Читать книгу Листи до Феліції (1912) - Франц Кафка, Guillermo Sánchez Trujillo - Страница 16

[Штемпель Товариства страхування працівників від нещасних випадків]

Найдорожча мадемуазель Феліціє!

Вчора я уявив, що турбуватимуся про Вас, і з усієї сили намагався Вас умовити. Але сам-то що я роблю? Хіба я Вас не мордую? Зрозуміло, без наміру, бо таке взагалі неможливо, і навіть якби я мав такий намір, він зник би від Вашого останнього листа, як нечиста сила перед сяйвом добра, але своїм існуванням, самим тільки існуванням своїм я Вас мордую! У глибині ж я не змінився на краще, як і раніше кружляю у своїй орбіті, тільки набув нового нездійсненного сподівання на додачу до колишніх, теж нездійсненних, і отримав в дар небувале, найсильніше на моєму віку відчуття людської впевненості поверх звичайної своєї неприкаяності. Зате Ви тепер розтривожені, Вам неспокійно, Ви плачете уві сні, що набагато гірше, ніж всю ніч без сну витріщатися в стелю, Ви зовсім не та, якою були того вечора, коли погляд Ваш так спокійно перебігав з предмета на предмет, тепер же ви не знаєте, за що хапатися, в одному листі згадуєте чоловік двадцять, в іншому взагалі нікого, коротше, вигоди і витрати поділені між нами несправедливо, найвищою мірою несправедливо. (Ну з якого дива ти, чоловіче, саме зараз, у цій тихій кімнаті, яка, втім, належить тобі, проти мене всідаєшся!)

Повторюю: не я у цьому винен, – бо хто я такий? – але тільки те, на що одне зроду був спрямований мій дух, єдине устремління якого і до цього дня залишається незмінним, намагаючись і Вас повести за собою, щоб не втратити. Що ж це за сумне насильство, яке я над Вами приречений зчиняти!

Після довгої перерви. (Якби я мав час, якби у мене був час! Я б зміг заспокоїтися і правильніше поглянути на навколишнє. Я зумів би писати Вам дбайливіше. Я ніколи не образив би Вас хапливістю, як ображаю зараз, хоча нічого на світі так не хотів би уникнути. Я б заспокоївся і покинув, як кілька хвилин тому нагорі, у своєму кабінеті, в думках про Вас тремтіти від нетерпіння над діловими паперами, а тепер, у хвилинній тиші цієї кімнати, тупо сидіти за столом і витріщатись у вікно поміж запнутих ґардин. І навіть якщо ми писатимемо одне одному щодня, байдуже, чи будуть дні інші, ніж нинішній, і інше покликання, ніж до виконання нездійсненного, прагнення щосили розлетітися різно і з тією ж таки силою утриматися разом?)

Знову на своє виправдання доводиться посилатися на перерву, більше нема на що, день знову поповз за полудень, причому далеко. Зараз, перечитуючи Ваш лист, раптом з подивом зрозумів, що зовсім нічого не знаю про Ваше колишнє життя, думкою встиг тільки вихопити із заростей плюща Ваше личко маленької дівчинки, що задумливо дивиться на поля довкола. І майже немає іншого засобу дізнатися більше, ніж можливо дізнатися з написаного. Не вірте нічому іншому! Ви вважаєте мене нестерпним, якби я надумав до Вас приїхати. Пам’ятайте, яким я був по дорозі в готель, – ось такий я і є. Мій триб життя, за допомогою якого, втім, мені вдалося вилікувати шлунок, здався б Вам безглуздим і нестерпним. Подекуди під час моїх вечірніх трапез батькові доводилося ховати обличчя за газетою, перш ніж він зумів до них звикнути[34]. Та й одягаюся я ось уже кілька років нехарно. Один і той же костюм вірою і правдою служить мені на роботі й на вулиці, вдома за письмовим столом і навіть взимку і влітку. Від холодів я загартувався чи не краще за дерев’яний оцупок, але навіть це, напевно, ще не привід, щоб одягатись, як я, тобто, наприклад, ходити аж до листопада без плаща або пальта, являючи у своєму літньому костюмі та літньому ж капелюсі видовище майже блазнівське серед закутаних перехожих, принципово не надягати жилетку (я винахідник безжилеткової моди), не кажучи вже про деякі інші дивні особливості моєї спідньої одежі, що її я тут поминаю. Уявляю, як би Ви злякалися, спіткавши біля церкви, яку я так добре собі уявляю на початку Вашої вулиці, такого чолов’ягу! Моєму трибові життя є кілька (окрім того, що я, відколи його проваджу, став незрівнянно здоровішим, ніж раніше) пояснень, але жодне з них Ви не вважаєте переконливим, надто тому, що все, що в ньому може бути здорового (а я, звичайно ж, ще й не курю, не п’ю ні алкоголю, ні кави, ні чаю, та й шоколад – зізнаюся, викриваючи минулою датою своє легкодухе замовчування, загалом теж не їм), я з лишком перекриваю браком сну. Однак, найдорожча мадемуазель Феліціє, це не привід, щоб остаточно махнути на мене рукою, так само як і намагатися мене в цих речах виправити, – краще просто по-дружньому мене терпіти, але на великій відстані. Бо, бачте, вчора ввечері, прийшовши додому з вогкого холоду в звичайному своєму вбранні і взявшись за свою, майже день у день незмінну вечірню трапезу, я слухав розповіді свого зятя і того, кому ще тільки належить таким стати, а потім, поки всі прощалися у передпокої, залишившись один у кімнаті (ввечері я їм тепер між пів на десяту і десятою), раптом відчув напад такого гострого потягу до Вас, що до речі було б тицьнутися лицем у стіл, аби себе стримати.

Ви вважаєте, що я виглядаю молодшим, ніж маю років, і мені майже кортить приховати свій вік, бо непомірно висока ця цифра надає всьому, чим я Вам досаждаю, відтінок ще більшої курйозності. А я тим часом майже на рік старший за Макса, 3 липня мені виповнюється 30 років. Утім, на вигляд я майже юнак, і, залежно від проникливості необізнаного спостерігача, мені дають зазвичай від 18 до 25.

У тому, що я вчора сказав про професора, на Ваш слух, можливо, могла прозвучати зарозумілість, але ні, це тільки ревнощі, та й годі. І лише сьогодні, та й то подумки, я дещо маю проти нього – це те, що він порекомендував Вам Біндінґа[35], якого я, правда, читав дуже мало, але не зустрів при цьому жодного рядка, який би не являв собою фальшиві й пихаті теревені. І ось все це професор насилає на Ваші сни і мрії! – А тепер, хутко, ще ось що: навіщо Ви зістрибуєте на ходу з трамвая? Коли надумаєте стрибати наступного разу, нехай спливе перед Вами моє перелякане обличчя! А що окуліст? А Ваші головні болі? Не читатиму Вашого наступного листа, якщо він не міститиме відповіді на ці питання.

Ваш Франц К.