Читать книгу Жінка у вікні - Е. Дж. Фінн - Страница 21

Я випроводжаю її до передпокою на початку сьомої.

– У мене дуже багато важливих справ, – повідомляє Джейн.

– Як і в мене, – відповідаю я.

Дві з половиною години. Коли я востаннє взагалі з ким-небудь розмовляла протягом двох із половиною годин? Я закидаю думку в минуле, ніби волосінь вудки, через місяці, пори року. Нічого. Нікого. Взагалі, від часу моєї першої зустрічі з доктором Філдінґом, ще давно, посеред зими, – та й навіть тоді я не могла довго говорити; у мене ще була травмована трахея.

Я відчуваю себе знову молодою, майже пустотливою. Можливо, справа у вині, та я думаю, що не лише. Дорогий щоденнику, сьогодні я знайшла собі подругу.

Пізніше того ж вечора я вже майже куняю в компанії «Ребекки»,[141] коли раптом лунає дзвінок.

Я скидаю ковдру, шкандибаю до дверей. «Чому б вам не поїхати?», – це Джудіт Андерсон[142] глузує позаду мене. – «Чому б не покинути Мендерлі?».

Я дивлюся на екран домофона. Високий широкоплечий чоловік із вузькими стегнами та гострим «вдовиним мисом».[143] Якусь мить я не впізнаю його, – звикла бачити цього чоловіка у більш природних кольорах, – але невдовзі розпізнаю Алістера Расселла.

«І навіщо ж ти прийшов?» – кажу або думаю я. Думаю, що таки кажу. Я точно ще п’яна. І не треба було пити тих пігулок.

Натискаю на кнопку зумера. Засув клацає; чується стогін дверей; я затримуюся біля них, чекаючи, доки вони зачиняться.

Коли я відчиняю двері в передпокій, він вже всередині, бліда постать світиться у темряві. Усміхається. Міцні зуби стремлять у міцних яснах. Чисті очі, обшкрябані навколо зморшками «гусячих лапок».

– Алістер Расселл, – представляється він. – Ми – ваші сусіди із двісті сьомого будинку, за сквером.

– Заходьте, – я простягаю руку. – Мене звуть Анна Фокс.

Він відмахується від моєї долоні, не рухається з місця.

– Не хочу заважати, і вибачте, що турбую, бо бачу, ви зайнята. Кіноніч?

Я киваю.

Він знову розпливається у своїй яскравій, ніби різдвяна вітрина, посмішці.

– Хотів лише запитати, чи не приймали ви гостей сьогодні?

Я суплюсь. Не встигаю відповісти, як за спиною проноситься вибух – сцена кораблетрощі. «Судно сіло на мілину!» – волають люди на узбережжі. – «Мерщій до берега, до затоки!» Чується гамір переполоху.

Повертаюся до дивана, ставлю фільм на паузу. Коли знову обертаюся до нього, то бачу, що Алістер вже увійшов до кімнати. Залитий білим світлом, із тінями, схованими в западинах щік, він схожий на мерця. Позаду нього двері зяють на фоні стіни, ніби чорна пащека.

– Чи не могли б ви зачинити двері? – Він підкоряється. – Дякую, – кажу я, і те слово зісковзує з язика: він у мене дещо заплітається.

– Я невчасно?

– Ні, все нормально. Хочете чогось випити?

– Ні, дякую, все в порядку.

– Маю на увазі, воду, – уточнюю я.

Він ввічливо хитає головою.

– То у вас були якісь гості сьогодні? – повторює запитання.

Що ж, Джейн мене попереджала. Він не скидається на типа, що хоче все контролювати, з підозріливими очима та стиснутими губами; більше схожий на дружелюбного осіннього лева з колючою бородою та стрімко зачесаним назад волоссям. Я уявляю, як би вони з Едом поладнали, по-чоловічому, на короткій нозі, дудлили б віскі та обмінювалися бувальщинами. Але перше враження, ну й так далі.

– Ні, я весь вечір була сама, – відповідаю йому. – Влаштувала собі кіномарафон.

– Що зараз дивитесь?

– «Ребекку». Один з моїх улюблених. А ви…

Тоді я помічаю, що він дивиться кудись мені за спину, звівши брови. Я повертаюся.

Шахова дошка.

Раніше я акуратно поскладала келихи до посудомийки, відмила миску в раковині, але шахова дошка так і залишилась, вкрита живими та загиблими, а полеглий король Джейн так і лежить на боці.

Повертаюся назад до Алістера.

– А, ви про це? Мій орендар любить пограти у шахи, – намагаюся пояснити я. Невимушено.

Він дивиться на мене, звузивши очі. Не можу собі уявити, про що він думає. Зазвичай для мене це не проблема, особливо після шістнадцяти років, проведених у чужих головах, але, здається, з браком практики я втрачаю хист. Або це все через алкоголь. І ліки.

– Ви не граєте?

Якийсь час він мовчить.

– Вже давно не грав, – звучить відповідь. – Тут лише ви та ваш орендар?

– Ні, я… так. Я живу окремо від чоловіка. Наша донька з ним.

– Що ж. – Він кидає останній погляд на шахову дошку, телевізор; потім рухається до дверей. – Дякую за ваш час. Вибачте, що потурбував.

– Нічого, – кажу я, поки він виходить до передпокою. – І подякуйте від мене вашій дружині за свічку.

Він обертається, кидаючи на мене погляд.

– Ітан приніс.

– Коли це було? – питає він.

– Кілька днів тому. В неділю. – Стоп, який сьогодні день? – Чи в суботу. – Я починаю дратуватись; чому його хвилює, коли це було? – Це так важливо?

Він вже був розкрив рота, але так і не відповів. Блимнувши востаннє порожньою посмішкою, він зникає, більше не сказавши ані слова.

Перед тим, як завалитися до ліжка, я вглядаюся у вікна будинку 207. Он вони, сім’я Расселлів, зібралися у вітальні. Джейн та Ітан на дивані, Алістер навпроти них, у кріслі, щось зосереджено розповідає. Хороший чоловік і хороший батько.

Хтозна, що діється в цій сім’ї? Я усвідомила, що це запитання без відповіді, ще на початку своєї кар’єри. «Ти роками працюєш із пацієнтами, а вони все одно підкидають нові сюрпризи», – сказав Веслі невдовзі після того, як вперше потиснув мені руку своїми жовтими від нікотину пальцями.

– Тобто? – спитала я.

Він всівся за стіл, закинув назад гриву волосся.

– Ти чуєш чужі таємниці, страхи й бажання, але пам’ятай, що вони співіснують із таємницями й страхами інших людей, які живуть разом в одному домі. Чула фразу про те, що усі щасливі сім’ї схожі одна на одну?

– «Війна і мир», – сказала я.

– «Анна Кареніна», та це несуттєво. Справа в тому, що це невірно. Жодна сім’я, щаслива чи нещасна, не схожа на іншу. Толстой тут – цілковите лайно. Запам’ятай це.

Тепер я згадую про це, коли м’яко поправляю кільце фокусу, щоб зробити фото. Сімейний портрет.

Та невдовзі я відставляю фотоапарат.