Читать книгу Листи до Феліції (1912) - Франц Кафка, Guillermo Sánchez Trujillo - Страница 7

Ласкава пані!

Нарешті о восьмій вечора – і це в неділю – я можу сісти за лист до Вас, хоча все, чим я цілий дня займався, мало на меті якнайшвидше за цей лист взятися. А Вам весело минають неділі? Ну звичайно ж, по Вашій виснажливій праці! Для мене, принаймні в останні півтора місяця, щонеділі – це диво, сяйво якого я бачу вже в понеділок зранку, щойно прокинувшись. Головний же клопіт по цьому – як протягнути цілий тиждень до наступної неділі, протягнути крізь усі ці будні, коли до п’ятниці ти остаточно знемагаєш на силу. Коли ось так, година за годиною, проводиш тиждень, коли навіть при світлі дня тобі до снаги зосередитися лише не набагато більше, ніж нічницями, і коли раптом оглянешся на себе посеред нещадної машинерії такого-от тижня, тоді мимоволі зрадієш, що ці безрадісні, тужливі дні не обвалюються на місці, щоб зараз же почати повільно здійматися знову, а таки зле мляво спливають, тягнуться, і тебе нарешті чекає вечорове зітхання і нічний перепочинок.

По неділях я теж веселий, але не сьогодні; сьогодні, вийшовши як завжди перейтися у неділю, я бродив під дощем; півдня – це лише, вочевидь, суперечить сказаному в перших рядках – перебув у ліжку, найкращому притулку для задуми й печалі; турки програють[2], що могло б змусити мене проповідувати як фальшивого пророка не тільки для солдатів, але і для всього відступу (це також є великим ударом для наших колоній), і нічого іншого не лишалося, як укопатися сліпо й глухо в інші заняття.

Добре ж, однак, я Вас розважаю! Мила панянко, може, мені краще просто встати з-за столу і кинути на сьогодні всю писанину? Але, можливо, Ви все бачите наскрізь і знаєте, що врешті-решт я все одно дуже щасливий, і тоді мені можна залишитись і писати далі.

