Читать книгу Жінка у вікні - Е. Дж. Фінн - Страница 23

– Вгадай, хто, – каже Ед.

Я посуваюся у кріслі.

– Це ж мої слова.

– Голос у тебе не дуже, ударнице.

– Не лише голос.

– Ти хвора?

– Була, – відповідаю я. Мені не варто розказувати йому про минулу ніч, знаю, але я надто слабка. І я хочу бути чесною з Едом. Він на це заслуговує.

Він незадоволений.

– Тобі так не можна, Анно. Ти сидиш на ліках.

– Я знаю. – Я вже шкодую, що взагалі щось говорила.

– Але серйозно.

– Я знаю, я ж кажу.

Коли Ед знову починає говорити, голос у нього м’якшає.

– У тебе останнім часом багато гостей, – каже він. – Багато подразників, – пауза. – Може, ці люди по сусідству…

– Расселли.

– …може, їм варто на деякий час дати тобі спокій?

– Якщо я не виходитиму на вулицю, щоб непритомніти, то впевнена, що вони так і робитимуть.

– Нехай їх не хвилюють твої справи. – А ти не маєш хвилюватися за них, вгадую я його думки.

– Що каже доктор Філдінґ?

Я почала помічати, що це запитання Ед ставить завжди, коли не знає, що сказати.

– Його більше цікавлять наші з тобою стосунки.

– Зі мною?

– З вами обома.

– А-а-а.

– Еде, я сумую за вами.

Я не збиралася цього казати… навіть не усвідомлювала, що думаю про це. Нефільтрована підсвідомість. – Вибач… то просто слова Ід,[149] – пояснюю.

Якийсь час він мовчить.

Нарешті:

– Що ж, а тепер тут слова Еда, – каже він.

За цим я також сумую, за його дурнуватими каламбурами. Колись він говорив мені, щоб я виділяла «Анна» у слові «психо-анна-літик». «Який жах», – парирувала я. «Сама знаєш, тобі подобається», – відповідав він і мав рацію.

Знову тиша.

Тоді:

– За чим саме ти сумуєш?

Такого я не очікувала.

– Я сумую… – починаю я, сподіваючись, що речення закінчиться саме по собі.

І слова починають литися з мене струмком, як вода, що несеться з ринви, мене прориває, наче греблю.

– Сумую за тим, як ти граєш у боулінг, – кажу я, адже ці дурнуваті слова першими злітають з язика. – Сумую за тим, як ти ніколи не можеш правильно зав’язати булінь.[150] Сумую за твоїми порізами після гоління. Сумую за твоїми бровами.

Доки я це кажу, помічаю, що ноги самі несуть мене вгору сходами, по сходовому майданчику, до спальні.

– Сумую за твоїми черевиками. Сумую за тим, як ти щоранку просив мене зварити каву. Сумую за тим випадком, коли ти підмалював очі моєю тушшю для вій, і всі на тебе витріщались. Сумую за тим випадком, коли ти вперше попросив мене щось тобі зашити. Сумую за тим, який ти ввічливий з офіціантами.

У ліжку, в нашому ліжку, занурюю обличчя в його подушку.

– Сумую за твоєю яєчнею. – Бовтанкою, навіть коли б мала бути оката. – Сумую за твоїми історіями на ніч. – Героїні відмовляли принцам, натомість віддавали перевагу варіанту дописати дисертацію та отримати ступінь доктора. – Сумую за твоїм копіюванням Ніколаса Кейджа. – Хоча це стало осоружним після «Плетеної людини».[151] – Сумую за тим, як ти довгий час вимовляв слово «глузд» як «глуз».

– Маленьке безглузде слово. Ти мене ще брала через це на глузи. Я сміюся мокрим сміхом і розумію, що вже плачу.

– Сумую за твоїми дурними-дурними жартами. Сумую за тим, як ти завжди відламуєш по шматочку від плитки шоколаду, щоб їсти, а не просто вгризаєшся в ту драну плитку.

– Ну й словечко.

– Вибач.

– Між іншим, відламувати смачніше.

– Сумую за твоїм серцем, – кажу я.

Пауза.

– Я так за вами сумую.

Знову пауза.

– Я так люблю… – перехоплюю уривчастий подих, – вас обох.

Це не шаблон, принаймні тут я його не бачу, – а я вчилася відрізняти шаблонні слова. Я просто за ним сумую. Я сумую за ним, кохаю його. Люблю їх обох.

Настає довга й глибока тиша. Я дихаю.

– Але, Анно, – м’яко каже він, – якщо…

Знизу долинає якийсь звук.

Тихий, таке низьке гримотіння. Може бути, будинок просідає.

– Хвилинку, – кажу я Едові.

Тепер чути чіткий сухий кашель, якийсь хрип.

В мене на кухні хтось є.

– Я мушу йти, – кажу я Едові.

– Що?…

Та я вже крадуся до дверей, затиснувши телефон у руці; пальці пробігають по екрану – 911 – й великим пальцем я вже націлилася на кнопку виклику. Я згадую, коли дзвонила туди востаннє. Дзвонила багато разів, між іншим, чи намагалась додзвонитися. Хтось таки відповість мені цього разу.

Я крадькома спускаюся сходами, спітніла рука ковзає по поручню, у затемненому просторі я не бачу сходинок під ногами.

Огинаю кут, тут вже присутнє якесь світло знизу. Прослизаю до кухні. Телефон тремтить у руці.

Біля посудомийної машини стоїть чоловік, широка спина повернена до мене.

Він обертається. Я натискаю кнопку виклику.