Читать книгу Листи до Феліції (1912) - Франц Кафка, Guillermo Sánchez Trujillo - Страница 6

24.10.1912, четвер

Оглавление

Ласкава пані!

Ах, яка сьогодні була трудова безсонна ніч, – тільки під кінець її, скрутившись калачиком, я мало не силоміць змусив себе до двох годин натужної, майже штучної дрімоти, коли і сон не в сон, і сни не сни. А зранку в під’їзді на мене ще налетів якийсь різничук з ношаком, дерев’яний ріг якого я і зараз іще цілком болісно відчуваю у себе під лівим оком.

Зрозуміло, такий початок дня не кращим чином допомагає долати труднощі, з якими пов’язане для мене писання листів Вам, труднощі, які і цієї ночі у найрізноманітніших формах проходили перед моїм внутрішнім зором. Труднощі ці зовсім не від мого невміння висловити те, про що я хочу написати, бо хочу я написати про найпростіші речі, але речей цих стільки, що мені не до снаги розмістити їх у часі й просторі. Іноді, усвідомлюючи це своє безсилля, – правда, таке буває тільки вночі, – я ладен усе кинути і ніколи більше не писати, бо краще вже померти від ненаписаного, ніж від писанини.

Ви пишете, що часто ходите в театри, мене це цікавить дуже, бо ж, по-перше, Ви там, у Берліні, перебуваєте в самому центрі театральних подій, по-друге, Ви з великим смаком вибираєте театри для відвідувань (за винятком «Метрополя», в якому і мені траплялося побувати, я там позіхав так, що боявся проковтнути сцену), по-третє, сам я з погляду театру цілковитий профан. Але, знову-таки, чи багато зиску читати про Ваші театральні походи, якщо я не знаю всього, що їм передувало, і все, що було після, не знаю, у що Ви були одягнені, який був день тижня і яка того дня стояла погода, коли Ви вечеряли – до театру або після, де Ви сиділи, в якому були настрої і чому саме в такому, а не іншому, і так далі, й так до нескінченності. Зрозуміло, абсолютно неможливо, щоб Ви написали мені про все це, але точно так само неможливо і все інше.

День народження пані Софі – щоб написати щось цілком і повністю зрозуміле – лише 18 березня, і коли Ваш, якщо питати прямо?

Не те щоб хвилювання, що ним охоплене бюро, підганяло мене писати, тож я запитую про дещо інше: я мимохідь заховав у пам’яті все, що Ви сказали того вечора в Празі, наскільки можна бути впевненим у таких переконаннях, тільки одне мені залишилося не зовсім ясне, наскільки пам’ятаю, коли я читав Вашого листа, і Ви повинні це доповнити. Коли ми вийшли з помешкання з паном директором Бродом до готелю, я, щиро кажучи, був схвильований, неуважний і нудний, хоча причиною цьому, принаймні, як на мій розум, почасти була присутність пана Брода. Навпаки, я був досить задоволений тим, що почувався самотнім. Йшлося і про те також, що Ви уникаєте вечірнього стовпища у центрі міста, навіть коли буваєте в театрі, і що, повернувшись, умисно спадаєте на увагу матері з провулка, по-особливому плеснувши в долоні, і вона відкриває Вам вхідні двері. Невже це так дивно? І чи тоді, коли Ви ходили в Метрополітен, ідея прихопити ключа не виникла винятково через те, що довелося вертати надто пізно? Чи не смішні це, бува, питання? Моє обличчя досить серйозне, і якщо Ви смієтеся, смійтеся, будь ласка, щиро і дайте точну відповідь.

Найпізніше навесні у видавництві «Ровольт» у Ляйпциґу повинен вийти «Щорічний альманах красного письменства», який видає Макс. Там буде надрукована і моя маленька розповідь «Вирок», з присвятою «Мадемуазель Феліції Б.».

Сподіваюся, Ви не сприймете це як безцеремонне важення? Особливо якщо врахувати, що посвята випереджає оповідання вже більше місяця, а рукопис уже випущено мною з рук. Можливо, за вибачення мені стане та обставина, що другу частину посвячення – «Мадемуазель Феліції Б., щоб вона отримувала подарунки не тільки від інших» – я все- таки змусив себе випустити? По суті ж історія ця, скільки я можу судити, до Вас особисто жодного стосунку не має, хіба що там мигцем згадується дівчина Фріда Бранденфельд, себто, як я лише після усвідомив, з такими ж, як у Вас, ініціалами. Єдиний зв’язок з Вами полягає, мабуть, лише в тому, що маленьке це оповіданнячко здалеку намагається бути гідним Вас. Що і прагне висловити посвята.

Мені важко на душі, що мені не дізнатися, що Ви відповіли на мій передостанній лист. Минуло стільки років, коли я нічого не чув про Вас, і тепер доведеться накинути щонайменше зайвий місяць забуття. Звичайно, я довідуватимуся про пошту, але мало шансів, що я дізнаюсь там більше, ніж Ви ще пам’ятаєте з цього листа. Чи не могли Ви це записати десятьма словами?

Остаточний висновок, остаточний висновок на сьогодні. Вже на попередній сторінці навіть у цій тихій кімнаті, в якій я ховався, дійшло до збурення. Вони здивовані, що у мене стільки вільного часу в бюро (це вимушений виняток) і що я пишу лише в бюро. Для цього теж є пояснення, але ніколи про них писати.

Усього найкращого, і не гнівайтесь за щоденний обов’язок розписуватися в одержанні рекомендованої кореспонденції.

Ваш Франц К.

Листи до Феліції (1912)

Подняться наверх