Читать книгу Листи до Феліції (1912) - Франц Кафка, Guillermo Sánchez Trujillo - Страница 14

Дорога мадемуазель Феліціє!

Якщо Ви справді хочете, щоб я писав Вам все як є, то легко подаруєте мені вчорашнього мерзенного, жахливого листа, бо як там, на цьому жалюгідному клаптику паперу написано, так воно, слово в слово, все й було. Сьогодні, зрозуміло, прийшли обидва Ваших листи, один зранку, другий о десятій, у мене немає ні найменшого права ні на що нарікати, я навіть удостоєний обіцянки щодня отримувати по листу (серце, ти чуєш, кожен день лист!) і можу тільки радіти, якщо Ви мене пробачите. І все-таки заклинаю Вас, якщо лист для мене вже написано, не змушуйте мене страждати через те, що у Вас не знайшлося марки, – без вагань, рішуче кидайте його в скриньку без будь-якої марки!

Біда в тому, що я, якщо не неділя, можу писати Вам майже завжди тільки в найтупіший свій час дня, з третьої до четвертої. На роботі це вдається вкрай рідко – я там і так щосили стримуюся, отримавши і прочитавши лист від Вас, – але якщо я не напишу Вам зараз, значить, не зможу заснути від незадоволеності, та й лист назавтра до Вас уже не дійде, а ввечері розпорядок моїх занять вкрай стискає час.

До речі, з Вашого листа я усвідомив, що й у свята, виявляється, пишу нерозумно багато. Серце у мене, вважаю, у відносно повному здоров’ї, але витримувати зневіру, коли пишеться погано, і щастя, коли пишеться добре, для людського серця взагалі нелегко. А в санаторії я був усього лише через шлунок, загальну слабкість і, про що ні в якому разі не слід забувати, самозакохану іпохондрію. Про все це я коли-небудь обов’язково напишу Вам детальніше. Ні, медичним світилам я не вірю; я взагалі вірю лікарям, тільки коли вони зізнаються, що не тямлять ні бе ні ме, а крім того, я їх просто ненавиджу (сподіваюся, Ви ні в кого з них не закохані). Зрозуміло, я б охоче дозволив прописати собі Берлін для спокійного, вільного життя, тільки де знайти такого всемогутнього лікаря? Причому надто в пригоді людям, які страждають від перевтоми, має бути Іммануїл Кірхштрассе. Можу Вам її описати. Ось послухайте: «Від площі Александерплац тягнеться довга, не вельми жвава вулиця, Пренцлауерштрассе, чи то пак Пренцлауераллее, в якої купа провулочків. Один із них якраз і є Іммануїл Кірхштрассе. Тихенька така вуличка, на відшибі, далеко від вічно галасливого берлінського центру. Починається провулочок зі звичайнісінької церкви[30]. А якраз візаві стоїть будинок номер 37, вузенький такий і височенний. Та й сам провулок теж вузький. Коли я там буваю, навколо завжди святий спокій, і я раз у раз питаю себе: «Та невже я ще в Берліні?» Ось як описав мені Ваш провулок актор Льові в листі, що його я отримав учора. Останнє питання, вважаю, суто поетичне, а в цілому, вважаю, все описано дуже зворушливо й сумлінно. Я деякий час назад, не вказуючи причин, його про це попросив, і ось він мені відповів, теж ні про що не питаючи. Щоправда, я хотів від нього почути про будинок номер тридцять (а Ви тепер до того ж і зовсім живете в номері 29-му, якщо не помиляюся) і гадки не маю, чому він вишукав для мене номер 37-й. Втім, тільки тепер мені спало на думку, що там, можливо, міститься та сама друкарня, де друкували афішу. Судячи із цього вчорашнього листа, трупа свою останню берлінську виставу дала в неділю, але, скільки можна з того ж листа зрозуміти, не виключено, що наступної неділі вони гратимуть знову. Пишу це тільки заради уточнення моїх попередніх Вам повідомлень з урахуванням усіх тоді ж зроблених застережень щодо рекомендації цей театр відвідати.

Чарівне слово випадково закралося у Ваш передостанній лист і саме про це не знає. Воно загубилося там серед багатьох інших і, боюся, ніколи не підніметься в нашому листуванні до того рангу, який йому личить, бо я-то ні в якому разі першим його не вимовлю, проте і Ви, зрозуміло, навіть якщо його вгадаєте, теж першою його не вимовите. Може, воно й на краще, бо з урахуванням впливу, якого може набути це слово, Ви виявите в мені таке, чого не зможете винести, і як мені тоді, постає питання, бути?

Першим же ділом Ви зовсім інакше подивіться на моє письменство і на моє ставлення до письменства і вже не радите «знати міру». Людська слабкість сама достатньою мірою визначає «міру» нашим зусиллям. І хіба на крихітному клапті, на якому мені випало стояти, не повинен я докласти всіх зусиль, які тільки в мене є? Та я був би дурнем дуренним, якби цього не робив! Можливо, письменство моє – пустий звук, але тоді вже з усією визначеністю безсумнівно, що і сам я нікчема повний й остаточний. Отож якщо я себе ще й у цьому щадитиму, то правильніше буде сказати, що я себе не шкодую, а по суті вбиваю. Скільки, до речі, на вашу думку, мені років? Не пам’ятаю, щоб того нашого вечора ми про це говорили, а може, Ви просто не надавали цьому значення.

Прощавайте, постарайтеся і далі не думати про мене погано, втім, просто спокійно відкладіть писання листів пані Софі. Мені дуже подобається пані Ф.[31], але не аж так, щоб кортіло писати їй листи. Ні, ми не листуємось. Я написав їй лише три листи: перший являв собою плач за нею, другий – хвилювання через неї, третій – вдячність їй. Прощавайте!..

Ваш Франц К.