Читать книгу Жінка у вікні - Е. Дж. Фінн - Страница 25

Я збираюся повернутися до Еда, запитати своє звичне «Вгадай, хто», – цього разу моя черга, але хтось стукає у двері в передпокій уже за мить після того, як Девід виходить. Я йду подивитися, чого йому ще треба. Але з іншого боку стоїть жінка із широко розплющеними очима, струнка. Біна. Кидаю погляд на телефон – рівно полудень. Саме т-акто. Господи.

– Мене впустив Девід, – пояснює вона. – Щоразу, коли я його бачу, він стає усе вродливішим. Це колись закінчиться?

– Може, тобі варто зробити якийсь крок, – кажу я їй.

– Може, тобі варто заткнутися й приготуватись до вправ. Іди, переодягнися у щось нормальне.

Я скоряюся, і після того, як я розкручую свій килимок, ми починаємо; просто там, на підлозі вітальні. Минуло майже десять місяців, відколи я познайомилася з Біною – майже десять місяців, відколи я покинула лікарню зі спиною в синцях і пошматованим горлом, – і вже на той час ми обожнювали одна одну. Можливо, ми навіть стали друзями, як казав доктор Філдінґ.

– Тепло сьогодні. – Вона кладе гирю на мою вигнуту спину; лікті в мене трусяться. – Краще б відчинила вікно.

– Навіть не думай, – бурчу я.

– Подумай, що ти втрачаєш.

– Я багато чого втрачаю.

За годину, коли моя футболка вже геть присмокталася до шкіри, Біна підіймає мене на ноги.

– Хочеш спробувати той трюк із парасолею?

Я хитаю головою. Моє волосся липне до шиї.

– Не сьогодні. І це не трюк.

– Сьогодні саме чудовий день. Надворі тепло й гарно.

– Ні… я… ні.

– Ти з похмілля.

– І через це також.

Невеличке зітхання.

– А з доктором Філдінґом пробувала цього тижня?

– Так, – брешу я.

– І як усе пройшло?

– Нормально.

– Далеко зайшла?

– Тринадцять сходинок.

Біна вивчає мене.

– Зрозуміло. Непогано, як для панянки твого віку.

– Старію, що вдієш.

– Так? Коли твій день народження?

– Наступного тижня. Одинадцятого. Одинадцятого одинадцятого.

– Організую тобі знижку для пенсіонерів. – Вона нахиляється, спаковує гирі у футляр. – Ходімо, поїмо.

Я ніколи багато не готувала – шефом був Ед, а тепер «Свіжа доставка» підвозить мені продукти під двері: заморожені вечері, їжа для мікрохвильовки, морозиво, вино (доcтобіса вина). Також кілька порцій пісного білка й фруктів, заради Біни. І заради мене самої, як вона б заявила.

Наші обіди не враховуються в час сеансу – здається, Біна насолоджується моєю компанією.

– Мені за це тобі також платити? – якось запитала я.

– Ти й так для мене готуєш, – відповіла вона.

Тоді я саме зсувала пригорілий шмат курятини на її тарілку.

– Хіба у цьому вся справа?

Сьогодні у нас диня з медом та кілька смужок сухого бекону.

– Точно незасолений? – питає Біна про останній.

– Точно.

– Дякую, панянко. – Вона переносить шматочки дині собі до рота, стирає мед із губ. – Я читала статтю, де писалося, що бджоли можуть пролітати шість миль від свого вулика у пошуках пилку.

– Де ти таке прочитала?

– В «Економісті».[155]

– Овва, «Економіст».

– Неймовірно, правда?

– Депресивно, я б сказала. Я от не можу навіть з дому вийти.

– Стаття ж не про тебе була.

– А звучить, наче про мене.

– І ще вони танцюють. Це називають…

– Круговий танець.

Вона розриває смужку бекону надвоє.

– Звідки ти знаєш?

– Я бачила виставку медоносних бджіл у Пітт Ріверз в Оксфорді, коли там жила. То в них такий музей природознавства.

– Вау, Оксфорд.

– Я дуже добре запам’ятала круговий танець, адже ми намагалися його імітувати. Суцільна плутанина та приниження. Майже як під час моїх вправ.

– Ви були п’яні?

– Нетверезі.

– Мені тепер увесь час сняться бджоли, відколи я прочитала ту статтю, – каже Біна. – Як думаєш, що це означає?

– Я не фройдистка. Не вмію розшифровувати сни.

– А якби вміла?

– Якби вміла, я б сказала тобі, що бджоли уособлюють термінову потребу перестати питати мене про значення своїх снів.

Вона прицмокує.

– Мабуть, наступного разу доведеться змусити тебе більше страждати.

Далі ми їмо у тиші.

– Ти вже прийняла сьогодні свої пігулки?

– Так. – Насправді, не прийняла. Зроблю це після того, як вона піде.

Через деякий час у трубах починає булькотіти вода. Біна повертається у бік сходів.

– Це туалет?

– Так.

– Тут є ще хтось?

Я хитаю головою, ковтаю.

– Здається, в Девіда живе якась його подруга.

– Ну й трахаль.

– Він не янгол.

– Ти знаєш, хто вона?

– Без поняття. Ревнуєш?

– Зовсім ні.

– Ти б не відмовилася зайнятися круговими танцями з Девідом?

Вона шпурляє в мене шматочком бекону, а потім переводить тему на інше.

– У мене передбачається конфлікт наступної середи. Той же, що й минулого разу.

– Твоя сестра.

– Так. Знову повертається. Тобі підійде перенести наш сеанс на четвер?

– Цілком і повністю.

– Ура. – Вона жує, крутить свою склянку з водою. – Ти виглядаєш стомленою, Анно. Ти відпочиваєш?

Я спочатку киваю головою, потім хитаю.

– Ні. Я… тобто так, але останнім часом у мене купа всього в голові. І для мене це трохи важко, знаєш. Усе… це. – Рукою я змахую в бік кімнати.

– Я розумію, як це. Розумію, що це.

– І ще мені важко із вправами.

– У тебе все чудово виходить. Правду кажу.

– І ще мені важко з терапією. Важко стояти по інший бік.

– Я собі уявляю.

Я вдихаю. Не хочу втратити контроль.

І останнє:

– І ще я сумую за Лівві та Едом.

Біна відкладає виделку.

– Звісно, сумуєш, – каже вона й дарує таку теплу усмішку, що мені хочеться плакати.