Читать книгу Жінка у вікні - Е. Дж. Фінн - Страница 3

2

Кілька секунд тому повз будинок проїхало авто, повільно та похмуро, наче катафалк із габаритними задніми фарами, що світять у темряві.

– Нові сусіди, – кажу я доньці.

– В якому будинку?

– Сусідньому. За сквером. Номер 207. – Вони саме там, тьмяні, як примари в сутінках, витягують коробки з багажника.

Вона плямкає.

– Що ти їси? – запитую я. Звісно, це ж вечір китайської кухні; вона їсть ло-мейн.[8]

– Ло-мейн.

– Тільки не їж, коли з матусею розмовляєш.

Вона плямкає знову, прицмокує.

– Мо-ом. – Для нас ця тема – наче перетягування каната; вона вкорочує «моммі» – «матуся», всупереч моїй волі, натомість використовуючи слово грубіше й присадкуватіше. «Просто не звертай уваги», – радить Ед, але для неї він все одно «дедді» – «татко».

– Тобі варто піти з ними познайомитись, – радить Олівія.

– Я б залюбки, Гарбузику. – Підіймаюсь на другий поверх, де кращий вид. – Овва: довкола всюди гарбузи. В усіх сусідів принаймні по одному. У Ґреїв цілих чотири. – Виходжу на сходовий майданчик з келихом у руці, вино хлюпається об мої губи. – Я б хотіла й тобі вибрати гарбуза. Скажи таткові, щоб купив. – Я потягую вино, ковтаю. – Скажи, нехай купить два, один тобі й один – мені.

– Добре.

Я кидаю погляд на своє відображення в темному дзеркалі вбиральні.

– Ти щаслива, серденько?

– Так.

– Тобі не самотньо? – У неї ніколи не було справжніх друзів у Нью-Йорку; вона була надто сором’язливою, надто маленькою.

– Нєа.

Я заглядаю в темряву на вершині сходів, у морок понад ними. Вдень світло Сонця падає крізь опукле стельове вікно; вночі ж воно перетворюється на банькате око, що витріщається у глибину сходового «колодязя».

– Сумуєш за Панчем?

– Нєа. – З котом вони також не надто ладнали. Одного різдвяного ранку він її подряпав, промчав кігтями по її зап’ястку двома блискавичними гребками, північ-південь, схід-захід; на шкірі виступила яскрава решітка з крові, ніби для гри у хрестики-нулики, й Ед ледь не шпурнув кота з вікна. Зараз я шукаю його, бачу, що він скрутився калачиком на дивані в бібліотеці й дивиться на мене.

– Дозволь мені поговорити з татком, Гарбузику. – Я вибігаю сходами ще вище, жорсткою доріжкою під моїми підошвами. Ротанґ. Чим ми думали? Він же так легко брудниться.

– Привіт, ударнице,[9] – вітає він мене. – Нові сусіди?

– Так.

– Хіба в тебе вже не з’являлося якихось нових сусідів нещодавно?

– То було два місяці тому. Будинок 212. Міллери. – Я обертаюся, спускаючись сходами.

– А ці нові люди де?

– У двісті сьомому. То через сквер.

– Квартал змінюється.

Я доходжу до сходового майданчика, обходжу його.

– Вони небагато із собою привезли. Лише одна машина.

– Напевно, вантажники приїдуть пізніше.

– Напевно.

Тиша. Сьорбаю ще трохи вина…

Тепер я знов у вітальні, біля вогню, тіні наповнюють кутки.

– Слухай… – починає Ед.

– У них є син.

– Що?

– Син у них, – повторюю я, притиснувшись лобом до холодного вікна. Ліхтарі з натрієвими лампами ще не виросли в цій частині Гарлему,[10] вулиця залита тільки сяйвом лимонної скибки місяця, та я досі можу розгледіти їхні постаті: чоловік, жінка й високий хлопець носять коробки під вхідні двері. – Підліток, – додаю.

– Полегше, пантеро.

Я ледь встигаю стримати ці слова, та раптом бовкаю:

– Якби ж ви були тут, зі мною.

Це заскочило мене саму зненацька. Еда теж, судячи з його інтонації. Пауза.

А тоді:

– Тобі потрібно більше часу, – каже він.

Я мовчу.

– Лікарі кажуть, що забагато контактів погано на тебе вплинуть.

– Я і є тією лікаркою, хто це сказала.

– Ти – одна з них.

Позаду чути хрускання кісточок – то тріщать іскри в каміні. Полум’я затихає, тільки бурмоче щось крізь решітку.

– Чому б тобі не запросити цих нових сусідів до себе? – запитує він.

Я осушую келих.

– Думаю, на сьогодні досить.

– Анно.

– Еде.

Я майже чую його дихання.

– Мені шкода, що ми не можемо бути з тобою.

Я майже чую своє серцебиття.

– Мені теж.

Панч проводить мене сходами донизу. Я беру його на одну руку та повертаюся на кухню. Ще один келих, перед сном.

Я беру пляшку за горлечко, повертаюся до вікна, де три примари блукають тротуаром, та підіймаю її, виголошуючи німий тост.

8

Традиційна китайська страва із пшеничної локшини з різноманітними добавками.

9

Slugger (амер. «ударник», тут «ударниця») – сленгове спортивне слово на позначення сильного відбиваючого гравця у бейсболі, а також сильного в атаці, але вразливого в обороні у боксі. (Прим. ред.)

10

Harlem – район на півночі Мангеттену, частина Верхнього Мангеттену.