Читать книгу Листи до Феліції (1912) - Франц Кафка, Guillermo Sánchez Trujillo - Страница 10

Дорога мадемуазель Феліціє!

Сподіваюся, Ви не заперечуватимете хоча б цього разу на подібне звернення, бо ж якщо вже мені, як Ви неодноразово того вимагали, належить описати Вам свій спосіб життя, то, значить, доведеться повідомити про себе і деякі неприємні, невтішні для мене речі, розповісти про які «ласкавій пані» я, вочевидь, навряд чи б зважився. Втім, нічого поганого в цьому новому зверненні нема, інакше я не обмірковував би його з такою величезною, все ще нескінченною втіхою.

По суті, все моє життя здавна складалося й складається зі спроб письменства, здебільшого невдалих. Але якби не ці спроби, я б давно занепав і став сміттям, гідним лише того, щоб його викинули геть. Біда в тому, що сили мої для цих намірів із самого початку були замалі, і так уже само собою вийшло, хоч я довго цього не усвідомлював, що в ім’я справи, яка видавалася мені головною метою життя, мені довелося відмовляти собі і берегти себе мало не в усьому іншому. Там же, де я з власної волі себе не беріг і собі не відмовляв (Боже мій, у цій конторі, де я сьогодні чергую при журналі прийому, навіть у вихідний день ані секунди спокою, відвідувач за відвідувачем, просто пекло якесь!), а, навпаки, намагався себе пересилити, мене відкидало назад, з ганьбою, синцями і ґулями, з непоправною втратою сил, але саме ці, як мені тоді здавалося, знегоди мало-помалу допомогли мені знайти довіру до долі, і я почав сподіватися, що десь, нехай і ледь вловима, все-таки і для мене світить добра зірка, під якою можна буде жити далі. Якось раз я навіть склав опис[18] всього того, чим пожертвував заради письменства і навіщо його позбувся, або, точніше, список втрат, перенести які можна тільки ціною такого їх пояснення.

І справді, наскільки я худий – а я найхудіший чоловік з усіх, кого знаю (що, повірте, про щось говорить, бо в санаторіях я всього набачився), – настільки ж і в усьому іншому в мені немає нічого зайвого, що заважало б письменництву, зокрема й тому, що можна було б назвати зайвим у хорошому сенсі слова. Тож якщо є якась вища сила, яка хоче використати мене або вже використовує, то, значить, я принаймні лежу в її долоні вже досить старим, стертим інструментом; якщо ж такої сили немає – значить, я взагалі ніщо й опиняюся сам у страхітливій порожнечі.

Тепер же я розширив своє життя думками про Вас, адже поки я не сплю, не проходить і чверті години, щоб я про Вас не подумав, і багато чвертей години, коли я ні про що інше думати не годен. Але навіть і це пов’язано тепер з моїм письменством, тільки припливи і відливи письменства владні наді мною і все в мені визначають, і в пору недужого, млявого письменства я, допевне, ніколи не набрався б духу до Вас звернутися. Це така ж правда, як і те, що по тому вечору мене не полишає відчуття, ніби в грудях моїх глибочіє проломина, через яку зі свистом і проти моєї волі щось входить в мене і виходить, поки одного разу вночі, вже в ліжку, спогад про один біблійний сюжет не довів мені й необхідність самого цього почуття, і, отже, істинність тієї біблійної історії. Тепер же, як я недавно з подивом виявив, Ви і з письменством моїм споріднилися, хоча раніше я був переконаний, що саме під час писання анітрохи про Вас не думаю. У невеликому абзаці, мною написаному, виявилися, inter alia[19], такі ниточки до Вас і Ваших листів[20]: хтось отримує в подарунок плитку шоколаду. Взагалі йдеться про маленькі радощі під час служби. Потім згадується телефонний дзвінок. І нарешті, одна людина вмовляє іншу йти спати і навіть загрожує, якщо та не послухає, мало не силою відвести її в кімнату, що, поза сумнівом, пов’язане зі спогадом про натруску, що її Ви дістали від Вашої матері, коли допізна засиділися на роботі. – Мені подібні місця надто дорогі, я утримую Вас в них без дозволу, а Ви навіть цього не відчуваєте і тому не пручаєтеся. Втім, якщо Ви коли-небудь щось таке прочитаєте, подібні дрібниці від Вас просто вислизнуть. Одному тільки прошу повірити: ніде у світі у Вас не буде безтурботнішого полону, ніж у цих рядках.

