Читать книгу Листи до Феліції (1912) - Франц Кафка, Guillermo Sánchez Trujillo - Страница 9

Ласкава пані!

Самі бачите, до чого неможливі речі кояться в нашому листуванні! Ну чи можна з моїх прохань на кшталт останнього – щоб Ви писали мені тільки п’ять рядків, не більше, – стерти огидний наліт позірної шляхетності? Абсолютно неможливо. А до того ж, висловлюючи її, хіба я збочую від правди? Так, звичайно ж, анітрохи не збочую. Але водночас, може, таки збочую? Так, зрозуміло, збочую, і ще як збочую! Коли, після того як двері мого кабінету вже тисячу разів розчинилися, щоб замість швейцара з листом впустити до мене в кімнату безліч різних людей, які з абсолютно незворушними – і тому, з урахуванням обставин мого очікування, геть нестерпними – фізіономіями розташовуються у мене в кімнаті як у себе вдома, як ніби тільки їм тут і місце, коли насправді тут місце тільки швейцара з листом, і нікому більше! – так ось, коли лист приходить, я в перші миті думаю, що нарешті зможу заспокоїтися, що зараз насичуся цим листом і день мине добре. Але ось лист прочитано, я дізнаюся з нього набагато більше, ніж я коли-небудь мав право очікувати і прагнув дізнатися, Ви витратили на цей лист цілий вечір, у Вас, мабуть, зовсім не залишається часу для Вашої звичної прогулянки Ляйпциґською вулицею, я перечитую лист з початку до кінця, відкладаю, потім перечитую знову, беру в руки службовий папір, читаю його, але перед очима як і раніше тільки Ваш лист, стою над машиністом, щоб продиктувати йому вихідний, а рука відчуває Ваш лист, і перед внутрішнім поглядом повільно повзуть Ваші рядки, які я, здається, насилу встиг пробігти, до мене звертаються з питаннями, і я точно знаю, що ось зараз, цієї хвилини, мені про Вашого листа ну ніяк думати не можна, але він – це єдине, що мене цікавить, – і ось уже я голодний, як раніше, і неспокійний, як раніше, а двері вже знову ходять ходором, ніби гонець з листом ще тільки має з’явитися. Десь така на вигляд та, за Вашим словом, «маленька втіха», яку дають мені Ваші листи. Тим-то, гадаю, не залишене без відповіді те Ваше запитання, чи не набридло мені щодня на роботі отримувати Ваші листи. Зрозуміло, якимось чином поєднати отримання листа від Вас з моєю конторською роботою річ майже неможлива, та настільки ж неможливо працювати, чекаючи листа даремно, або працювати, коли тобі на думці вертиться, що, можливо, лист чекає мене вдома. Зусібіч суціль одні неможливості! Але це ще не така вже біда, мені останнім часом на роботі деякі неможливості вдалося подужати, перед маленькими неможливостями взагалі не слід падати ниць, бо тоді не побачиш великі.

А сьогодні мені взагалі гріх скаржитися, Ваші останні два листи прийшли до мене з інтервалом всього в якихось дві години, через що я так само люто проклинаю недбалість поштовиків учорашнього дня, як славлю їхню старанність сьогоднішного.

Однак я нічого не відповідаю Вам і сам ні про що не питаю, все тільки тому, що втіха писати Вам, так що я не здаю собі з цього справу, налаштовує всі мої листи на нескінченність, а в нескінченних листах, зрозуміло, і не випадає повідомляти на першій же сторінці щось істотне. Але почекайте, ось завтра у мене, сподіваюся (сподіваюся для себе, але не для своєї служби), буде на роботі досить часу, щоб одним махом відповісти на всі Ваші питання і стільки Вам їх поставити, що душа моя бодай ненадовго буде чиста.

А сьогодні повідомлю тільки, що, читаючи те місце Вашого листа, де йдеться про капелюшок, я просто прикусив язика. То це виворіт у капелюха був чорний? І де ж були мої очі? Е ні, це спостереження для мене зовсім не дрібниця. Тоді, значить, він згори весь був білий, і мене це збило, я ж дивився на Вас з вершка свого зросту. До того ж Ви трішки нахилили голову, коли капелюх одягали. Коротше, виправдання, звичайно, знайдуться завжди, але коли не пам’ятаєш точно, значить, годі й писати.

Прийміть щирий привіт і, якщо дозволите, поцілунок руки.

Ваш Франц К.