Читать книгу У вогні плавильника. Срібло - Ганна Гороженко - Страница 12

Сивочолий провів широкою долонею по шкіряній палітурці. Він нахилився над книгою, ткнувся своїм гострим носом в обкладинку і вбирав у себе запах. Зизаній любив аромат книг – йому іноді здавалось, що він настільки залежний від нього, що й дня не зможе прожити, аби його ніс не втягнув у себе ту суміш металевого холодного та теплого горілчаного запаху друків. Лаврентій зробив протяжний видих і замружив очі. «Важку мені роботу загадала Корецька. Що ж ти таке? Напевне юдейське… Але що?»

Богослов знов подивився на книгу і нарешті розкрив її. Він вже кілька днів намагається прочитати бодай сторінку цього фоліанту. Хоч якось іврит він знає. Але тут – вочевидь, ще й зашифрований текст. Осилив хіба що назву – «Еш Мецареф».

– Вогонь плавильника… – гостроносий прошепотів викарбувані літери на палітурці.

Але окрім назви зрозуміти бодай щось було неможливим. Слова в книзі повторюються, вибудовуються у рядки з безглуздим смислом. «Ця книга справжня загадка… То що ж ти таке?»

Княгиня Корецька заборонила Зизанію показувати манускрипт будь-кому. І що ж йому тепер вдіяти? Боїться Лаврентій, що не розшифрувавши текст, залишиться без опіки Корецьких. А тепле місце і гарну парафію богослову, який пішов всупереч впливовим братським школам, полишивши викладання через скандали й непорозуміння з іншими викладачами, знайти буде важко. Лиха слава його переслідуватиме до кінця днів.

– Ну що? Справа рухається? – від неочікуваності, старий підстрибнув на кріслі, заплющив очі і провів рукою по бороді. – Я вас нялякала. Вибачте, отче, – промовила княгиня лагідніше.

Корецька вже давно зайшла у світлицю, в якій працював Зизаній, і спостерігала за його кумедними дослідженнями фоліанту. Вона ледь стрималась, щоб не розсміятись за його спиною – коли богослов став обнюхувати книгу.

– Поки я безсилий. Текст написано з шифром. І я його ще не підібрав, ваша світлосте.

Ці слова засмутили Корецьку. Господиня присіла на лаву і засмислилась.

– Але все ж таки, мені здається я здогадався, про що тут ідеться. – Лаврентій посміхнувся, і відкрив книгу на зображенні різних символів і провів рукою по малюнках: – Я бачив таке в книгах про алхімію, це наука перетворення простих металів на золото і срібло. Та й називається книга «Вогонь плавильника» – Еш Мецареф. Тож, найімовірніше, вона про алхімію. Але це лише мої здогадки, допоки я не розтлумачу манускрипт.

Корецька оживилась. Вона наблизилась до богослова, поклала руку йому на плече, від чого того аж пересмикнуло – настільки холодними йому здались пальці княгині. Володарка усміхнулась: «Ось для чого Іоасафу була потрібна ця книга. Багатства захотілось…».

– Добре, Лаврентію, продовжуйте.

– В мене дещо для вас є, моя пані. – Зизаній поважно кашлянув і дістав зі столу крихітну дерев’яну скриньку. – Я набрався сміливості і замовив це вам.

Жінка відчинила кришку скриньки, в якій лежав золотий перстень із гравіюванням. Вона усміхнулась. «Старий певно боїться мене сердити і улещує, як може» – здогадалась господиня.

– Це не простий перстень, ваша світлосте. Це армілярна сфера. Бачите, перстень – це кілька колець, коли їх рокзриваєш вони перетворюються на мапу зоряного неба, – старий підійшов ближче і став показувати жінці, як визначати за допомогою приладу та зірок напрямки.

– Ви мене здивували, Лаврентію.

– Де б ви не були, ви завжди можете визначити, де знаходяться Полярна зірка і Велика Ведмедиця, навіть якщо небо буде затягнуте хмарами. Для цього вам знадобляться азимут та висота – ось тут їхні позначки… – старий довго розповідав княгині, як користуватись небесною сферою.

– Це якийсь сучасний прилад, Лаврентію? – поцікавилась жінка, згортаючи кулю в перстень.

– Армілярній сфері щонайменше тисячу років. Її створили давні греки. Сучасні ювеліри лише удосконалили її. – Лаврентій повернувся до столу, на якому лежав манускрипт, провів рукою по сторінкам, списаним загадковим шифром і несподівано додав. – До речі, в неї є ще один прихований зміст. Люди науки впізнають одне одного по таким персням. Іноді вони вішають їх на нагрудні ланцюги, аби легше було знайти однодумців. Я подумав, що вам, як людині, яка цікавиться наукою, ця дрібничка згодилася б.

Княгиня прийняла дар, одягла пестень на вказівний палець і, залишивши старого з його книгою, вийшла зі світлиці надвір. На ганку обперлась на один з дерев’яних стовпів, які підпирали другий поверх палацу в Лісниках, і задивилась на челядь, що стала рухатись удвічі швидше, помітивши господиню. Але Корецька цього не зауважила, вона занурилась у власні думки, роздивляючись дарунок Зизанія.

