Читать книгу У вогні плавильника. Срібло - Ганна Гороженко - Страница 8

Княгиня Корецька обережно торкнулась шкіряної палітурки манускрипту. На кутку – застиглі краплі воску. Жінка подушечками пальців провела по ребру книги. Анна ось вже котрий час у роздумах. Книга ця таємнича, на невідомій їй мові – і зрозуміти, про що вона, і чи важлива насправді, хазяйка Лісників не може. Самотужки їй не вдасться осягнути – що ж за секрет ховається під цією темною шкіряною обгорткою. Літери, якими написаний манускрипт, напевне юдейські – але і в цьому княгиня сумнівалась.

Жінка накрила фоліант червоним оксамитом і сховала у скриню, що стояла у куті під образами. Дістала перо і чорнильницю і стала писати листа Лаврентію Зизанію. Більш досвідченого богослова і людини вченої не знайти на всіх русинських теренах. Лаврентій досконало знає грецьку, яку викладав у братських школах Вільна, Бреста та Львова. А ще він упорядник першого словника із церковнослов’янської і взагалі людина вчена і мудра. Та й віднедавна служить Корецьким. Князі запросили його в один зі своїх найкращих храмів у родовому Корці.

Лист був коротким, бо Анна саме кликала панотця відвідати її Лісники. Для Зизанія – це означало наказ явитись перед її очі. Листа пані віддала служці – аби його доставили богослову якнайшвидше. Господиня ще раз поглянула на скриню, де був захований її манускрипт, недбало перехрестилась, накинула на плечі чорний куртас, підбитий хутром лисиці, та поспіхом полишила опочивальню.

Княгиня вийшла надвір, челядь, що поралась просто неба, схилила шанобливо голови. Утім, господиня на слуг навіть не звернула уваги, вона попрямувала через замковий майдан, повз дерев’яні оселі вартових та стайні. Господиню помітив Євстафій, який в сірій сермяжній сорочці чистив коня. Чоловік підвівся і довго проводжав поглядом струнку постать у білому розшитому золотом рантусі, який від стрімкої ходи серпанковим шлейфом розвіювався на вітру, немов то була й не пані – а сам янгол зійшов із неба. Євстафій озирнувся у бік, щойно почув гигикання своїх підлеглих. Вони напевне помітили милування командиром господинею. Через це той розсердився і виплеснув воду з відра у їхній бік:

– Щоб всі коні у стайні були чисті, інакше – по 20 ударів отримаєте! Втямили?! – гукнув до глузливих козаків, кидаючи в них – мокрих і оторопілих, порожнє відро.

Та хазяйка цього не чула і не бачила, вона вже метнулась до панських льохів, завбачливо закритих на замки, далі через розвішану на сонці білизну та наблизилась до муру з частоколом. Біля нього – крихітна хатка-землянка, довкола неї мотузки, на яких колихались пучки різних трав. На ганку вилизувався чорно-білий кіт. Не спиняючись, княгиня влетіла до хати баби Параски. Стара саме перебирала цвіт бузини, за яким ходила до лісу. Вона й не підвела голови, знала ж бо, хто прийшов до її оселі:

– Зозулько, спина моя стареча не дає мені підвестись, – буркнула стара собі під ніс.

Княгиня знала, що то не хвора спина в Параски ниє, а її важкий норов. Не любить коритись відьма будь-кому. Та й князівську ласку приймає як рівна, а не як служниця. Не завжди Корецькій це до вподоби – та Параска була їй потрібна, як її золоті старечі руки, так і тисячолітня мудрість, що їй передали пращури.

Ворожку княгиня врятувала від збуреного люду. Селяни привели стару на суд до князя. Параску та її доньку односельці звинуватили у морі у їхньому селі. За якусь седмицю померло багато старих та дітей. Ворожку схопили, а її донька змогла утекти, щоправда, після того її ніхто не бачив. Та Параска своїм чаклунським серцем відчувала – з рідною кров’ю все добре і жодної миті за донькою не побивалась.

