Читать книгу Жінка у вікні - Е. Дж. Фінн - Страница 20

– Вам тут, мабуть, збіса нудно, – каже вона, коли я відчиняю двері. А тоді хапає мене в обійми. Я сміюся нервово. – Стомилися від усіх тих чорно-білих фільмів, зуб даю.

Вона несеться повз мене. Я досі не зронила ані слова.

– Дещо вам принесла. – Вона усміхається, опускає руку в торбу. – Ще холодненьке. – Спітніла пляшка рислінгу.[130] Рот заповнює слина. Я вже сто років не пила білого.

– Ой, та не варто бу…

Але вона вже чимчикує на кухню.

За десять хвилин ми вже заливаємося вином. Джейн запалює сигарету «Вірджинія Слім», потім ще одну, і скоро повітря наповнюється локонами диму, що звиваються над нами, бовтаються попід стелею. Рислінг має присмак диму. Я усвідомлюю, що не маю нічого проти; це нагадує мені аспірантуру, беззоряні ночі під барами Нью-Гейвена,[131] чоловіків із ротами, наче попіл.

– Багацько в тебе там мерло, – каже вона, оглядаючи кухонну стійку.

– Я замовляю одразу цілу партію, – пояснюю я. – Мені подобається.

– Часто поповнюєш запаси?

– Усього кілька разів на рік. – Насправді, як мінімум, раз на місяць. Вона киває.

– Ти отак вже… Скільки ти казала? – запитує вона. – Шість місяців?

– Майже одинадцять.

– Одинадцять місяців. – Вона округлює губи. – Не вмію свистіти. Але вдай, ніби я щойно це зробила. – Вона чавить сигарету в мисочці, складає разом пальці та нахиляється вперед, наче до молитви. – То що ти тут робиш цілими днями?

– Консультую людей, – благородно відказую я.

– Кого?

– Людей в інтернеті.

– А-а-а…

– Ще вивчаю французьку через інтернет. І граю в шахи, – додаю я.

– В інтернеті?

– В інтернеті.

Вона проводить пальцем уздовж рівня вина свого келиха.

– Той інтернет, – каже вона. – Це щось на кшталт твого… вікна у світ?

– Ну, як і моє реальне вікно. – Я вказую на скляний простір за її спиною.

– Твоя підзорна труба, – каже вона, і я червонію. – Та я жартую.

– Вибач за…

Вона відмахується рукою, закурює нову сигарету.

– Та цить ти. – Дим цівкою збігає їй з рота. – У тебе є справжні шахи?

– А ти граєш?

– Колись грала. – Вона спирає сигарету на миску. – Покажи, на що ти здатна.

Ми вже по пояс занурилися у гру, коли хтось дзвонить у двері. П’ять коротких дзвінків – це доставка ліків. Джейн приймає гостей.

– Колеса з доставкою додому! – ґелґоче вона, виходячи з передпокою. – Тут є щось кльове?

– Це стимулятори, – кажу, відкорковуючи другу пляшку. Цього разу мерло.

– Оце я розумію.

Поки ми п’ємо та граємо, ми балакаємо. Ми обоє матері єдиних дітей, що я вже знала; ми обоє любимо виходити у плавання на човнах, чого я не знала. Джейн віддає перевагу гребти сама, а я більше люблю в парі; чи раніше любила, у будь-якому разі.

Я розповідаю їй про медовий місяць з Едом: як ми орендували собі на «Алеріоні»[132] тридцятифутову[133] красуню та курсували нею поміж грецьких островів, відскакуючи від берегів Санторині й Делоса, Наксоса і Міконоса.

– Лише ми удвох, – пригадую я, – несемося під вітрами Егейського моря.

– Майже як у «Мертвому штилі»,[134] – каже Джейн.

Я роблю ковток вина.

– У «Мертвому штилі» вони, здається, були в Тихому океані.

– Ну, якщо не брати це до уваги, тоді точно, як там.

– І вони подалися у плавання, щоб оговтатися після нещасного випадку.

– Добре, ти маєш рацію.

– А потім вони врятували психопата, який намагався їх вбити.

– Ти даси мені донести думку, чи ні?

Доки вона супиться над шаховою дошкою, я риюся в холодильнику, витягую батончик «Тоблерон»[135] і грубо нарізаю ножем. Ми сидимо за столом, смакуємо. Солодощі на вечерю. Як любить Олівія.

