Читать книгу У вогні плавильника. Срібло - Ганна Гороженко - Страница 19

Анна Корецька спинилась у варшавському палаці свого брата Яна Кароля Ходкевича – коронного гетьмана Литовського. Але той зараз у Лубнах, готує армію до походу на Москву. У Варшаві подейкують, що до вояків приєднається і сам король Сигізмунд – у королівському палаці почали пакувати речі. Та характер монарха піддані знали добре – той був мінливим у своїх намірах. Тож всі у Варшаві очікували на звістки з покоїв Урсули Маєрін – якщо вона й досі не віддала наказ збиратись в дорогу, значить, ніякої подорожі не буде.

Корецька мала предстати перед королем. В першу чергу вона хотіла виправдатись за наїзди на землі унії, а потім зробити все можливе, аби монарх покарав Софію Ружинську за її жорстокі вчинки. Знищення міста – справа, на яку Сигізмунд не зможе заплющити очі.

Вірний Євстафій чекав на господиню на виході з палацу Ходкевичів. Жінка в чорній шовковій сукні з золотими ланцюгами на грудях, з високим коміром, який кріпився на металевий каркас, такий самий, що носить Урсула, вийшла зі своїх покоїв. Та щойно вона зачепила поглядом картини у вітальні, стрімка хода пані перервалась. На неї зі стіни дивився брат у залізних латах – чорнявий бородань із сумними очима. Лише сестрі його відомо, чому такий успішний політик та воїн горює. Кращих батьків, ніж були у них, годі бажати. Вони знали ціну освіті. Татусь, Іван Ходкевич, три роки служив при дворі Карла V, імператора Священної Римської імперії. Тож не дивно, що він сплатив навчання і власних синів. Ян Кароль вчився в єзуїтському коллегіумі в Баварії, а потім військову науку продовжив в Італії та на Мальті. Анна знала, що у братовому серці навічно лишились італійська блакить, розпечена сонцем земля і солоне море, а ще чорні очі італійської панни, які заплющила чума в 1590-му році. Про цей свій біль Ян зміг розповісти лише сестрі.

Поруч з братовим портретом – зображення батька та матері у пишних рамах. Гетьман Литовський сюди, у Варшаву, перевіз ці портрети із їхнього родового палацу. Поруч із Яном на стіні – у довгому червоному плащі-опанчі, їхній татусь Іван Ходкевич – поборник руських земель, противник приєднання їх до королівства польського, критик Люблінської унії, яка утворила Річ Посполиту – дивним чином ледь не став королем цієї держави. На виборному сеймі 1572 року шляхта пропонувала йому корону. Натомість, батько попросив виборців обрати королем француза Генриха Валуа. Поруч із Іваном Ходкевичем темноока жінка, вбрана у старомодні русинські шати з рантухом і шапкою на голові – Христина Зборовська, їхня з Яном Каролем мати. «Мамо, як я за тобою сумую. І за татом…» Анна занурилась в свої тринадцять, коли її вирішили віддати заміж за старшого від неї князя Корецького. Ранні шлюби для дівчаток не були чимось дивним. Княгиня згадала, як їхала з батьківсього дому в Корець і гірко плакала. Її ж, наче убиту горем, намагалась заспокоїти матір, яка так само рано встала під вінець. Ось і зараз сльоза покотилась щокою пані.

Корецька згадала про візит до короля, провела рукою по щоці, зітхнула і помчала на вихід. У дормезі вона помітила, що нарешті припинила нервувати. З допомогою Урсули їй вдасться заручитись підтримкою Сигізмунда. «А якже Самійло? Та поки він у Московії, може, цій німкені хтось інший припаде до душі. Та й король її не відпустить від себе – це ж зрозуміло. Хоча, певно, що Маєрін вже не дівчинка…» Анна міркувала і крутила в руках перстень-небесну сферу, який начепила на нагрудний ланцюг. «Самійло буде проти одружитись з примусу. Але якщо я поговорю з його батьком і переконаю того? Все ж таки увести в родину таку впливову панну – ще один крок на шляху до могутності…»

Карета наближалась до королівського палацу. Анна зітхнула і вирішила про угоду з Маєрін подумати наступного разу. Ротмістр спішився, відчинив дверцята карети. Чорнявий козак дивився на господиню з-під лоба, нерішуче. Корецька йому всміхнулась, і чоловік відвів погляд, наче засоромлений хлопчисько. Княгиню це повеселило, і вона стрімко рушила у бік головного палацового входу.

Всередині було не проштовхнутись. Шляхтичі та шляхтянки у дорогих шатах за останньою європейською модою тинялись коридорами та залами палацу. Майже в кожного в руці папери – прохання до короля. Анні ледь вдалось розгледіти зухвалого маршалика, який напередодні проводив її в покої Маєрін. Корецька підкралась до нього позаду і прошепотіла, потайки всунувши в його руку кілька золотих дукатів.

– Проведіть мене якнайближче…

Маршалок кивнув і попрямував не озираючись, Корецька поспішала слідом за ним. Розпорядник палацового життя спинився біля дверей, дерев’яних, рясно вкритих чорним лаком, і зник за ними. Княгиня огледілась – довкола було людно, але жодного знайомого їй обличчя. Фрейлини королеви, молоді шляхтичі і сиві урядовці. Останні й спостерігали прискіпливо за княгинею, перешіптуючись та похитуючи невдоволено головами, – вона ж бо без супроводу, сама наважилась прийти до палацу. Та Анна роздратовано повернулась до них спиною, закрившись від них своїм височенним мереживним пікаділем. Рукою вона трималась за подарований богословом перстень – то розкривала його, перетворюючи на сферу, то закривала знов – «гарний спосіб відсторонитись від решти світу. Перший подарунок Зизанія, який нарешті став мені в нагоді». Корецька почула гомін в сусідній залі і насторожилась. Численні прохачі королівської ласки розступались, жінки присідали у кніксені, чоловіки опускали очі додолу – бо ж то Урсула Маєрін у пурпурному оксамиті йшла на таран, за нею слідом, в оточенні численних пан – королева Констанція у чорному. Анна схилилась у поклоні, на мить біля неї спинилась німкеня: