Читать книгу У вогні плавильника. Срібло - Ганна Гороженко - Страница 6

Софія Ружинська на мить спинилась у монастирському саду Софіївського монастиря і кокетливо поглянула на рудого молодого послушника, який стояв на ганку трапезної і задивився на звабливу пані, яка ледь не накинулась щойно на іншу. Дружина князя Ружинського, який ось вже п’ять років, як в Московії з шаблею відстоює інтереси власні та Речі Посполитої – без чоловіка розквітла, як та квіточка. В своїх дрібних тонких, але чіпких пальчиках тримає вона всі чоловікові землі та увесь заселений ними люд. А ще така самостійність подарувала княгині давно вже бажану для неї волю і розкутість. Дозволяє собі вона набагато більше, ніж у присутності мужа, навіть загравати із привабливими чоловіками – про що пліткують вже й торговки на ярмарках.

Та й Роман Ружинський – ще той бабій. А тому людські пересуди – це ще й софійчина підступна помста за ті роки, які вона – його законна дружина – провела у постійних переживаннях та стеженні за чоловіком. Хай тепер помучається у своїй Московії. Але окрім пліток докорити їй нічим не зможе – бо княгиня Ружинська залагоджує фінансові проблеми чоловіка, який набрався боргів і не зміг їх віддати. Вона тепер веде перемови із його кредиторами і вигадує оборудки, які б дозволили їй швидко заробити численні срібні шеляги, аби відбілити чесне шляхетське ім’я Романа Ружинського.

Софії було трохи за тридцять. З чоловіком вони нажили лише одну доню, яку бережуть, як зіницю ока – вона на няньках у їх родовому Ружині. А сама княгиня в постійних роз’їздах – ось і зараз у Києві лише на кілька днів. Ця білолиця білявка зібрала всі кошти, які тільки змогла, і вирушила до протопопа Софіївського монастиря. Бо в неї є план – як швидко збільшити власні статки.

Та зустріч зі чорнявою бісицею не входила в її плани. Корецькі, які й без того насолили Ружинським, – і тут намагаються перейти дорогу. В цьому Софія не сумнівалась: вони хочуть привласнити собі всі кращі землі – аби стати наймогутнішим родом на Київщині та Брацлавщині. Але цим волинським зайдам вона, Софія Ружинська з дому Карабчіївських, не дасть цього зробити. Кістьми ляже, але не дасть піднестись цим пихатим Корецьким.

Добре пам’ятала білолиця, як забрала в неї та чорна відьма Корецька її Черемошку. Це її, Ружинської, місто, і не пробачить вона ніколи, що його так силоміць і підступом в неї відтяли. Але злість свою княгиня публічно не виявляла, закриваючи її наглухо у серці – і ззовні навпаки видавалась спокійною та веселою. Бо вже давно помітила – чоловіки найбільше упадають за усміхненими білявками. Ось і зараз свою таємну зброю вона нагострила в очікуванні Івана Мужиловського – київського унійного протопопа і володаря Софіївського монастиря.

Високий, статечний протопоп саме наближався до пані у капелюшку зі страусячим пір’ям. Він розумів – Ружинська приїхала не лише аби зваблювати панотця, який заприсягся до скону не підпускати близько до себе жіноче плем’я. Іван Мужиловський був певен – ця жінка корислива і підступна, а вся її янгольська краса – оманлива. Але і він не міг змусити себе стриматись – коли до нього червоними губками посміхалась чарівна гостя. Тож обличчя його запроменіло, щойно побачив таку земну красу у своєму монастирському саду.

– Княгине! Вибачте, але не можу з вами довго говорити. Справи нагальні. Мушу йти до собору. Ви зі мною? – протопоп мовив на ходу, не збавляючи темпу.

«Ох ця ж демониця Корецька… Мабуть, раніше за мене із ним спілкувалась…» – лютувала про себе Софія. Вона поправила капелюшок, спинилась і вже за спиною панотця Івана вигукнула:

– Ох, отче… Ох, як же боляче! Ай-яй-яй!

Протопоп застиг і неквапливо озирнувся:

– Що сталось, княгине? – здивовано поглянув на пані.

– Ви йдіть, я вас тут почекаю, – промовляла Ружинська, піднявши поділ спідниці, з якої виглядали стрункі ніжки у коротких шкіряних чобітках і без грубих панчох. Це звісно не міг не помітити чоловік у рясі. – Як жеж боляче… – жінка зігнулась, аби торкнутись кісточки над ступнею.

Іван Мужиловський не стримався, підскочив, став на коліно і торкнувся щиколотки. Від цього пані тихо застогнала. Протопоп провів вказівним пальцем по білій ніжній шкірі, від чого по спині його заструменів холодок.

– Тут боляче? – спитав він не підводячи голови, аби не перетинатись поглядом зі звабливицею.

– Так, – пошепки мовила Софія і скривила губи.

Чоловік випростався, схопив жінку за талію і обережно посунув до лави, що стояла під старою липою. Він ледь втамував свої млосні відчуття, які розлились теплом по тілу і залоскотали низ живота – для цього йому знадобився певний час. Тому кілька хвилин нічого не промовляв і лише коли глибоко зітхнув – нарешті зміг подивитись у сірі очі білявки, яка ними безперервно кліпала.

– Скажіть, для чого ви приїхали в нашу обитель? Тільки давайте без оцих ваших хитрощів, – чоловік промовив суворо із крижаними нотками в голосі.

Княгиня подивилась на нього з-під лоба і прикусила нижню губу. «Ох, який же він впертий мужлан…» – подумки обурилась Софія та повела спокійно без жодного роздратування:

– Я хочу придбати ваше Зазим’я.

– Для чого вам це село, можна поцікавитись? – нарешті всміхнувся панотець, бо таки вичавив із Софії мету її візиту. – Зазим’я далеко знаходиться від ваших земель.

– Я не воліла б розкривати свої секрети, отче. – Княгиня хитро позирнула на Мужиловського.

Давно вже сивий – однак привабливий, стрункий. «Чому він пішов у ченці? Міг же стільки жіночих сердець розбити, якби не був у рясі», – подумала пані й перевела задумливий погляд зі священника на древні стіни Софії Київської.

– А я знаю, чого ви прагнете. Викупити у мене Зазим’я і перепродати його за тридорого братії Києво-Печерської лаври, яка не хоче переходити під священоначаліє Папи Римського… Монахи печерського монастиря прагнуть вижити нас звідси, забрати в уніатів усі тутешні землі – і якщо не зброєю, так грошима?! Чи не так?! Тож чи ваша воля була сюди приїхати ачи це лаврський ігумен сюди вас відправив?! – протопоп несподівано перейшов на крик. Тон його слів був настільки суворим, що Ружицьку пересмикнуло.

– Не хочете продавати Зазим’я, то віддайте Софіївську Борщагівку. Там усього кілька хат. Я щедро заплачу.

– Щоб я віддав вам землі, які пожалували ще старі князі нашій братії на борщі?!

– Ну вам є з чого борщі варити і без цих земель, – віджартувалась княгиня.

На що панотець побагровів. Тепер він не видавався їй таким вже привабливим. Його щоки палали, роздувались, як міхи, пальці перебирали на грудях золотий ланцюг, на якому блискотів масивний хрест. Софія зрозуміла, що час припинити бесіду, яка від самого початку їй не вдавалась.

– Добре, отче, я піду… Ми з вами, можливо, поговоримо про це наступного разу.

Ружинська підвелась і не дочекавшись благословення стрімко подріботіла стежкою до брами. Немов і не боліла в неї зрадлива щиколотка. Мужиловський докірливим поглядом проводив звабницю і перехрестив постать у білому – «Цього разу Господь уберіг від гріха». Жінка, яка стрімко перетинала монастирський сад, неабияк лютувала – вона була певна, їй знову перейшла дорогу дияволиця Корецька. Вочевидь, вона й приїжджала до монастиря, аби переговорити з Мужиловським про викуп земель, які давно вже хоче отримати Лавра, і, либонь, так роздратувала протопопа, що і її, софійчині, хитрощі на нього не подіяли.