Пізніше:

– До тебе хтось заходить? – Вона погладжує свого слона та суне його по дошці.

Я хитаю головою, протискуючи вино вниз по горлу.

– Ніхто. Ти та твій син.

– Чому? У чому справа?

– Не знаю. Батьки померли, а я надто багато працювала, щоб ще мати час заводити купу друзів.

– І з роботи нікого?

Я думаю про Веслі.

– У мене був лише один співробітник, – кажу. – Тож тепер у нього удвічі більше справ.

Вона дивиться на мене.

– Сумно це.

– І не кажи.

– У тебе хоч телефон є?

Я показую на домашній телефон, що сховався в кутку кухонної стійки, а тоді плескаю по своїй кишені.

– Давній-предавній айфон, але він досі працює. На випадок, якщо дзвонить мій психіатр. Чи ще хтось. Мій орендар.

– Твій гарненький орендар.

– Мій гарненький орендар, так. – Я сьорбаю вина і забираю її королеву.

– Це було жорстко, – вона змахує крупинки попелу зі столу та заливається реготом.

Після другої гри вона просить провести їй екскурсію по дому. Я вагаюся лише якусь мить; останньою людиною, яка розглядала цей будинок з першого поверху до даху, був Девід, а до нього… я вже й не пригадаю. Біна ніколи вище першого поверху не підіймалась; доктор Філдінґ обмежується лише бібліотекою. Сама ідея здається інтимною, наче я зараз вестиму за руку нового коханця.

Та я погоджуюся і проводжу її кімната за кімнатою. Червона кімната: «Я ніби замкнена в артерії». Бібліотека: «Скільки книжок! Ти їх усі прочитала?» Я хитаю головою. «Ти взагалі їх читала?» Хихочу.

Спальня Олівії: «Як на мене, вона замаленька? Надто маленька. Їй потрібна кімната на виріст, як у Ітана».

По інший бік мій кабінет.

– Побий мене грім, – каже Джейн. – А тут є чим зайнятися, у такій кімнаті.

– Я тут переважно граю в шахи та спілкуюся з іншими агорафобами. Якщо це можна назвати заняттями.

– Глянь. – Вона ставить келих на підвіконня, запихає руки до задніх кишень джинсів. Нахиляється до вікна. – Он мій будинок, – каже вона несподівано тихим, майже хрипким голосом.

Вона була такою грайливою, такою веселою, що коли раптом бачиш її серйозною, мимоволі здригаєшся, наче голка, що зіскакує з вінілової пластинки.

– Так, там твій будинок, – погоджуюсь я.

– Гарний, правда? Непогане місце.

– Звісно.

Вона ще близько хвилини розглядає його. А потім ми повертаємося на кухню.

Ще пізніше:

– Часто нею користуєшся? – запитує Джейн, тиняючись вітальнею, тим часом, як я зважую свій наступний крок. Сонце швидко спускається за горизонт; у своєму жовтому светрі, під слабким світлом вона виглядає ніби привид, що ширяє кімнатою.

Вона показує на парасолю, яка п’яницею сперта на стіну.

– Частіше, ніж ти собі думаєш, – відповідаю. Розхитуючись вперед-назад у кріслі, я описую їй терапію заднього двору доктора Філдінґа, свою нетверду ходу крізь двері та вниз по сходах, бульбашку нейлонового купола, що захищає мене від забуття; чисте повітря зовні, вихор вітерцю.

– Цікаво, – каже Джейн.

– Я б сказала, «курям на сміх».

– Але ж працює? – запитує вона.

Я знизую плечами.

– Та ніби.

– Бачиш, – погладжуючи ручку парасолі, ніби собачу голову, говорить Джейн. – Отож-бо й воно.

– Слухай, а коли в тебе день народження?

– Хочеш мені щось купити?

– Та запросто.

– Досить скоро, між іншим, – відповідаю я.

– Мій також.

– Одинадцятого листопада.

Вона витріщається на мене.

– Це ж мій день народження.

– Жартуєш.

– Зовсім ні. Одинадцятого одинадцятого.

Я підіймаю келих.

– За одинадцяте одинадцятого місяця.

Ми п’ємо.

– Маєш папір та ручку?

