Читать книгу У вогні плавильника. Срібло - Ганна Гороженко - Страница 11

Шеститисячне військо темною рікою сунуло на Черемошку. Кіннотники та піхотинці з аркебузами, списами, рогатинами неспішно просувались по землі Корецьких. На возах вантажені залізні гармати із ядрами. Так, княгиня Ружинська жодного шансу не залишить зрадливим черемошчанам, які забули ласку колишніх власників і так просто здались Корецьким. Софія ось вже тиждень їде верхи – однак похідне життя її ажніяк не втомило. Навпаки, пані в залізній кірасі та в чоловічому вбранні почувала себе вільною та необтяженою жодними умовностями. Вона на рівних ділила трапезу з іншими шляхтичами, на рівних з ними спілкувалась. А панство зібралось славне та звитяжне. Братик її Самійло Лащ невідомо якими вмовляннями та обіцянками пригорнув на їхню сторону київського ротмістра Адама Олізара, білоцерківського підстаросту князя Булигу, київського суддю Михайла-Силу Новицького, шляхтича Ольбрехта Брестського. Всі вони насолоджувались походом – тож штурмувати Черемошку не поспішали. Однак, Софію це не бентежило. Вона теж отримувала неабияке задоволення. Жінка лагідно усміхнулась вершнику, який її супроводжував. Адам Ружинський – молодший брат її чоловіка, сміливець, їхав без броні – у пишних і яскравих шатах, немов намагався справити враження на неї, пані в латах, яка вела похід уперед. Адам їй підморгнув. Софії подобалось це залицяння – ну то й що, що найближчого родича.

– Що ви плануєте робити із Черемошкою? Вам треба буде залишити там велике військо, аби його втримати. Корецькі безсумнівно спробують повернути землю.

Адаму ніяк не вдавалось вивідати плани Софії. І після того, як вони перейшли ріку Рось, оминули Погребище і вже наближались до колишнього замку Ружинських, він став думати, а чи має план його родичка? І чи не взяти ситуацію в свої руки? Хоч із Софією йому слід бути дуже обережним, знає він – ця жінка підступна. Однак живе у його думках відтоді, як він побачив її – молоду в білосніжних весільних шатах на братовому вінчанні. Ох, як же він побивався, що не розгледів у тому дівчиську з сусіднього села таку гожу панну. Відтоді вона не йде йому з голови і, здається, сама вже про це знає. «Не жадай жони ближнього свого» – промовляв собі Адам, коли тікав з вітчизни, вирушивши на навчання в далеку Італію, те саме повторював, коли повернувшись, знов побачив братову. А тепер вона їде поруч, без чоловіка, так близько від нього, лише простягнути руку, щоб обійняти її стрункий стан. Вершник з-під лоба зирнув на золоті кучері княгині, що вибились з-під косматої шапки.

– Не хвилюйтесь, Адаме, ми Корецьким це місто не віддамо, – Софія лукаво усміхнулась, натягнула шкіряну рукавичку, яка була їй трохи завелика, тупнула коня під боки – і гайнула вперед. За нею – особиста варта княгині.

Зелені пагорби простягались ген за обрій. Невисокі дикі вишні та груші ховали в темному листі свої поки що дрібні й непомітні плоди. Принишкли гомінкі цвіркуни, зачувши стукіт тисяч кінських копит. Сховались у полях всі тварі небесні і земні. Чорна ріка впритул наблизилась до міста, обнесеного частоколом. Софія з пагорба поглядала на Черемошку. Вона раділа – попри неспішну ходу війська, вони застигли містян зненацька. Жінка підняла руку в рукавиці догори – ріка за її велінням спинилась. Шляхтичі посунули до воїтельки.

– Відправимо гінця? – поцікавився Адам. Він не сумнівався, що черемошчани відмовляться битись і погодяться повернутись під владу Ружинських. «Така сила їх налякає. Тут стільки вершників і зброї», – переконував себе князь.

– Та які гінці для зрадників? – втрутився Самійло Лащ, який всі ці дні не просихав від варенухи. Поруч із ним їхала верхи жінка – хвойда, Євдокія, з дрібних шляхтичів, яку Самійло водив з собою у всі походи. Жінка нестримно зареготала. На неї невдовлено зирнуло панство. Софія ще раз поглянула на мури, над якими височіли дахи дерев’яного замку і нарешті промовила:

– Cамійло правий. Оточіть місто з найвигіднішої позиції. Черемошчани самі все зрозуміють. – Голос її був холодний і впевнений.

Пагорбами розносились бентежні звуки дзвонів і сурм. Містяни закрили брами і в паніці розпорошувались оселями й церквами. Чоловіки хапались за зброю і мчали на стіни. Не зрівнятись їхнім силам із армією Ружинських. Захисники Черемошки хрестились, промовляли молитви і поглядали в бік ротмістра, який біля муру завзято доводив щось наміснику Корецьких. Обидва кричали одне на одного – вочевидь, не знаходячи згоди. Нарешті намісник звелів відкрити міські ворота і у супроводі кількох вартових посунув до чорної безликої лави, яка оточила місто. Він йшов неквапливо, на ходу обдумуючи свої слова.

