіда. За мить від відчиняє двері; босий, у вилинялій футболці та обвислих джинсах. Я його щойно розбудила.

– Вибач, – кажу я. – Ти спав?

– Ні.

Він спав.

– Можеш глянути дещо? Здається, зі стелі вода протікає.

Ми підіймаємося на останній поверх, повз мій кабінет, повз мою спальню, на майданчик між кімнатою Олівії та другою кімнатою для гостей.

– Велике стельове вікно, – каже Девід. Важко сказати, чи це комплімент.

– Воно оригінальне, – відказую я, аби просто заповнити тишу.

– Овальне.

– Так.

– Небагато таких вікон я бачив.

– Овальних?

Але обмін репліками скінчився. Він вже зосередився на плямі.

– Це пліснява, – каже він, стишивши голос, наче лікар, який лагідно повідомляє новини своєму пацієнтові.

– Її можна просто зчистити?

– Це не допоможе.

– А що допоможе?

Він зітхає.

– Спочатку мені треба перевірити дах. – Тягне за ланцюжок, прикріплений до люка на дах. Той відчиняється; опускається драбина нагору; світло сонця застрибує всередину. Я відходжу вбік, подалі від світла. Мабуть, я все ж вампірка.

Девід тягне драбину донизу, поки вона не стукається об підлогу. Я дивлюся, як він вилазить по ній, як джинси обтягують його зад; а потім він зникає.

– Щось видно? – гукаю я.

Відповіді немає.

– Девіде?

Чується брязкіт. Далі струмінь води, виблискуючи сонячним промінням, проливається на сходовий майданчик. Я відскакую назад.

– Вибач, – каже Девід. – Поливальниця.

– Все нормально. Щось там видно?

Пауза, потім знову голос Девіда, сповнений чогось схожого на шанобливість.

– Та тут цілі зарості.

То була ідея Еда, чотири роки тому, коли померла моя мама. «Тобі потрібен якийсь проект», – вирішив він; тому ми взялися перетворювати наш дах на сад – розставляли клумби, облаштовували грядочки з овочами, кілька кущиків самшиту. Головна особливість, яку наш брокер назвав pièce de résistance:[112] арка з живоплоту, шість футів завширшки та дванадцять[113] завдовжки, яка своїм густим листям утворювала тунель. Коли потім у батька стався інсульт, Ед поставив всередині меморіальну лавку. «Ad astra per aspera», – говорив напис. Крізь терни до зірок. Я сиділа там весняними та літніми вечорами, в золотаво-зеленому сяйві, читала книжки та посьорбувала келих-другий.

Останнім часом про наш сад на даху я й не думала. Там, мабуть, усе позаростало.

– Він вже занадто розрісся, – підтверджує мої сумніви Девід. – Тут як у лісі.

Краще б він звідти зліз.

– Тут якісь підпори для рослин? – запитує він. – Вкриті брезентом?

Ми щоосені накривали їх брезентом. Я мовчу; тільки згадую.

– Будь тут обережною. Не наступи на вікно.

– Я не збираюся туди вилазити, – нагадую я йому.

Скло деренчить, коли Девід легенько стукає по ньому ногою.

– Ледь тримається. Якщо згори впаде якась гілка, вона виб’є все вікно. – Минає ще якась мить. – Досить вражаюче. Хочеш, я сфотографую тобі?

– Ні. Дякую. Що будемо робити із сирістю?

Одна нога спускається по драбині, потім інша.

– Тут потрібен професіонал. – Девід опускається на підлогу, закладає драбину назад. – Щоб полагодив стелю. Але шпателем я можу відчистити цвіль. – Він зачиняє люк на стелі. – Відшліфую поверхню. Оброблю розчинником, а потім пофарбую емульсійною фарбою.

– Ти все це маєш?

– Розчинник та фарбу я куплю. Було б добре, якби тут була якась вентиляція.

Я завмираю.

– Що ти маєш на увазі?

– Розчиняй іноді вікна. Не обов’язково саме на цьому поверсі.

– Я не відчиняю вікна. Взагалі ніде.

Він знизує плечами.

– Це б допомогло.

Я повертаюся на сходи. Він іде слідом. Ми спускаємося в тиші.