У Вашому листі Ви згадали, наскільки незатишно почувалися в Празі того вечора, і хоча самі Ви про це не сказали, а можливо, навіть і не подумали, відчувається-таки, що відчуття затишності увійшло в той вечір тільки разом зі мною, бо до цього Макс іще майже не встиг заговорити про свою оперету, тим паче що він не надто переживав і переймався нею, і тільки я, прийшовши зі своєю безглуздою папкою, порушив загальний настрій. Окрім того, це була якраз та дивна смуга в моєму житті, коли під час своїх чимраз частіших візитів я жартома заважав Отто Бродові, який дотримувався своєчасного відходу до сну, нескінченними теревенями, у міру просування стрілки годинника дедалі жвавішими, поки зазвичай об’єднаними і, звісно, сповненими усієї любові зусиллями всієї родини мене не випирали з помешкання. Внаслідок чого моя поява у будинку в таку пізню годину – по-моєму, перейшло вже за дев’яту – видалася, напевно, загрозою. Себто у свідомості членів сім’ї два наших візити викликали геть різні відчуття: з одного боку Ви, кому призначалася тільки щира доброта і люб’язність, і з іншого ж боку я, так би мовити, той, кого мучать нічниці. Для Вас, наприклад, грали на роялі, тоді як для мене Отто вовтузився з екраном коминка – заняття, яке давно вже стало в будинку спеціально призначеним для мене умовним сигналом до влягів, але, якщо цього не знати, видається досить дивним і виснажливим. Що ж до мене, то я, абсолютно не готовий зустріти в будинку таку гостю, прийшов лише на домовлену зустріч з Максом (ми домовилися на восьму, та я, як звичайно, на годину спізнився), щоб обговорити з ним, як усе стоятиме у рукописі[3], про що своєчасно подумати не спромігся, а його вранці другого дня вже треба було нести на пошту. І тут раптом застаю в будинку незнайомку і відчуваю з цього приводу навіть деяку досаду. Натомість я чомусь повівся так, ніби візит Ваш для мене ніякий не сюрприз. Я першим, перш ніж мене встигли Вам відрекомендувати, через величезний стіл простягнув Вам руку, хоча Ви ледь підвелися мені назустріч, не маючи, очевидно, анінайменшого наміру мою руку тиснути. Я тільки мигцем на Вас глянув, сів і одразу відчув, що все навколо добре, тільки-но відчув, як од Вас виходить легка заохота, що її завжди пробуджує в мені присутність незнайомої людини у знайомому товаристві. Коли не брати до уваги те, що переглянути разом з Максом рукопис уже не вдасться, з’ясувалося, що простягувати Вам світлини талійської подорожі – миленна забава. (За ці останні слова, що цілком точно відображають мій настрій того вечора, я сьогодні, далеко від Вас, ладен себе тодішнього просто побити.) Ви поставилися до перегляду світлин вельми серйозно і відривали від них очі, тільки коли Отто щось пояснював або коли я простягав Вам наступний знімок. Хто із нас, вже не пам’ятаю хто, з приводу однієї з фотографій бовкнув, як жаба в болото. Через світлини Ви геть забули про їжу, а коли Макс кинув з цього приводу якесь зауваження, заперечили, що немає, мовляв, нічого бридкішого за людей, які знай жують. Тут задзвонив телефон (тим часом у мене тут уже давно минула одинадцята вечора, коли для мене починається головна моя робота, а я досі не можу одірватися від цього листа), так ось, задзвонив телефон, і Ви заходилися переказувати початкову сцену з оперети «Дівчина в авто»[4], яку слухали у «Резиденцтеатрі» (є у вас «Резиденцтеатр»? Це була таки оперета?): там п’ятнадцять чоловік на сцені, а в передпокої дзвонить телефон, і потім кожного по черзі одними і тими ж таки химерними словами кличуть до апарата. Я добре пам’ятаю навіть саме цей французький вислів, але написати його не наважуся, бо не те що написати, а навіть вимовити до пуття його не зумію, хоча тоді не тільки нівроку його розчув, але навіть прочитав по Ваших губах, і хоча згодом він раз по раз крутився у мене в голові, марно прагнучи знайти неспотворену форму. Не пам’ятаю вже, яким чином потім (хоча ні, до того, бо я все ще сидів біля дверей, навскоси проти Вас) розмова перейшла на побої і в зв’язку з цим на Ваших сестер і братів. Були названі імена декого з Ваших сім’ян, перш мені абсолютно незнайомі, зокрема й ім’я Феррі (може, це Ваш брат[5]?), і Ви розповіли, що коли були маленькою, старші брати, рідні та двоюрідні, часто Вас били, а ви почувалися цілком беззахисною. Ви ще провели рукою по лівому передпліччю, яке під той час являло собою суцільний синець. Але вигляд у Вас при цьому був зовсім не страдницький, отож я, сам, щоправда, до пуття не розуміючи чому, абсолютно не міг собі уявити, як це хтось наважувався Вас бити, нехай Ви і були тоді геть мацюпкою. – Потім Ви мимохідь, щось переглядаючи або читаючи (Ви взагалі дуже рідко зводили очі, а вечір був такий короткий!), згадали, що вчили єврейську[6]. З одного боку, мене це здивувало, з іншого ж – мені захотілося (але все це тодішні мої думки, що відтоді перейшли стільки дрібних сит!), щоб згадка не була така вже підкреслено скороминуща, тому потай я зловтішався, коли згодом Ви не здолали прочитати на обкладинці назву «Тель- Авів». – Ще, все у тій-таки кімнаті, мова зайшла про Вашу роботу, а пані Брод згадала про вишукану батистову сукню, що її бачила у Вашому готельному номері, адже Ви їхали до когось на весілля, і весілля це – тут я швидше кажу майже навмання, ніж згадую, – мало відбутися у Будапешті. – Коли Ви підвелися, з’ясувалося, що на Вас домашні капці пані Брод, адже чобітки Ваші сохнуть. Час того дня і справді був негодяний. У цих пантофлях Ви, мабуть, почувалися трохи ніяково і в кінці нашого проходу через темну середню кімнату навіть встигли сказати мені, що звикли до патинків на підборах. А я про такі патинки раніше не чув. – У музичній вітальні Ви знову опинилися проти мене, і тут я заходився гортати і розкладати свій манускрипт. На мене зусібіч посипалися найхимерніші поради щодо рукопису і його пересилання, зокрема й Ваші, але я вже не пригадаю точно, які саме. Зате я добре запам’ятав епізод ще у попередній кімнаті, який до того мене