«Значить, книга про те, як створювати золото. А воно й мені потрібне. За золото я викуплю всі довколишні землі. Могутність – це багатство. І з ним з Корецькими буде рахуватися сам король. Та що там король. Часи змінюються, он, звідусіль споряджають кораблі в Новий світ у пошуках золота. А ми його зможемо виробляти самі в безмежній кількості…» – господиня всміхнулась, провела рукою по оксамитовому корсажу зі срібними гудзиками. Вона відчула чийсь прискіпливий погляд, повернула голову убік і помітила Євстафія, який застиг в кінці анфілади. Той тримав щось в руках і не наважувався підійти до пані. Жінка кивнула, даючи знак, що готова до розмови. Охоронець підніс згорнутий жовтавий папір.

Та саме в цю мить з боку муру почулись сурми. Варта з башти радісно вигукнула:

– Хазяїн повернувся!

Анна скривилась «Невже Юхим? От же ж нечистий приніс…». Господиня вже повернула у бік світлиці, зустрічати чоловіка зовсім їй не хотілось.

– Князь Самійло з вершниками, – знову почулось із башти. На що Корецька розвернулась до брами і запроменіла посмішкою. Вона помчала у бік частоколу, видерлась на стіну і спостерігала, як вервечкою на замкову гору підіймаються вершники, на чолі яких її син, первісток, любов усього її життя. Чи була в цей час бодай одна жінка на цілім світі щасливіша за неї? Ні, звісно, не було такої.

У браму в’їжджав загін. Слава про Самійла Корецького розходилась усією Реччю Посполитою. Бо не було хоробрішого і завзятішого воїна, а ще красеня і нежонатого хлопця. Син спішився з коня і майнув до матері, зняв шапку і вклонився.

– А що це, синку? Де твої кучері?

– Мамо, так модно. Чуб називається.

– Да де ж там модно? В тебе такі чудові кучері! – обурилась Корецька, на що син пригорнув матір, яка ще не вирішила, злитись їй чи радіти.

– Мамо… – прошепотів він схилившись над господаркою Лісників. Самійло був статечним і дужим. Корецька видавалась дрібною порівняно з ним. – Я приїхав не сам. З Вишневецьким-Корибутом.

– Цього ще не вистчало, – буркнула Корецька, але всміхнулась сину.

– Михайле, ходи сюди. Це моя матір, княгиня Корецька.

Зняв шапку і вклонився так само поголений, як і її син, трохи старший за нього чоловік. Ох, чи їй не знати Михайла Вишневецького-Корибута! Ще той авантюрист. Але господиня Лісників йому мило всміхнулась:

– Ми сьогодні влаштуємо бенкет на честь такого дорогого гостя!

– Мамо, не треба. Ми поїдемо завтра зранку. В Лубнах готуємо похід на Московію. – Самійло підхопив матір під лікоть і повів у бік світлиці.

– Знову в похід? – материнське серце зіщемилось. – Ти ж тільки з півдня повернувся, синку.

– Мамо, якщо все вдасться, Московія буде наша. – Молодик і справді радів новій війні.

– Та чи потрібна вона нам? – Корецька ніяк не вгамовувалась і лише міцніше стисла руку сина. Але згадала власні бажання. Чи не вона прагне, аби Корецькі стали рівними королям. Чи не в битвах здобуваються нові землі і слава? Чи не почало діяти парасчине ворожіння?

Княгиня перетнулась поглядом із Євстафієм. Як вона могла забути про лист?! Охоронець так само, як і раніше стояв на ганку. Він передав господарці аркуш. Той був не запечатаний. Княгиня пробігла поглядом по рядках і зблідла. Губи її міцно стиснулись від люті – жінка розірвала послання навпіл.

– Матінко, що сталось?

Княгиня заплющила очі і металевим тоном видушила з себе:

– Ружинські пограбували і знищили нашу Черемошку. Всіх містян вбили…

– Що?! Нам треба помститись. Михайле, ти чув? – Самійло обурився, він кинув шапку додолу і ступнув ногою.

– Ми можемо це зробити просто зараз. Називай, брате, яке місто Ружинських поплюндруємо! – вигукнув Вишневецький-Корибут, схопившись за шаблю.

– Ні! – вигукнула княгиня. – Залиште це мені. Я знаю, як знищити цю наволоч Ружинських. І знаю, хто стане ціллю. Вам треба виконувати волю короля і Речі Посполитої. Соколи мої, повірте, ніхто краще не обставить цю справу ніж Анна Корецька Ходкевич.

– Ви поїдете до дядька, мамо?

– Так, мій брат врешті великий гетьман Литовський, і я скористаюсь його зв’язками при дворі. – Корецька поклала свою тендітну руку на плече сина.

– Якщо ви вирушите до Варшави, вас повинен супроводжувати чоловік-родич. Напишіть батьку, хай вертається.

Самійло попри все хотів, аби мати не їхала до королівського двору. Хто зна, що на неї там чекає. Але господиня була невблаганна:

– Я не та, яка підлаштовується під правила. Якщо ти ще не втямив, то твоя мати всі правила змінює під себе. Ходімте, ви втомились з дороги.

Цей вечір у Лісниках був довгим. Господиня і раділа, і сумувала водночас – вона побачила свого первістка, якого ледь народила в свої чотирнадцять. Ледь вижила у пологах і гарячці. І від того, либонь, він і був їй найдорожчим і наймилішим серед усіх сімох дітей. Але вже завтра зранку вона відпустить його знову в той жорстокий світ, де так легко може втратити.