Витягую із шухляди й те, й інше, кладу перед нею.

– Тепер просто посидь, – каже Джейн. – Покрасуйся.

Я пускаю їй бісиків. Вона швидкими, різкими рухами розсікає ручкою папір.

Я бачу, як на ньому набуває форми моє обличчя: глибокі очі, м’які вилиці, довга щелепа.

– Обов’язково підкресли, як у мене нижня щелепа виступає, – наполягаю я, але Джейн цитькає на мене.

Ескіз зайняв три хвилини й два ковтки вина.

– Вуаля, – каже вона та повертає листок до мене.

Я уважно розглядаю. Схожість вражаюча.

– Оце я називаю майстерністю.

– Правда?

– А ще щось можеш?

– Маєш на увазі портрети інших людей, крім тебе? Хочеш – вір, а хочеш – ні, можу.

– Ні, маю на увазі тварин, чи, ну, знаєш, натюрморти. Чи сюжети.

– Не знаю. Здебільшого мене цікавлять люди. Як і тебе. – У кутку вона недбало виводить розмашистий підпис. – Та-дам. Оригінал Джейн Расселл.

Я ховаю портрет до шухляди, де тримаю гарні скатертини для столу. В іншому випадку я б його десь забруднила.

– Тільки подивіться на них. – Пігулки розкидані, ніби самоцвіти, на столі. – Що робить оця?

– Яка?

– Рожева. Октагональна.[136] Ні, шестигональна.

– Гексагональна.

– Як скажеш.

– Це індерал. Бета-блокатор.

Джейн звужує очі.

– Це ж на випадок серцевого нападу.

– А також панічних нападів. Уповільнює серцебиття.

– А оце що? Маленька, біла, овальна.

– Арипіпразол.[137] Нетиповий антипсихотик.

– Звучить як щось серйозне.

– І не лише звучить, у певних випадках. Для мене це тільки додатковий засіб. Допомагає не губити клепки. Робить мене жирною.

Вона киває.

– А оте?

– Іміпрамін. Тофраніл. Проти депресії. Та проти нетримання.

– У тебе нетримання?

– Сьогодні, можливо, – я потягую ще вина.

– А оця?

– Темазепам.[138] Снодійне. На потім.

Вона киває.

– Тобі їх можна приймати з алкоголем?

Я ковтаю.

– Нєа.

Тільки після того, як пігулки протискаються вниз по горлу, я пригадую, що вже пила їх сьогодні зранку.

Джейн відкидає голову назад, випускаючи з рота цівку диму.

– Прошу, не розповідай, що я програла, – вона хихоче. – Моє его не дозволяє програти три партії поспіль. Пам’ятай, я вже роками не грала.

– Воно й видно, – кажу я їй. Вона пирхає, регоче, виставляючи напоказ скарбницю срібних пломб.

Я розглядаю своїх останніх полонених: обидві тури, обидва слони, банда пішаків. Джейн забрала лише одного пішака і самотнього коня. Вона перехоплює мій погляд і перекидає фігуру коня набік.

– Кінь упав, – каже вона. – Викликайте ветеринара.

– Люблю коней, – кажу я їй.

– Поглянь. Дивовижне одужання, – вона підіймає фігуру, погладжує її мармурову гриву.

Я посміхаюся й допиваю залишки червоного. Джейн хлюпає мені ще. Я спостерігаю за нею і зауважую:

– А мені подобаються твої сережки.

Вона погладжує спочатку одну, потім іншу, – по ансамблю перлин у кожному вусі.

– Подарунок від одного колишнього, – пояснює.

– Алістер не проти?

Джейн хвильку роздумує над цим, потім сміється.

– Сумніваюся, що Алістер взагалі знає. – Великим пальцем вона запускає коліщатко запальнички й дає полум’ю поцілувати сигарету.

– Знає, що ти їх носиш, чи від кого вони?

Джейн вдихає, потім випускає дим убік.

– І те, й інше. Все одно. З ним буває важко. – Сигаретою вона постукує по краю мисочки. – Ти не подумай, він хороший чоловік і хороший батько. Але надто любить усе контролювати.

– У чому ж справа?

– Докторко Фокс, ви мене аналізуєте? – питає вона. Голос звучить легко, але в очах пробігає прохолода.