здивував, що я навіть по столу гепнув. Це коли Ви сказали, що переписування рукописів дає Вам насолоду, Ви, мовляв, у Берліні часто переписуєте для одного пана (прокляття, як же безглуздо звучить це слово, коли біля нього нема імені, прізвища або бодай якихось пояснень!) і попросили Макса надсилати Вам рукописи. – Найкраще, на що я спромігся, це було випадково захопити з собою номер журналу «Палестина», і хай буде мені подаровано заради цього все інше. Мандрівку до Палестини – ось що ми з Вами взялись обговорювати, і, обіцяючи її, Ви навіть простягнули мені руку, а радше це я якимось навіянням звабив Вас на це. – Поки грали на роялі, я сидів навскоси позаду Вас, Ви закинули ногу на ногу і раз у раз поправляли зачіску, яку я спереду уявити собі не можу, зате під час концерту мав змогу відзначити, що вона якось покривилася. – Потім, щоправда, товариство розділилося – хто в горох, а хто в сочевицю, – пані Брод тихо куняла собі на канапі, пан Брод знайшов собі заняття біля книжкової шафи, а Отто боровся з екраном коминка. Мова зайшла про книги Макса, Ви щось зауважили щодо «Арнольда Беера»[7], згадали рецензію «Ост унд Вест»[8], і врешті-решт, гортаючи томик повного зібрання Ґете у виданні «Пропілеї», сказали, що і «Замок Норнепіґґе»[9] теж намагалися читати, але до кінця не подужали. На цих Ваших словах я просто завмер зі страху – за себе, за Вас і за всіх інших. Чи не була ця фраза якоюсь абсолютно безглуздою і до того ж незбагненною образою? Ви, однак, спокійно завершили свій катастрофічно непоправний пасаж, навіть не підвівши схиленої над книгою голови під нашими поглядами. І раптом виявилося, що це ніякий не ляпсус і взагалі ані на йоту не оцінка, а всього лише життєвий факт, якому Ви самі дивуєтеся, через що і збираєтеся при нагоді знову за цю книгу взятися. Просто неможливо було виплутатися з цієї халепи витонченіше, і я тоді подумав, що всім нам має бути перед Вами трохи соромно. – Щоб якось змінити тему, пан директор витягнув ілюстрований том того ж таки видання «Пропілеї» і оголосив, що зараз покаже Вам Ґете у спідніх. На що Ви процитували: «Король – він і в спідніх король»[10], і ось ця цитата виявилась єдиним, що мені в Вас того вечора не сподобалося. Причому я відчув досаду за Вас майже фізично, ніби клубком у горлі, і вже тоді мав би запитати себе, з якого це дива я так за Вас переживаю. Втім, я описую все жахливо неточно. – Швидкість, з якою Ви під кінець вечора вислизнули з кімнати і раптом з’явилися вже у чобітках, мені взагалі годі було збагнути. Хоча порівняння з газеллю, до якого двічі вдалася пані Брод, мені не сподобалося. – Досить точно бачу, як Ви надягали капелюх і стромляли шпильки. Капелюх був величенький, з білою підкладкою. – На вулиці я негайно ж впав в один із тих, аж ніяк не рідкісних присмеркових своїх станів, коли нічого, окрім власної нікчемності, навколо не помічаю. На Перлґассе[11] Ви, ймовірно, щоб якось вивести мене з незручного мовчання і бажаючи зрозуміти, чи по руці нам чи ні, запитали, де я живу, на що я, ідіот нещасний, поцікавився у відповідь, чи не хотіли б Ви дізнатися мою адресу, з дурної голови уявивши, що Ви, тільки-но приїхавши в Берлін, блискавично кинетеся списуватися зі мною щодо мандрівки до Палестини і не хочете опинитися у скрутному становищі людини, що пнеться відправити мені листа, не маючи під рукою адреси. – Те, що я наразі накоїв, усю подальшу дорогу не давало мені спокою, остаточно збивши мене з пантелику, якщо взагалі було з чого збивати. – Ще нагорі, у першій із кімнат, та й потім на вулиці розмова заходила про якогось знайомого з Вашої празької філії, який того дня по обіді возив Вас візником на Градчани. Саме думки про цього знайомого, схоже, і перешкодили мені вранці наступного дня з’явитися на вокзал з квітами, хоча щось подібне боязко і бринить у моїй свідомості. Та рання година Вашого від’їзду і неможливість у такий короткий термін роздобути квіти посприяли мені у рішенні відмовитися від цієї ідеї. – На Обстґассе і Ґрабені[12] бесіду підтримував здебільшого пан директор Брод, а Ви тільки встигли розповісти історію про те, як мати відчиняє Вам вхідні двері за умовним сигналом, коли Ви на вулиці плескаєте в долоні, – з приводу цієї історії Вам, до речі, ще доведеться дещо мені пояснити. А решту часу було ганебно змарновано на порівняння празького і берлінського громадського транспорту. Пам’ятаю, Ви ще встигли розповісти, що пополуднували у Громадському будинку[13] проти готелю. Насамкінець пан Брод дав Вам кілька дорожніх побажань, назвавши станції, на яких можна купити щось поїсти. Та Ви збиралися снідати у вагоні-ресторані. Тут з’ясувалося, що Ви забули в потязі свою парасольку, і ця дрібниця (для мене дрібниця) додала нових деталей до Вашого вигляду – натомість те, що Ви ще не спакували речі, хоча, попри це, маєте намір читати в ліжку, неабияк мене стурбувало. Напередодні вночі Ви ж теж читали до четвертої. Для дорожнього читання у Вас були з собою Бйорнсон, «Прапори над містом і гаванню»[14] і Андерсен, «Книга картин без картин»[15]. Мені здалося, що я і без Ваших слів угадав би ці книжки, хоча, звісно, про таке мені ні в світочку не здогадатися. Я в черговому нападі незручності втиснувся в одну з Вами секцію двопільних дверей і мало не стоптав Вам ноги. – Потім перед швейцаром ми всі троє ще постояли біля ліфта, за дверцятами якого, поки що розкритими, Ви ось-ось мали зникнути. Ви навіть встигли перекинутися кількома словами з швейцаром, і гордий тон Вашого голосу, – варто мені затамувати подих, – досі звучить мені у вухах. Ви не так легко дали переконати себе, що до вокзалу близько і що авто Вам не знадобиться. Щоправда, Ви думали, що їдете з вокзалу Франца Йозефа[16]. – Потім і справді настав час прощатися, я знову – як мені взагалі тоді здавалося – найневправнішим з усіх можливих способів згадав про мандрівку до Палестини, хоча і без того за вечір надто часто говорив про цей замір, який, схоже, ніхто, окрім мене, серйозно не сприймав.

