Читать книгу У вогні плавильника. Срібло - Ганна Гороженко - Страница 14

Вдовсвіта, поки челядь спала, Анна підвелась із ліжка. Натягнула поспіхом спідницю та казяку, накинула шаль і помчала убік стаєнь. Проковзнула непоміченою до льохів, а звідти серед темряви навпомацки до землянки ворожки. Холод пощипував за вуха та шию, ноги від нього німіли, але княгиня вперто йшла вперед, відшукуючі в передсвітанковій млі парасчине зілля, яке висіло довкола її оселі. Над головою зателіпались і обдали різким ароматом трави. Ще кілька кроків – і будуть невисокі але масивні двері, які немов виросли із самої землі. Анна ще не встигла до них підійти, як вони рипнули і на порозі зі свічкою в руках у самій сорочці і в очіпку вже стояла Параска.

– Я чекала на вас, ваша світлосте. Заходьте, надворі холодно.

– То твої чари? Звідки ти все знаєш, Параско? – княгиня потирала змерзлі руки.

– Ось вам. Чай з листя смородини. Пийте поки гарячий. – Стара дістала глечик з протопленої печі, обгорнула його рушником, аби не опік пальці, і налила темну рідину у миску. – Давайте, пийте… – прорипіла стара. – Вам треба бути здоровою у дорозі.

Параска підморгнула пані і присіла на іншому боці столу. Корецька і справді змерзла, тож сьорбнула ворожчине вариво.

– Мабуть, ти знаєш для чого я до тебе прийшла…

– Я багато що відчуваю, але я не провидиця, моя зозулько. Сама я без моїх молитов нічого не варта, – пробубніла своїм старечим ротом Параска і піднесла до м’ясистого носу пучок сушеної м’яти.

– Я їду до королівського двору у Варшаву. Параско, це далеко і мене довго не буде. Я не знаю, чи зможу звідти вплинути на Ружинських.

– Вас ця Софія непокоїть? – промовила стара, не відриваючись від м’яти.

– І не лише. Мене ще непокоїть та книга, яку зараз вивчає Зизаній. Я хочу бути певна, що ніхто про неї не довідається.

Стара більше на ставила запитань, мовчки дістала порожню миску, плюнула туди, висипала потолочену траву у розвела дерев’яною паличкою, щось шепотіла… Княгиня здригнулась від холоду і потяглась до чаю.

– Стійте, моя пташко! – вигукнула стара. – Ви повинні бути пильною у вашій подорожі. Нитки скручуються у вузол. Та я не бачу, що це за вузол і до чого він. Ви повинні бути обережною.

Стара залила своє ворожіння водою і вилила всю решту у відро. Кіт нявкнув, зіскочив з печі і став тертися об ноги княгині. На це Параска всміхнулась своєю чорною порожнечою.

– Геть! – роздратувалась на тварину княгиня.

– Але й буде вам розрада, моя зозулько. – Параска підвелась і ногою відсунула мурка. – А за вашу книгу не переживайте. І за землі ваші. Без вас нічого не станеться.

– Параско, простеж за Зизанієм.

– Добре, простежу. А це вам на дорогу. – Жінка дістала два цупких крихітних мішечки, перемотаних різнокольоровими нитками.

– Ось у цьому, з зеленою ниткою, – якщо вам треба буде когось навернути на свій бік. – Корецька вражена дивилась на стару. – А з червоною ниткою – для того, кого треба буде затримати біля себе та розпалити в його душі велику пристрасть і похоть.

– Параско, ти що таке кажеш? Щоб я?

Стара зареготала.

– Моя пані, ви їдете до королівського двору. Причому сама. Якщо вам не знадобиться парасчине зілля, просто викиньте його. Але візьміть із собою, – стара всунула в руки Корецькій мішечки. – Ідіть. Вже світає.

Княгиня кинулась до світлиці, запопадливо сховавши мішечки в кишені. Увірвавшись до опочивальні тремтячими руками вона схопилась за крісло. Невідоме передчуття змушувало її нервувати. І чи не вперше княгиня засумнівалась, чи вірно все робить.

Замок став прокидатись. Зашурхотіло, загомоніло все довкола. Анна почула самійлів голос і зраділа. Наказала служкам одягати себе у дорожню сукню із теплої вовни. Самійло і Михайло Вишневецький снідали поспіхом. Анна, сидячи за столом, не торкалась страв – вона дивилась на схудле і загоріле обличчя сина. «Як він змужнів. Красивий, розумний, сміливий. Він став би гідним правителем, кращим з усіх, що коли-небудь були».

– Мамо, що ви так поглядом свердлите? – роздратовано мовив Самійло, якому не по собі було від материнської уваги. Що ж подумає про нього побратим?

– Милуюся, синку. І не знаю, коли тобою намилуюся вдосталь.

Від цих слів Корецької чоловіка пересмикнуло, він схопився з місця:

– Нам вже час. Треба якнайшвидше дістатись Лубен, – зачепив пильним поглядом Михайла Вишневецького, який все ще ласував ковбасою. Побратим зітхнув, відставив таріль і також підвівся.

Чоловіки від’їжджали поспіхом. Самійло обійняв матір, в якої боляче защемило під серцем.

– Ви ж ніколи не плачете, так, мамо?

– Так сину, ніколи. Хай тебе Господь збереже і поверне додому цілим.

Жінка благословила статечного чоловіка у легкому сірому вбранні при шаблі та з самопалом за спиною, і не скажеш, що перед нею – представник князівського роду.

– Мамо, я повернусь.

Князь скочив на коня, брама відчинилась і загін рушив уперед. Матір майнула на стіну і довго вдивлялась у вершників, що за собою лишали стовп куряви. Скільки століть ось так жінки проводжають своїх синів, у скількох з них болить серце і розривається на міріади часточок? У всіх. І кожна змахує сльозу, і не одну – так і княгиня Корецька розридалась, вдивляючись у цяточку на обрії, в яку перетворився численний загін.

Наплакавшись, Анна поволі зійшла за стіни і попрямувала до завантаженого скринями дормезу. Євстафій наказав козакам сідлати коней і невдовзі з брами замку в Лісниках виїхав почт. Неквапливо він сунув до лісових хащів, на дорогу, що вела на Варшаву. Услід чорному дормезу та вершникам у синіх доломанах вдивлявся огрядний пан. Щойно почт зник у темному проваллі лісу, Іоасаф Биховський зітхнув, сів у карету і звелів візнику повертатись до Києва.