Життя моє цілком підпорядковане письменництву і як-що і зазнає якихось змін, то лише для того, щоб іще більше до письменництва пристосуватися, бо часу в мене обмаль, сил мало, робота моя – жах, а вдома бучно, от і доводиться викручуватися шляхом усіляких вивертів, якщо вже доброго і прямого життя все одно не склалося. Однак утіха від цих хитрощів, коли за рахунок розпорядку дня вдається щось вигадати, мізерна порівняно з непозбутньою гіркотою, коли бачиш, що вічна твоя втома проступає в написаному куди ясніше і чіткіше, ніж те, що ти, власне, мав намір написати. Ось уже півтора місяця мій розпорядок дня – якщо не брати до уваги кількох його порушень, викликаних нападами неймовірної слабкості в останні дні, – такий. З восьмої до другої або до пів на третю контора, з третьої до пів на четверту обід, по обіді сон, по-справжньому, в розстеленому ліжку (вірніше, здебільшого лише спроби заснути, якщо не сниться якесь жахіття, – одного разу, наприклад, тиждень поспіль, з неприродною, до головного болю, виразністю у кожній деталі їх примхливого національного вбрання мені ввижалися уві сні чорногорці) – до пів на восьму, потім хвилин десять гімнастики, голяка, біля відкритого вікна, потім годинна прогулянка або на самоті, або з Максом або ще одним другом, потім вечеря в колі сім’ї (у мене три сестри[21], одна з них заміжня, друга заручена і третя, найулюбленіша, хоча і без шкоди для любові до двох інших), після чого, близько пів на одинадцяту (але іноді й о пів на дванадцяту), я сідаю за стіл і пишу, скільки вистачає сил, бажання і щастя, до першої, до другої-третьої ночі, а одного разу навіть до шостої ранку. Потім знову гімнастика, як уже описано вище, тільки тепер без серйозних навантажень, після чого обмивання і – здебільшого з легкими болями в серці і тремтячими черевними м’язами – в ліжко. Далі – всілякі хитрощі, щоб заснути, чи то пак досягти неможливого, бо неможливо спати (а Господь до того ж вимагає спати без сновидінь) і водночас думати про свою роботу, намагаючись, на додачу до всього, з упевненістю вирішити питання, свідомо з певністю не вирішувані, себто вгадати, чи прийде навзавтра лист від Вас і, якщо прийде, то коли. Ніч моя, таким чином, складається з двох частин, спочатку з неспання, потім з безсоння, і якби мені схотілося про все це докладно розповісти, а Вам – мене вислухати, цей лист не скінчився б ніколи. Зрозуміло, по всьому цьому не випадає дивуватися, що зранку у себе в конторі я стаю до роботи, коли сили мої практично наскінчу. Деякий час тому в нас у коридорі, по якому я проходжу, прямуючи в машинописне бюро, стояли ноші для перенесення папок зі справами і пачок усілякої іншої документації, так ось, проходячи повз них, я щоразу думав, що вони призначені виключно для мене і на одного мене чекають.

Для повноти картини можна не згадати, що я не тільки чиновник, але ще і фабрикант. Річ у тім, що моєму шваґрові[22] належить азбестова фабрика, компаньйоном якої я є (хіба що вкладені туди гроші мого батька) і за такого офіційно вважаюся. З цією фабрикою я вже сьорбнув досить горя і турбот, про які зараз не хочу розповідати, у кожнім разі я давно намагаюся по змозі від неї відкараскатися (себто всіляко уникаю своєї – явно марної – участі в її справах), але міра можливості, знову-таки, і не вельми велика.

Ну ось, знову я розповів так мало і ні про що ще не запитав, а вже час закінчувати. Але жодної відповіді – а жодного питання і поготів – нам не можна загубити. Є, щоправда, один чарівний засіб, за допомогою якого двоє людей, які, не зустрічаючись і навіть не балакаючи одне з одним, здатні, втім, дізнатись принаймні майже все про минуле одне одного, буквально в одну мить, без довгого взаємного листування, але засіб цей, звичайно, майже зі царини вищої магії (нехай і не показує так уже магічно), і який тим, хто удається до нього, хоча і не видається винагородженим, але тим вірніше не залишається і безкарним. Тому я Вам його не називаю, хіба що Ви самі його розгадаєте. Воно звучить жахливо коротко, як і всі заклинання.

Бувайте здорові і дозвольте скріпити це побажання довгим поцілунком Вашої руки.

Ваш Франц К.