* * *

Ось, мабуть, і всі – побіжно, але лише з несуттєвими, хоча і численними випусками описані – зовнішні події того вечора, які я в змозі пригадати сьогодні, по тридцяти, а то й більше, інших вечорах, проведених за минулий час у будинку Бродів і, на жаль, дещо в моїй пам’яті, ймовірно, стертих. Я записав ці свої спостереження у відповідь на Вашу фразу, що на Вас, мовляв, того вечора не особливо звертали увагу, а ще тому, що і так занадто довго опирався бажанню записати свої спогади про той вечір, поки вони ще живі. Та наразі Ви, напевно, з жахом дивитеся на стос списаного паперу перед собою і проклинаєте спершу свою необачну фразу, що викликала до життя цю лавину слів, потім себе – за те, що все ж це читатимете, поки, просто з легкої цікавості, не прочитаєте все до кінця, а ваш чай тим часом геть охолоне, і настрій урешті-решт до того зіпсується, що Ви присягнетеся всім на світі нізащо не намагатися доповнити мої спогади своїми, спересердя зовсім не подумавши про те, що доповнювати все-таки набагато легше, ніж згадувати і записувати першому, і що доповненнями потішите мене куди більше, ніж сам я зумів зробити собі збиранням цього першого матеріалу заради Вас. – Але тепер Вам і справді час від мене відпочити, отримавши наостанок тільки найщиріший привіт.

Ваш Франц К.

P. S. Ні, це все ще не кінець, геть наостанок обтяжливе для Вас питання: скільки можна зберігати шоколад, щоб він не зпісувався?