– Дякую, що відмив той бруд надворі, – кажу я, щоб не мовчати, коли ми опиняємося на кухні.

– Хто це зробив?

– Якісь діти.

– Знаєш, чиї?

– Ні. – Я вагаюсь. – А що? Ти б їх провчив заради мене?

Він моргає. Я продовжую підтискати.

– Тобі там ще зручно внизу, я сподіваюся? – Він живе тут вже два місяці, відколи доктор Філдінґ порадив, що орендар був би корисною ідеєю: він би виконував доручення, виносив сміття, загалом допомагав би з утриманням будинку і подібним, і це все за зниження орендної платні. Девід був першим, хто відповів на моє оголошення, яке я виклала на «Ейрбіенбі»;[114] пам’ятаю, що думала про те, який стислий електронний лист він тоді написав, навіть грубий, аж доки я не познайомилася з ним і не побачила, наскільки він «балакучий». Щойно переїхав із Чикаґо, досвідчений майстер, не палить, 7000 доларів на рахунку в банку. Ми узгодили умови оренди того ж дня.

– Ага. – Він підводить погляд вгору, на лампочки, вмонтовані у стелю. – Є якась причина, чому ти тримаєш тут усе в такій темряві? Медична, чи щось таке?

Я відчуваю, що шаріюся.

– Багато людей з… – яке б тут слово дібрати? – …у моєму стані відчувають себе незахищеними, коли навколо надто багато світла. – Я вказую на вікна. – До того ж, у цьому будинку вдосталь природного світла.

Девід роздумує над цим, киває.

– А у твоїй квартирі достатньо світла? – запитую я.

– Нормально.

Тепер моя черга кивнути.

– Якщо знайдеш там ще якісь Едові проекти, просто дай мені знати. Я їх зберігаю.

Чую, як чвяхнули дверцята Панча, бачу, як він прокрадається на кухню.

– Дуже вдячна тобі за все, що ти для мене робиш, – продовжую я, хоча розумію, що вже втратила момент, він рухається в напрямку дверей до свого підвалу. – Допомагаєш зі… сміттям, і по дому, і все інше. Ти – мій рятівник, – незграбно додаю я.

– Авжеж.

– Якщо тобі неважко, ти б міг когось покликати щодо стелі…

– Авжеж.

Раптом Панч застрибує на стіл кухонного острова,[115] який зараз опинився між нами, та випльовує щось із пащі. Я придивляюся.

Мертвий пацюк.

Я відскакую. Не без задоволення бачу, що Девід також здригнувся. Пацюк невеличкий, із жирною шерстю й темним черваком хвоста; його тільце геть зім’яте.

Панч із гордістю дивиться на нас.

– Фу-у, – гримаю я на нього. Кіт підіймає голову.

– А він його добряче помордував, – каже Девід.

Я розглядаю пацюка.

– Це ти зробив? – запитую я Панча раніше ніж усвідомлюю, що опитую кота. Він хутко зістрибує з острова.

– Ти поглянь, – видихає Девід. Підіймаю на нього очі: з іншого боку острова він нахилився вперед і виблискує очима.

– Його можна десь поховати? – запитую я. – Не хочу, щоб він гнив у смітті.

Девід прокашлюється.

– Завтра вівторок, – каже він. День вивозу сміття. – Я його зараз винесу. Маєш газетку?

– Їх хоч хтось зараз виписує? – Вийшло різкіше, ніж я хотіла. Швидко продовжую. – Маю поліетиленовий пакет.

Знаходжу один у шухляді. Девід простягає руку, але це я й сама можу зробити. Вивертаю пакет, запхнувши в нього руку, вільною рукою обережно хапаю труп і вкладаю на вивернуте дно. Тілом пробігає дрібний трепет.

Обгортаю пакет навколо пацюка й затягую згори стрічку. Девід забирає його, відчиняє контейнер для сміття під островом і кидає туди мертвого пацюка. Спочивай із миром.

Він саме витягає більший сміттєвий пакет із контейнера, коли знизу починає долинати шум: співають труби, стіни гомонять між собою. Душ.

Я дивлюся на Девіда. Він нічим не виявляє занепокоєності; натомість спокійно зав’язує пакет і закидає його собі на плече.

– Я винесу, – каже він, поспішно крокуючи до виходу.