Читать книгу Жінка у вікні - Е. Дж. Фінн - Страница 9

Пізно пополудні наливаю собі келих каліфорнійського піно-нуар[81], коли раптом лунає дзвінок у двері. Склянка випадає мені з рук.

Вона розбивається на друзки, довгий язик вина облизує білу березову підлогу.

– Фак, – вигукую я (помітила: коли навколо нікого немає, я лаюся частіше та голосніше. Ед би вжахнувся. Я й сама жахаюсь.)

Ледь встигаю вхопити жмут паперових рушників, як дзвінок вдруге розриває тишу. Та якого дідька? – думаю я, чи вже озвучую свої думки вголос? Девід годину тому пішов на роботу у Східному Гарлемі – я спостерігала за ним із бібліотеки Еда – та й доставки я ніякої не чекаю. Я схиляюсь, накриваю рушниками розлите вино та уламки, а далі крокую до дверей.

На екрані домофона – високий хлопець у приталеному піджаку, в руках він тримає невелику білу коробку. Це син Расселлів.

Натискаю на кнопку зв’язку.

– Так? – кажу я. Не так гостинно, як «Привіт», але шанобливіше, ніж «Якого дідька?».

– Я живу за сквером, – голосно говорить він, майже переходячи на крик, хоча інтонація голосу в нього при цьому надзвичайно ласкава. – Мама попросила передати це вам. – Бачу, як він підносить коробку до динаміка, а тоді, невпевнений у тому, де саме розташована камера, повільно обертає її, руками окреслюючи кола над головою.

– Звісно, можеш просто… – починаю я. Попросити його залишити коробку в передпокої? Мабуть, не надто по-сусідському, але я вже два дні не приймала ванну, та й кіт на нього може накинутись.

Він так і стоїть на порозі, тримаючи коробку в повітрі.

– …увійти, – закінчую я та натискаю на зумер.

Із клацанням замок відмикається, я підходжу до дверей з осторогою, як Панч підходить до незнайомих людей чи підходив колись, коли незнайомці ще до нас навідувались.

За матовим склом виростає постать, темна та струнка, як молоде деревце. Я відмикаю засуви, повертаю дверну ручку.

Хлопець справді високий, з дитячим обличчям і блакитними очима, гривкою світло-каштанового волосся та ледь помітним шрамом, що, розсікаючи брову, тягнеться вгору по лобі. На вигляд йому років п’ятнадцять. Він виглядає як хлопець, якого я колись знала та з яким цілувалася ще в літньому таборі в Мені якусь чверть століття тому. Він мені подобається.

– Мене звуть Ітан, – каже він.

– Заходь, – повторюю я.

Ітан переступає поріг.

– Тут темно.

Я клацаю вимикачем на стіні.

Доки я оцінюю Ітана, він оцінює кімнату: картини, кота, який розлігся на кушетці, безформний розсип просяклих рушників, що розповзлися по підлозі кухні.

– Щось трапилося?

– Невеличка аварія, – відповідаю я. – Мене звуть Анна. Фокс, – додаю на випадок, якщо він віддає перевагу формальностям; я вже в такому віці, що йому в (молоді) матері годжуся.

Ми потискаємо руки, а тоді хлопець подає мені коробку, міцно запаковану та перев’язану стрічкою.

– Це вам, – сором’язливо говорить він.

– Поклади її отам. Може, хочеш чогось випити?

Ітан підходить до дивана.

– Можна води?

– Звісно. – Я повертаюсь на кухню та прибираю розбите скло. – З льодом?

– Ні, дякую.

Наповнюю склянку, тоді ще одну, ігноруючи пляшку піно-нуар на кухонній стійці.

Коробка опускається на журнальний столик, біля мого ноутбука. Я не вийшла зі свого профілю в «Агорі», після того як кілька хвилин тому заспокоювала «ДискоМайкі», в якого саме починався панічний напад; його повідомлення з подякою видніється на екрані.

– Ось, – кажу я, сідаю біля Ітана та ставлю перед ним склянку. Я різко закриваю ноутбук і беруся за подарунок. – Подивимося, що тут у нас.

Розв’язую стрічку, підіймаю кришку та із заглибини у пакувальній тканині витягую свічку – з такими квіточками й стебельцями у пастці воску, наче комахами у бурштині. Я демонстративно підношу її до обличчя.

– Лаванда, – подає голос Ітан.

– Так і думала, – вдихаю аромат. – Лаблю люванду. – Спробуй ще раз. – Люблю лаванду.