Після першої ж розмови із ворожкою княгиня вирішила лишити її біля себе. Служкам заборонила навіть слово грубе в бік старої промовляти, перевезла її до Лісників і тут Парасці дозволила лікувати як замкову челядь, так і місцевих селян. Та головне – розраджувати саму пані. Не раз і не два викликала стару до себе. Та знала Анна – в її світлицях надто багато вух. Тож, коли питання в княгині нагальні та непрості – сама ходить до ворожки.

Корецька присіла на лаві навпроти і задивилась на грубу потріскану піч. Та була зрошена зморшками – наче лице старої баби. А чорні обпалені вогнем челюсті – як беззубий парасчин рот. Княгиня ковзала поглядом по крихітній світлиці і не знала, з чого почати свою розповідь. Але ворожка чекати не стала і завела першою:

– Зозулька повинна знати, що в руках у неї страшна річ, потужна… – мовила Параска не відриваючись від цвіту.

– Звідки ти знаєш? – перервала княгиня ворожку. – Що, служки вже розтеревенили?

– Ні, пані. Бачила я… чорний ворон простягає над вами крило і ця річ допоможе йому, – нарешті Параска підвела на Корецьку свої темні очі. І від того холодного погляду Анну пересмикнуло. – Але ви маєте знати, що будь-яка сила – лиха чи добра – може піти вам на користь. Головне, мудро до неї поставитись.

Господиня потупила погляд, намагаючись зрозуміти слова старої. Параска ж так і не відірвалась від справи і далі перебирала цвіт, даючи час Корецькій подумати над її віщуваннями. Нарешті княгиня промовила:

– Це книга, Параско, і я не можу її прочитати. Бо вона на тій мові, яку я не знаю.

– Хто шукає, той обряще, – віджартувалась баба і усміхнулась своїм буззубим ротом. – Ворон допоможе вам знайти людину, яка стане вашим спільником, зозулько.

Стара прудко підвелась, немов й справді спина її ажніяк не турбувала. Через це Корецька хижо усміхнулась: – «От, брехуха…» Ворожка немов прочитавши думки, хазяйці підморгнула і потягнулась за мискою, з глечика налила туди воду і вмостила її на столі.

– Дивіться, пані, на цю воду уважніше. – Стара вилила струйкою темну рідину, схожу на олію. Та почала розпливатись у воді, звиватись змією, утворюючи складні візерунки. – Чого ви прагнете, моя пташко? Чого ви найбільше хочете? – промовляла стара пошепки.

Анна вдивлялась у темну пляму, яка з кожною миттю все більше розпливалась поверхнею води у мисці, захоплюючи новий простір.

– Я хочу, аби Корецькі стали рівними з правителями і королями. Аби наша земля була лише нашою, могутньою і нездоланною. І я… – Корецька спинилась і осягнула, що хоче, аби її – саме її, Анни з роду Ходкевичів, дружини Юхима Корецького, влада була повною і всеосяжною.

Стара на це лише всміхнулась. Їй бо, Парасці, ворожці із баби-прабаби, не знати, що найбільше жадають люди – слави, влади і багатства.

Стара своїми порепаними губами щось прошепотіла, відлила воду у меншу миску і наказала випити її. Княгиня на ворожку зирнула розгублено.

– Якщо ви цього хочете, то усе у вас вийде. Пийте, – прошепотіла стара, підносячи до вуст Корецької зачакловану рідину. – Головне не бійтесь, страх поганий порадник…

Анна заплющила очі і залпом влила в себе чаклунство. На смак воно було гидке, від того закашлялась. «На життя чи на смерть?» – промайнула думка в її голові, та княгиня її відігнала. Витерла рукою свої червоні вуста і підвелась.

– А це вам, зозулько, калина, накажете, аби відвар зробили з неї. Тримайте. Щоб ніхто не подумав, що ви за чарівництвом до мене приходили. – Стара ледь встигла встромити у руку господині в’язку висушених ягід.

Корецька вибігла з парасчиної землянки, наче ошпарена. Бліда та перелякана подалась до палат своїх, тримаючи занімілою рукою калинове гілля. Такою й помітив свою господиню Євстафій, який чекав на Корецьку біля льохів, сховавшись за білими вітрилами простирадл.