В його бік рушили шляхтичі на чолі із жінкою в панцирі. Натертий до блиску, він миготів на сонці. Сивий намісник Корецьких спинився, піднявши руку до чола – сонце заважало йому дивитись у бік воїнів.

– Чи прийшло панство з миром чи з війною?! – чимдужче виголосив черемошчанин, намагаючись приховати в голосі власний страх.

– Хто ти? – першою вимовила жінка.

– Я намісник князів Корецьких! – так само гучно мовив старий.

– Схопіть його! – за цими словами пані військові вмить обступили перемовника. – І відрубайте йому голову. Просто тут.

– Софіє! – вигукнув Адам Ружинський. – Для чого це?

– Не чіпай. Все вірно робить, – заступився за кузину Самійло Лащ.

Під схвальні вигуки воїнів, над головою сивого намісника, якого вже устигли поставити на коліна, занесли корд. З мурів міста донеслось ще більше гарчання. Намісник не встиг перехрестись, як його голова покотилась густою травою, заюшивши все довкола яскравою кров’ю.

– А тепер на Черемошку! Я дозволяю грабувати місто! Не залиште на ньому жодного каменю! – вигукнула воїтелька.

– Для чого це?! – вигукнув київський суддя Сила-Новицький. – Софіє, за це Ружинським оголосять королівський присуд, баніцію!

– Однією більше, однією менше! Теж мені налякали кроля морквою! – вигукнув Самійло і притягнув до себе свою хвойду Досю. – Тримайся подалі від бою, втямила? Я тобі дістану прикрас, люба!

Лащ потягнув однієї рукою повід, іншою заніс над собою зброю і майнув уперед до артилерії:

– Приготуватись! До бою!

– Софіє, не треба так. Краще залишити місто собі, – намагався переконати княгиню чоловіків брат. На що жінка лише хижо всміхнулась:

– Ніхто не посміє зневажати Ружинських. Роман, чоловік мій, знає, що тут повинно відбутись. І за правом старшого все відбудеться так, як він і я вирішили.

Черемошку обстрілювали з гармат та пищалів ось вже півгодини. Густий дим оповив замок. Ядра зливою косили захисників міста, руйнували будинки і церкви. Все довкола тут заполонив страх, галас та запах крові. Люди збивались купками біля стін храмів. Жінки прикривали дітей. Старі ревно молились. Та все дарма.

– Грабуйте все! Не лишайте живих! – вигукнув Лащ і майнув до стін понівеченого артилерією міста. За ним – загін його найжорстокіших убивць. Роз’ятрені кволим опором – з радісним улюлюканням туди ж рвонули піхота та кіннотники.

Пані в сріблястій кірасі згори пагорбу дивилась, як нищиться Черемошка. Як де-не-де спалахує вогонь і піднімається струмками в небо густий темний дим. Чорна ріка поглинала місто. До жінки линули страшні звуки бою та вбивств та кожен з них приносив їй задоволення. «Зрада ніколи не вибачається. І тепер про це знатимуть усі люди. Усі боятимуться її – жінку Ружинських». Подалі спішився Адам. У пишному вбранні він не брав участі у грабунку свого колишнього міста. Залишився охороняти пані. Адам згадував батька. Їхній з Романом тато Кирик Ружинський по краплі збирав свої землі. Він й сам часто йшов на підступ, як і більшість амбітних шляхтичів і навіть королівським судом був оголошений злочинцем через вбивство супротивника. Здавалось би, Адаму не варто обурюватись діями братової – бо сам мав би бути таким. Та блакитноокий не таким був. Не любив крові і знущань. «Не в нашу породу» – зі смутком в голосі в його бік промовляв старий Кирик, якого засмучували ратні невдачі Адама. Для набуття воїнської слави молодшого сина він відправив у служіння зброєносцем далекому родичу, який більшу частину життя проводив у походах. Та все марно, Адам і в військових кампаніях знаходив книги, які вочевидь цікавили його більше за битви.

Русявий був мовчазним, скривившись, він відвів очі від кострищ Черемошки і сів у високу траву, обхопивши голову руками. «Нащо я сюди поїхав? Звабився дружиною брата. Горе тобі, телепню».

– Адаме, не нервуй так. – Ружинська слідом спішилась з коня і наблизилась до шляхтича. – Я розумію, це жорстоко. Але ми повинні були так зробити. Це наука іншим.

– Це були наші люди, – чоловік підняв на неї свої повні суму блакитні очі. – Ми вбили наших людей.

Софія зняла з його русявого волосся шапку, провела рукою по чолу і наблизила свої червоні вуста. Звабливі, пухкі, ніжні. Адам здався, він розтанув у власному бажанні. Ніщо не могло опиратись чарам білявої пані. Він розстібнув ремені її кираси, відкинув залізяччя на землю, пригорнув до себе розпашіле тіло в короткому жупані. Запах жінки п’янив його.

– Моя будеш. Просто тут… – вимовив холодним тоном блакитноокий шляхтич.

– Твоя, мій пане, – прошепотіла на вухо йому піддатлива братова.