Він легенько усміхається, кутик рота сіпається догори, наче на ниточці. Я розумію, що вже за кілька років він стане ставним чоловіком. Той шрам – жінки дурітимуть від нього. Дівчата, мабуть, вже дуріють. Чи хлопці.

– Мама попросила передати це вам. Десь кілька днів тому.

– Дуже турботливо. Нові сусіди й мають робити подарунки.

– До нас вже заходила одна леді, – каже він. – Вона сказала, що нам не потрібен такий великий будинок, якщо у нас така маленька сім’я.

– Закладаюся, то була місіс Вассермен.

– Так.

– Ігноруйте її.

– Так ми й зробили.

Панч зіскочив із кушетки на підлогу та боязко до нас підійшов. Ітан нахиляється до нього, кладе пальці на килимок долонею догори. Кіт вагається, а потім чимчикує до нас, нюхає Ітанові пальці, облизує їх. Хлопець хихоче.

– У котів такі прикольні язики, – каже він, ніби зізнаючись у якомусь гріху.

– Еге ж, – сьорбаю свою воду. – Вони вкриті дрібненькими шипами, ніби голочками, – кажу я на випадок, якщо він не знає слова «шип». Раптово усвідомлюю, що не впевнена, як розмовляти з тими, в кого вже закінчується підлітковий вік; моїм найстаршим пацієнтам із минулого було по дванадцять. – Можна я запалю свічку?

Ітан знизує плечима, посміхається.

– Звісно.

У шухляді столу знаходжу коробку сірників вишнево-червоного кольору, на ній ще напис «Червоний кіт»;[82] пам’ятаю, як ми з Едом там вечеряли, хоча відтоді минуло вже більше двох років. Чи й трьох. Здається, таджин[83] із курятиною, і, наскільки я пам’ятаю, він похвалив вино. Тоді я ще так багато не пила.

Підпалюю сірник, підношу його до ґноту.

– Тільки поглянь на це, – кажу я, коли маленький кігтик полум’я роздряпує повітря; сяйво розквітає, його квітка сяє. – Як гарно.

Настає м’яка тиша. Панч вісімками крутиться довкола Ітанових ніг, а потім застрибує йому на коліна. Ітан заливається бадьорим гучним сміхом.

– Думаю, ти йому подобаєшся.

– Я теж так думаю, – визнає він, вигинаючи палець за котячим вухом та лагідно бавлячись із ним.

– Більшість людей йому не подобаються. Погана вдача.

Почувся низький гул, ніби тихенький двигун. Панч і справді муркоче.

Ітан широко посміхається.

– Він цілком хатній кіт?

– В нього є котячі дверцята у дверях на кухню. – Я вказую на них. – Та переважно він з дому не виходить.

– Гарненький, – бурмоче Ітан, доки Панч намагається сховатися в нього під пахвою.

– Як тобі в новому будинку? – запитую я.

Він вагається, погладжуючи котячу голову кісточками пальців.

– Сумую за старим, – нарешті говорить він.

– Я тебе розумію. А де ви жили раніше? – Відповідь я, звісно, вже знаю.

– У Бостоні.

– А що привело вас до Нью-Йорка? – Ця інформація мені також відома.

– Тато отримав нову роботу. – Фактично, його перевели в інший відділ, та я не беруся сперечатись. – Тут у мене більша кімната, – каже Ітан так, ніби це до нього щойно дійшло.

– Люди, які там жили перед вами, зробили велику реставрацію.

– Мама каже, то була реконструкція.

– Саме так. Реконструкція. І вони об’єднали кілька кімнат нагорі.

– Ви були в моєму будинку? – запитує він.

– Кілька разів. Я їх не те щоб дуже добре знала, маю на увазі Лордів. Та в них щороку бувала святкова вечірка, і тоді я до них навідувалась. – Взагалі, востаннє я на неї приходила майже рік тому. Тоді зі мною там був Ед. А через два тижні він пішов.

Я починаю розслаблятися. На мить мені здається, що це завдяки компанії Ітана – з ним легко і в нього м’який голос, навіть кіт це підтверджує, – але потім я розумію, що повертаюся до режиму аналітика, до принципу гойдалки: передачі та прийому запитань і відповідей. Зацікавленість і співчуття – ось інструменти моїх дій.

І раптом на якусь мить я знову опиняюся в минулому – у своєму офісі на Східній вісімдесят восьмій вулиці, в маленькій тихій кімнатці, залитій приглушеним світлом, де два глибоких крісла стоять одне навпроти одного, а між ними – озерце блакитного килима. Сичить обігрівач.

