Читать книгу Жінка у вікні - Е. Дж. Фінн - Страница 24

– Привіт, – каже Девід.

Чорти б тебе вхопили. Я видихаю, скасовую дзвінок. Запихаю телефон назад до кишені.

– Вибач, – додає він. – Я дзвонив у двері десь півгодини тому, та подумав, що ти, мабуть, спиш.

– Я, мабуть, була в душі в цей час, – кажу я.

Він ніяк не реагує. Напевно, збентежений через мене; моє волосся навіть не мокре.

– Тому я зайшов через підвал. Сподіваюсь, ти не проти.

– Звісно, не проти, – кажу я йому. – Заходь за будь-якої нагоди. – Я підходжу до раковини, наповнюю склянку водою. Нерви зовсім висотані. – Тобі щось потрібно?

– Мені потрібен екз-акто.[152]

– Екз-акто?

– Екз-акто – це ніж.

– Це щось на кшталт канцелярського?

– Саме так.

– Саме т-акто, – кажу я.[153] Зі мною щось не так?

– Я подивився під раковиною, – на щастя, продовжує Девід, – і в шухляді біля телефону. Телефон не під’єднаний, між іншим. Думаю, він розряджений.

Я й не пригадаю, коли востаннє користувалася домашнім телефоном.

– Так, справді.

– Я можу його полагодити.

Не треба, думаю я.

Я повертаюся назад до сходів.

– У мене є канцелярський ніж у комірчині для прання, – кажу я, та він вже слідує за мною.

На сходовому майданчику я зупиняюся й відчиняю двері комірчини. Всередині чорно, як на голівці згорілого сірника. Я смикаю за мотузок біля голої лампочки. Кімнатка схожа на довге вузьке горище, в самому кінці складені пляжні крісла, на підлозі стоять банки з фарбою, ніби горщики для квітів, а ще, неймовірно, але тут є і шпалери Жуї[154] – видніються пастушки з кавалерами і дивний наїжачений хлопчисько. Недоторканий ящик для інструментів Еда лежить на полиці. «Я не майстер на всі руки, то й що, – сказав би він. – З таким тілом, як у мене, майстром і не треба бути».

Я відмикаю ящик, нишпорю в ньому.

– Ось воно. – Девід показує пальцем на сріблясте пластикове руків’я, з якого стирчить лезо. Я хапаю ніж. – Обережно.

– Ну та не поріжу я тебе. – Обережно передаю ніж йому, лезом до себе.

– Я не хочу, щоб ти сама порізалась, – каже він.

Іскорка задоволення спалахує всередині, ніби пелюстка полум’я. – А для чого він тобі, між іншим? – Я знову смикаю за мотузок, і комірчина занурюється в ніч. Девід не рухається.

Мені спадає на думку, що отак, як ми стоїмо у темряві, я – у своєму халаті й він – з ножем у руці, це найближче, ніж я коли-небудь з ним стояла. Він міг би поцілувати мене. І він міг би вбити мене.

– Один з наших сусідів попросив мене дещо в чому допомогти йому. Повідкривати коробки та порозносити різне.

– Хто саме?

– Той, що за сквером. Расселл. – Він виходить, вирушаючи в бік сходів.

– Як він тебе знайшов? – питаю я, йдучи за ним.

– Я розклеїв кілька листівок про пошук підробітку. Він побачив одну в кав’ярні чи деінде. – Девід повертається й дивиться на мене. – Ти його знаєш?

– Ні, – відповідаю я. – Але він заходив учора, оце й усе.

Ми знову на кухні.

– Йому потрібно розпакувати кілька коробків і змонтувати якісь меблі для підвалу. Я повернуся десь по обіді.

– Не думаю, що зараз у них хтось є.

Він підозріливо змірює мене поглядом.

– Звідки ти знаєш?

Бо я слідкую за їхнім будинком.

– Виглядає так, ніби нікого немає вдома. – Я вказую на будинок 207 крізь кухонне вікно, й у той же момент у їхній вітальні спалахує світло. Алістер там же, стоїть, затиснувши телефон між щокою та плечем, на голові – безлад після сну.

– Ось і він, – каже Девід і вирушає в бік передпокою. – Повернуся пізніше. Дякую за ніж.