Читать книгу У вогні плавильника. Срібло - Ганна Гороженко - Страница 17

Софія Ружинська одягла жупан і підперезалась паском. Зовсім як чоловік. Пані зирнула на свій шкіряний корсет, який став їй тиснути. «Роз’їлась, як свиня. Треба припиняти жерти» – сварила себе подумки княгиня. У люстрі, яке блискотіло на столі в опочивальні вона помітила знайомі риси. Шестирічна донька дивилася з порогу на те, як мати вбирається. Світлоока білява красуня з пухкими губками і без двох передніх зубів, які випали саме тоді, коли Софія була в поході.

– Марусю, йди до мене, – матір у чоловічій хутряній шапці повернулась до дівчати. Те несміливо ступило в опочивальню, в яку входити самій їй заборонено. Маля спинилось, позираючи з-під лоба. – Я скоро повернуся. Вже до вечора буду вдома, – мати намагалась заспокоїти дитину.

Софія зітхнула – розуміла ж бо, що дитина росте без батька і без матері, обділена любов’ю. Але такий час. Врешті, вона, княгиня Ружинська, робить усе, аби майбутнє її доньки склалось якнайкраще. Доля бідних шляхтичів – складна. А от заможних – цікава і яскрава. Маруся наблизилась до матері і пригорнулась до її талії:

– Мамо, я дещо вишила.

– Вишила?

– Можна покажу? – дівчинка вискочила з кімнати і босоніж побігла до няньки. Повернулась миттю із своїм гаптуванням. Золотий хрест на шматочку червоного шовку. – Я вам це вишила, матусю. – Маруся простягнула Софії сукно.

– Це буде мій оберіг, сонечко, – матір обійняла доньку і ледь не розплакалась. На порозі так невчасно спинилась служка:

– Ваша світлосте, до вас гість.

Софія поспіхом витерла сльозу, що зрадливо покотилась щокою. Полохлива Маруся притьма втекла з мамчиної опочивальні.

– Впусти гостя. Чого стоїш?! – гаркнула господиня холодним тоном.

Залою палацу в Ружині у червоних із золотом шатах, в делії, підбитій хутром соболя, проходжався панич. Жінка в чоловічому жупані спинилась на порозі і ледь дихала – блакитноокий Адам Ружинський. «Треба було гнати звідси, як собаку», – сердилась на себе Софія, що не спитала, кого нечистий привів до її порогу. Адам розвернувся і зустрівся поглядом із братовою.

– Ти куди зібралась в цьому? Знову воюєш? – чоловік гримнув на неї.

– Я не повинна перед тобою звітувати, Адаме. Бо ти мені ніхто, – жінка вколола його своїм холодним сірим поглядом.

Адам підскочив до дружини брата, схопився за барки жупана і подивився так само зухвало – чи то з пристрастю, чи то з ненавистю.

– Ніхто, кажеш? – процідив він крізь зуби.

– Так. Тебе не обходять мої справи, – Софія мовила непохитно, металево, та слова її обірвались із цілунком, яким затулив їй рота блакитноокий. Млосне тремтіння довго розливалось їхніми тілами. Чоловік притис білявку до стіни, вона його обійняла, скинула з нього хутряну шапку, здавалось, вона знову йому піддається. Та раптом панич відірвався від звабливиці, гримнув кулаком у стіну і відвернувся від Софії.

– Я написав твоєму чоловікові про Черемошку. Навіть без його відповіді я знаю, що ти з ним не обговорювала напад на місто. – Адам намагався говорити, як і раніше, суворим тоном. – У відсутності твого чоловіка, я головний в родині, – нарешті промовив князь те, заради чого приїхав в Ружин.

– Тобто ти, Адаме, хочеш мною командувати, верховодити. Хочеш бути моїм гетьманом? Бо одного гетьмана-Ружинського мені замало? – Софія зареготала.

Адам подивився на неї по-хлоп’ячому, наївно, він образився і не приховував цього. Чи знає ця жінка, які муки йому приносить?

– Геть звідси. Ніхто не буде наказувати Софії Ружинській! – прошипіла княгиня.

– Ти не Ружинська. Ти з Карабчіїв! – вигукнув роздратовано Адам.

– Іди, прошу, – братова змінилась в лиці, і подивилась на гостя стомлено. Князь відвернув від неї обличчя і помітив у проймі дверей шестирічну дівчинку у камізельці, спідничці та фартушку. Маруся – донька його брата Романа – була налякана, вона безпорадно кліпала блакитними очима. «Як схожа на матір». Чоловік підняв із підлоги шапку, і більше не промовляючи жодного слова, вийшов із зали.

Дитина підскочила до матері та обійняла її, в її очах були сльози.

– Він налякав тебе, доню? – дівчинка кивнула. Княгиня зітхнула і всадовила малу у крісло, присіла поруч. – Доню моя, чоловіки сильніші за нас. А ми маємо бути розумнішими і хитрішими за них. – Маруся ще раз кивнула, хоч і не зрозуміла материних слів.

Софія Ружинська не могла більше гаяти часу. Її гайдуки були готові до наїзду на Роставицю. Пані очолила загін. Село Софіївського монастиря було зовсім поруч. Її воїни блискавично вибили звідти людей Корецьких. Сама чільниця нападу стояла на відстані і у бою участі не брала, та з насолодою спостерігала, як людей бунтівної Анни шматують кордами, як тікають козаки Корецької, не встигаючи навіть одягти жупани на себе. Ружинська посміхалась. Ротмістр тримав вуздечку її коня і помітив радість на лиці хазяйки:

– Ваша світлосте, може, заберемо Роставицю собі?

– Ні, контрактів треба дотримуватись, чи ти цього не знав?

Жінка хотіла ще щось додати, але у вухах різко зашуміло, мряка застелила очі і княгиня відчула, як тіло її мліє. Ротмістр ледь встиг підхопити зблідлу господиню, яка вже падала з коня.

Отямилась жінка в траві, її оточили вірні гайдуки.

– Треба повертатись, Ваша світлосте.

– Залиште тут наших людей, поки не приїде варта Софійського монастиря.

Пані підвелась і ледь вмостилась у сідло. Вона відчула, як її нудить. Стала згадувати, що це вже не вперше. «Невже я вагітна? За що така кара? Більше місяця з часу нападу на Черемошку… значить, буде адамове дитя… брата мого чоловіка… Ні, це не може статись». Діставшись дому, княгиня звеліла служкам налити в купальню гарячої води, майже окропу. Знала вона – жінки-челядниці розгадають її таємницю, а тому заборонила розповідати будь-кому, що відбуватиметься в Ружині наступні кілька днів.