Двері повільно відчиняються, за ними кімната очікування з диваном та дерев’яним столиком; набік позсувалися стоси номерів «Промінчиків» та «Рейнджера Ріка»,[84] корзина заповнена деталями «Леґо»; у кутку муркотить генератор білого шуму.[85]

І двері Веслі. Веслі, мій бізнес-партнер, мій керівник на аспірантурі, людина, яка запросила мене на роботу приватним психологом. Веслі Бріл – Веслі Розумник,[86] як ми його називали, носій скуйовджено-залиплої шевелюри та розпарованих шкарпеток, блискавичного розуму та гримучого голосу. Я бачу, як він згорбився у своєму кріслі від Імзів,[87] довгі ноги, націлені на центр кімнати, на колінах лежить книга. Прочинене вікно задихається від морозного зимового повітря. Він курив тут. Він підводить погляд.

– Здоров, Фокс, – каже…

– Моя нова кімната більша, ніж стара, – повторює Ітан.

Я відкидаюся назад, перекидаю одну ногу на іншу. Усе це виглядає до абсурду офіційно. Я не можу згадати, коли востаннє перехрещувала ноги.

– Яку школу відвідуєш?

– Домашню, – відповідає він. – Мене навчає мама. – Ще до того, як я встигаю щось відповісти, він киває на фотографію на столику збоку. – То ваша сім’я?

– Так. Це мій чоловік і донька. Його звуть Ед, а її – Олівія.

– Вони зараз вдома?

– Ні, вони не тут. Я живу окремо.

– Овва. – Він погладжує Панча по спині. – Скільки їй років?

– Вісім. А тобі?

– Шістнадцять. У лютому буде сімнадцять.

Олівія б теж так сказала. Він старший, ніж виглядає.

– Моя донька народилася в лютому. На день святого Валентина.

– А я – двадцять восьмого.

– Майже на високосний рік, – кажу я.

Він киває.

– Ким ви працюєте?

– Я психологиня. Працюю з дітьми.

Він морщить ніс.

– Для чого дітям психологи?

– Причини різні. У когось проблеми в школі, у когось – удома.

Деякі важко сприймають переїзди на нові місця.

Він мовчить.

– Наскільки я розумію, якщо ти навчаєшся вдома, тобі доводиться бачитися з друзями поза школою?

Він зітхає.

– Тато знайшов для мене лігу з плавання.

– Ти вже давно цим займаєшся?

– З п’яти років.

– Тобі, мабуть, добре вдається.

– Непогано. Тато каже, я здібний.

Я киваю.

– Мені справді добре вдається, – скромно визнає він. – Я навіть навчаю.

– Ти вчиш плавати?

– Людей з інвалідністю. Не з фізичною тобто, – додає він.

– З порушеннями розвитку?

– Так. Я багато цим займався у Бостоні. Тут я хочу продовжити.

– Як так сталося, що ти за це взявся?

– У сестри мого друга синдром Дауна, а кілька років тому вона побачила Олімпійські ігри й захотіла навчитися плавати. Тому я навчив її, потім ще кількох дітей із її школи. Ну, і тоді мене якось затягнуло у всю цю… – він задумується над правильним словом, – обстановку, якось так.

– Це чудово.

– Я не люблю вечірок і такого подібного.

– Не твоя обстановка.

– Ні. – Тут він усміхається. – Зовсім. Він повертає голову, дивиться на кухню.

– З моєї кімнати мені видно ваш будинок, – каже він. – Отам.

Я повертаюся. Якщо йому видно будинок, то він має на увазі східну його частину, куди виходять вікна моєї спальні. Така думка трішки мене турбує: він же підліток, як-не-як. Я вдруге задумуюся, чи він не гей.

А тоді я бачу, що його очі ніби оскліли.

– Ой… – Я кидаю погляд праворуч, де мали б бути паперові серветки, що лежали в моєму офісі. Натомість там фотографія в рамці, звідки Олівія засліплює мене усмішкою з відсутніми зубами.

– Вибачте, – каже Ітан.

– Усе нормально, не вибачайся, – заспокоюю я його. – Щось не так?

– Нічого. – Він протирає очі.

Я чекаю. Він все ж таки дитина, нагадую я собі – висока, з мутованим голосом, але дитина.

– Я сумую за друзями, – говорить він.

– Розумію тебе. Це нормально.

– Я тут нікого не знаю. – По його щоці котиться сльоза. Він витирає її тильним боком долоні.