– Як на те пішло, я аналізую твого чоловіка.

Вона знову вдихає, супиться.

– Він завжди таким був. Не надто довірливим. Принаймні, зі мною.

– То в чому ж річ?

– Просто, я була ще тією штучкою, норовливою й дикою малою, – говорить вона. – Роз-пус-ною. Ось те слово. Це його… Так принаймні каже Алістер. Погані компанії, погані шляхи.

– Доки не зустріла Алістера?

– Навіть після того. Мені знадобилося трохи часу, щоб відчиститись.

Не могло ж це забрати стільки часу, – думаю я. Судячи з того, як вона виглядає, їй було трішки за двадцять, коли вона стала матір’ю. Вона хитає головою.

– Певний час я була з одним.

– Була з ким?

Гримаса.

– Була, правильно. Не має значення. Усі ми робимо помилки.

Я мовчу.

– Врешті-решт усе скінчилося. Та моє сімейне життя, все одно, трохи… – її палець бренькає в повітрі, -…напружене. Так, підходяще слово.

– Le mot juste.[139]

– А ті уроки французької дійсно приносять свої плоди. – Вона вишкіряє зуби, підіймає сигарету вертикально.

Я намагаюся дотиснути її.

– Що ж робить його напруженим?

Вона видихає. Ідеальне кільце диму пропливає у повітрі.

– Зроби так ще раз, – мимоволі кажу я. Джейн випускає ще одне. Я розумію, що вже геть сп’яніла. Переливаю рештки вина собі у келих.

– Знаєш… – вона прокашлюється. – Справа не лише в цьому. Це важко. З Алістером важко. Сім’я – це взагалі важко.

– Але Ітан – хороший хлопець. Кажу це, як людина, яка вміє відрізняти гарних хлопців від поганих, – додаю я.

Вона дивиться мені у вічі.

– Рада, що ти так вважаєш. Я погоджуюсь. – Вона знов постукує сигаретою по краю мисочки. – Ти, мабуть, сумуєш за своєю сім’єю.

– Так. Дуже. Та я спілкуюся з ними щодня.

Вона киває. Її очі дещо розфокусовані; вона, схоже, теж п’яна.

– Але це не те саме, якби вони жили тут, правда?

– Ні. Звісно, не те.

Вона вдруге киває.

– Що ж, Анно, як бачиш, я не питаю, що тебе такою зробило.

– Розповнілою? – запитую. – Передчасно посивілою?

Я так нализалась… Джейн потягує вино.

– Агорафобною.

– Ну… – Якщо ми вже тут, думаю я, обмінюємося таємницями: – Травма. Як і в будь-кого. – Мимоволі здригаюсь. – Через це я впала в депресію. Глибоку депресію. Я не дуже хочу це згадувати.

Та вона хитає головою.

– Ні, ні, я розумію, це не моя справа. І, як я собі думаю, ти не можеш запросити людей на вечірку. Думаю, нам треба знайти для тебе ще якісь хобі. Окрім шахів та чорно-білого кіно.

– Та шпіонажу.

– Та шпіонажу.

Я міркую над цим.

– Колись я фотографувала.

– Схоже на те, що ти й не припиняла.

Непогано, це заслуговує скривленої посмішки.

– Справедливо. Та я маю на увазі, що фотографувала зовнішній світ. Мені подобалось.

– Щось на кшталт «Людей Нью-Йорка»?[140]

– Радше фотографування природи.

– У Нью-Йорку?

– У Новій Англії. Ми інколи туди їздили.

Джейн повертається до вікна.

– От глянь, – каже вона, вказуючи на захід. Я підкорююсь: переспілий захід Сонця, присмерковий осад, будівлі, ніби вирізані з паперу, на фоні вечірньої заграви. Недалеко кружляє пташка. – Це ж природа, вірно?

– Формально. Частково. Але я маю на увазі…

– Світ – чудове місце, – наполягає Джейн, і вона серйозна; її погляд прямий, голос рівний. Її очі ловлять мій погляд, утримують його. – Не забувай про це. – Вона розвалюється на кріслі та чавить сигарету об порожнечу миски. – І не втрать його.

Я витягую телефон із кишені, націлююсь камерою в рамку світу за вікном і фотографую. Дивлюся на Джейн.

– Моя дівчинка, – схвально бурчить вона.