Читать книгу Жінка у вікні - Е. Дж. Фінн - Страница 19

Зі склянкою в одній руці та з «Ніконом» у другій я вмощуюся в кутку свого кабінету, зачаївшись між південними та західними вікнами, й вивчаю квартал – проводжу інвентаризацію, як любить казати Ед. Ось Рита Міллер повертається з йоги, сяюча від поту, з приклеєним до вуха телефоном. Я регулюю об’єктив та збільшую зображення: вона усміхається. Цікаво, то її підрядник на іншому дроті? Чи її чоловік? Чи ані той, ані інший?

Далі біля будинку 214 місіс Вассермен та її Генрі обережно спускаються передніми сходами. Вийшли розносити щастя й світло.

Я повертаю фотоапарат на захід: двоє пішоходів тиняються під незаселеним коричневим будинком, один тицяє пальцем на віконниці. «Добре змурований», – уявляю я собі його репліку.

Господи. Я вже вигадую розмови.

Обережно, ніби боячись викриття (а я й справді побоююся), повертаю об’єктив через сквер, на будинок Расселлів. На кухні темно й порожньо, жалюзі трохи опущені, наче заспані очі; але поверхом вище, у вітальні, чітко в межах вікна, я бачу Джейн з Ітаном, які сидять на диванчику в червону та білу смужки. Вона одягнена у светр кольору вершкового масла, який відкриває досить прямолінійну улоговину між її грудей; там же розмістився її кулон, ніби альпініст над прірвою.

Я кручу об’єктив; зображення стає різкішим. Вона говорить швидко, зуби вишкірені, руки метушаться. Його очі опущені на власні коліна, але губи перекошені тією сором’язливою усмішкою.

Я не розповіла докторові Філдінґу про Расселлів. Знаю, що він би сказав; я можу й сама їх проаналізувати. В цій сімейній одиниці – мамі, батькові та їхній єдиній дитині – я побачила відлуння себе самої. На моїй вулиці, через один будинок від мого, живе сім’я, яка колись була в мене, вирує життя, яке було моїм, – життя, яке я вважаю безповоротно втраченим, але он воно, просто по сусідству. І що? – думаю я. А можливо, вже й озвучую думку; останнім часом я вже не впевнена.

Я потягую вино, витираю губи, знову підношу «Нікон». Дивлюся крізь об’єктив.

Вона дивиться на мене.

Я опускаю фотоапарат собі на коліна.

Я не помилилася: навіть неозброєним оком я чітко бачу її прямий погляд, дещо відкритий рот.

Вона підіймає руку, махає мені.

Хочеться сховатися.

Мені помахати у відповідь? Відвернутися? Може, байдуже моргнути в її бік, показати, ніби я націлювалася деінде, кудись побіля неї? Не помітила вас?

Ні.

Я зриваюся на рівні ноги, фотоапарат валиться на підлогу.

– Облиш, – кажу я (цього разу точно кажу вголос) і виходжу з кімнати в темряву сходів.

Ніхто раніше не ловив мене на гарячому. Ні доктор та Рита Міллери, ні Такеди, ні Вассермени, ні зграя Ґреїв. Ні Лорди, до того, як переїхали, ні Мотти, до того, як розлучилися. Ані проїжджі таксі, ані пішоходи. Ані, навіть, поштар, якого я раніше фотографувала щодня, біля кожних дверей. І місяцями я розглядала ті зображення, переживаючи моменти на них, поки нарешті не перестала встигати за темпами світу за вікном. Я, звісно, роблю нерегулярні винятки – мене цікавить життя Міллерів. Чи цікавило, до прибуття Расселлів.

І збільшення у «Оптеки» краще, ніж бінокль.

Та тепер сором пробігає струмом крізь моє тіло. Я думаю про всіх та все, що я знімала на фотоапарат: сусідів, незнайомців, поцілунки, скандали, обгризені нігті, просипану решту, підскоки, спотикання. Хлопця Такеду із заплющеними очима, коли його пальці тремтять на струнах віолончелі. Ґреїв, що підняли у бадьорому тості келихи вина. Місіс Лорд, яка у вітальні запалює свічки на торті. Молодят Мотт у передсмертний період їхнього шлюбу, які волають одне на одного з різних кутків їхньої бордової вітальні, уламки вази на підлозі між ними.

Думаю про свій жорсткий диск, розпухлий від привласнених чужих зображень. Думаю про Джейн Расселл, яка дивилася на мене через сквер, не блимаючи. Я не невидима. Я не мертва. Я жива, на виду та осоромлена.

Я думаю про доктора Брюллова із «Завороженого».[129] «Моя люба дівчинко, не можна битися головою об реальність і стверджувати, що її немає».

За три хвилини я повертаюся назад до кабінету. На диванчику Расселлів нікого. Я заглядаю до спальні Ітана; він там, скоцюрбився над комп’ютером.

Я обережно підіймаю фотоапарат. Він неушкоджений.

А тоді лунає дзвінок у двері.