– Важко з цими переїздами. Мені теж знадобилося трохи часу, щоб познайомитися з тутешніми людьми.

Він гучно хлюпає носом.

– А ви коли переїхали сюди?

– Вісім років тому. Тобто вже дев’ять. Із Коннектикуту. Він шморгає знову, витирає пальцем носа.

– Це не так далеко, як Бостон.

– Ні. Але переїжджати завжди важко, відстань не має значення. – Мені хочеться його обійняти. Та я цього не робитиму. Місцева відлюдниця розбещує сусідську дитину.

Якийсь час ми сидимо мовчки.

– Можна мені ще трохи води? – запитує він.

– Зараз принесу.

– Ні, все нормально, – він підводиться; Панч стікає по його нозі й збирається під журнальним столиком.

Ітан йде до кухонної раковини. Поки гуде кран, я встаю та підходжу до телевізора, шарпаю нижню шухляду.

– Ти любиш кіно? – запитую я. Відповіді немає; я обертаюся й бачу, що він стоїть біля дверей кухні, прикипівши очима до скверу. Поблизу, в корзині для сміття, флуоресцентно виблискують порожні пляшки.

– Любиш кіно? – повторюю я; він киває. – Ходи, глянеш. У мене ціла бібліотека дисків. Дуже велика. Навіть надто велика, як каже мій чоловік.

– Я думав, ви живете окремо, – бурмоче Ітан, перетинаючи кімнату в мій бік.

– Так, але він все одно мій чоловік. – Я перевіряю обручку на лівій руці, кручу її. – Хоча, ти маєш рацію. – Вказую на висунуту шухляду. – Якщо хочеш узяти на перегляд якийсь фільм, то не соромся. У вас є ДВД-плеєр?

– Тато має зовнішній привід для ноутбука.

– Підійде.

– Думаю, він дозволить мені скористатися.

– Будемо сподіватись. – Я помалу починаю розуміти, що за фрукт цей Алістер Расселл.

– А які у вас фільми? – запитує Ітан.

– Переважно старі.

– Типу чорно-білі?

– Переважно чорно-білі.

– Я ще ніколи не бачив чорно-білого кіно. Я округлюю очі.

– Ти будеш приємно здивований. Усі найкращі фільми – чорно-білі. Ітан дивиться на мене із сумнівом, але зазирає в шухляду. Майже двісті коробочок, «Крітеріон» та «Кіно»,[88] колекція фільмів Гічкока від «Юніверсал», колекції вибраних нуар-фільмів, «Зоряні війни» (я ж людина, як-не-як). Досліджую корінці. «Ніч і місто»,[89] «Водоверть»,[90] «Це вбивство, кохана моя».[91]

– Ось, – виголошую я, висмикую одну коробочку й передаю її Ітану.

– «Повинна настати ніч»,[92] – читає він.

– Чудовий фільм, як для початку. Повний саспенсу, проте не страшний.

– Дякую, – він прочищає горло, кашляє. – Вибачте, – говорить Ітан й тягнеться за водою. – У мене алергія на котів.

У мене очі лізуть на лоба.

– Чому ж ти одразу не сказав? – Блимаю очима на кота.

– Він такий привітний. Я не хотів його образити.

– Дурниці, – кажу я. – Хоча це й мило. Він усміхається.

– Я, мабуть, піду, – каже хлопець. Він повертається до журнального столика, ставить склянку, згинається, щоб крізь скло звернутися до Панча. – Не через тебе, друзяко. Гарний хлопчик. – Він випростується, руками проводить по стегнах.

– Тобі принести липку щітку? Щоб познімати шерсть. – Я навіть не впевнена, чи вона в мене є.

– Усе нормально. – Він роззирається довкола. – Можна скористатися вашою вбиральнею?

Я вказую на червону кімнату.

– До твоїх послуг.

Поки він там, я дивлюсь на себе у дзеркало над комодом. Сьогодні в душ, точно. Максимум, завтра.

Повертаюся на диван і відкриваю ноутбук. «Дякую за допомогу, – написав «ДискоМайкі». – Ти моя героїня».

Я вистукую йому швидку відповідь, коли чую звук зливу води. За момент із туалету виходить Ітан, витираючи долоні об джинси.

– Готово, – повідомляє він мені. Хлопець крокує до дверей, з руками в кишенях, типовою школярською ходою.

Я йду слідом.

– Дуже дякую за візит.

– Ще побачимося, – каже він, тягнучи на себе ручку дверей. Не побачимось, думаю я.

– Звісно, побачимось, – відповідаю я вголос.